Розділ 11

Знайти радість у житті

[Святі] мають взяти все те, що є добрим і здатним зробити щасливим людський рід.¹

З життя Джона Тейлора

Y кінці червня 1847 р. велика група святих, яку вів старійшина Джон Тейлор і старійшина Парлі П. Пратт, залишила Уінтер-Квортерз і вирушила на захід. У вересні 1847 р. вони дійшли до східних передгір’їв Скелястих гір, у 300-400 милях (450-600 км) від долини Солоного озера. У перший тиждень вересня випало кілька дюймів снігу, і багато святих почали впадати у розпач. Саме в той час Президент Бригам Янг і кілька членів Кворуму Дванадцятьох, які поверталися з долини Солоного озера в Уінтер-Квортерз, зустріли загін старійшини Тейлора. Серед снігів і зростаючого занепокоєння подорожан, що прямували в долину Солоного озера, старійшина Тейлор закликав своїх людей не втрачати хорошого настрою і запросив їх прийти на збори з Президентом Янгом, членами Кворуму Дванадцятьох, які були з ним, а також іншими провідниками з цього загону.

Поки проходили ці збори братів, хмари розвіялися – і сніг розтав на сонці. Не сказавши нічого іншим членам загону, кілька сестер пішли в затишне місце, де росла трава, а навколо були кущі. Там вони зробили імпровізований стіл, заслали його білим полотном і поставили красивий посуд. Історичні записи передають, що було забито «угодоване теля», приготовано багато дичини й риби; принесено фрукти, желе і приправи, які зберігали для особливої нагоди – і бенкет вийшов справді царським».

Коли збори ради закінчилися, братів, які були на них прусутні, та ще більше сотні інших членів загону повели до столу, що було для них несподіванкою, і там вони насолоджувалися прекрасним пригощенням. Ось як це описано: «Після того, як вечеря закінчилася і все прибрали, стали готуватися до танців; і невдовзі до приємного сміху, що лунав там і тут, та жвавих розмов додалися й веселі звуки скрипки… Танці змінялися піснями та читанням віршів. «Ми відчули, що надихнули і благословили один одного, – писав старійшина Тейлор, – ми прославляли Господа і благословЛЯЛИ ОДИН ОДНОГО».²

Святі останніх днів завжди вірили в те, що в житті можна знайти щастя, чи то насолоджуючись красою і щедрістю природи, чи то об’єднуючись, щоб робити щось корисне для суспільства, чи то замислюючись над істинами євангелії. Джон Тейлор навчав: «Життя і шлях до щастя – ось чому мають приділяти увагу всі розумні істоти». Вважаючи, що ми можемо відчувати велику радість у цьому житті, він також навчав, що найбільше щастя, якого ми можемо досягнути, полягає в тому, щоб нами був задоволений наш Небесний Батько, в тому, щоб боятися Бога і пізнати Його закони – з принципами вічного життя і тим, що, як ми вважаємо, найкращим чином забезпечить не тільки наше мирське, але й вічне щастя».³

Учення Джона Тейлора

Бог хоче, щоб ми насолоджувалися життям.

Ми любимо земні радощі. І це правильно. За Божим задумом, ми повинні мати радість. Я не вірю в релігію, яка робить людей похмурими, меланхолічними, нещасними та аскетичними… Я не можу повірити, що з [такою релігією] пов’язано щось велике або добре, бо все навкруги – дерева, птахи, квіти й зелені лани – таке приємне; комахи і бджоли гудуть і літають, а ягнята скакають і граються. Якщо все інше насолоджується життям – чому ми не можемо? Але ми хочемо робити це правильно і не перекручувати жодний з тих принципів, які Бог насадив серед людського роду.⁴

Чи є щось похмуре в трудах, що їх виконав Бог? Куди б ми не глянули – скрізь побачимо гармонію, приємність, радість і красу.

Благословення провидіння були створені для людини та її насолоди; вона поставлена на чолі сотворіння. Для неї земля рясніє найщедрішими дарами; золоте зерно, запашні фрукти, добірні виноградні грона; для неї трави й квіти прикрашають землю, видихаючи свої витончені аромати й відкриваючи свою розкішну красу; … Для неї кущі й лози розпускаються й квітнуть і природа вдягається у свої найкращі шати; гомінливий струмок, чисте джерело, кришталева річка – течуть для неї, уся природа розкриває свою найвитонченішу принадність і запрошує її причаститися від її радості, краси й невинності та поклонитися її Богові.

Не може бути меланхолії в страхові Божому та Його служінні! Це зіпсутість цього світу робить людину нещасною, і це зіпсутість релігії робить її похмурою: це нещастя, привнесені людиною; це не благословення Божі. Яка може бути похмурість! Чи є похмурість у пташиному щебеті, у гарцюванні коня, у грайливості ягняти або козеняти, у красі квітів, у будь-якому з дарів або розкоші шат Природи, або в Богові, Який створив їх, або в Його служінні?⁵

Спільні розваги можуть не протирічити істинній релігії.

О, є люди, які вважають, що, наприклад, скрипка – це інструмент від диявола і грати на ній – це неправильно. Я так не думаю, я думаю, що танцювати під [звуки] скрипки – це прекрасно. Але деякі люди думають, що нам не можна танцювати. Ні, можна, ми повинні насолоджуватися життям усіма можливими способами. Дехто виступає проти музики. Чому? Музика панує в небесах і серед птахів! Бог наповнив небеса музикою і дав її птахам. Немає нічого приємнішого і захоплюючого, ніж піти рано-вранці в ліс або пройти біля кущів і слухати щебіт і прекрасні мелодії птахів, і це абсолютно точно відповідає уподобанням нашої природи.

Ми й гадки не маємо про те, яку прекрасну музику будемо чути на небесах. Про це можна сказати словами апостола, який з іншого приводу сказав: «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!» [Див. 1 Коринтянам 2:9]. Ми й уявити не можемо пишноту, красу, гармонію та багатство музики, [що звучить] в небесах.

Наша мета – взяти все добре і приліпитися до нього, а все погане – відкинути. Одна з причин, чому релігійні люди у світі чинять опір музиці та театру – це розтління, яке переплілося з ними. Злочестиві й розтлінні люди пов’язують себе з музикою й театром і принижують їх; але з якої такої причини святим не можна насолоджуватися дарами Бога? Чи [така відмова] – це правильно? Та безумовно ж ні! Вони мають триматися всього, що є добрим і здатним зробити щасливим людський рід…

В усіх наших розвагах ми повинні слідкувати за тим, щоб усе відбувалося належним чином, і нам ніколи не слід забувати про те, що ми маємо поводитися як леді й джентльмени, нам потрібно здолати в собі примхливість [або непослух] і нахабність і ставитися до всіх з добротою, ввічливістю та повагою.⁶

Спільні розваги та веселощі не є несумісними з належною поведінкою та істинною релігією. Святі останніх днів [ніколи] не забороняли театр і не накладали на нього табу, натомість вони завжди намагалися стежити за репертуаром, охороняти театр від нечистого впливу та зберігати його як те місце, де всі могли б збиратися для здорових розваг. Отже, наші провідники відвідують ці місця, щоб захистити молоде й зростаюче покоління від усього того, що може бути шкідливими для них. Не потрібно бути надто заповзятими, аби свободу не було зведено до отримання дозволу, а те, що має приносити просто радість і задоволення не стало б викликати нездорове збудження і псувати моральність… Члени комітетів і відповідальні службовці мають слідкувати за тим, щоб будь-які танцювальні заходи проводилися скромно і пристойно, щоб не було там місця такій поведінці, яка б призвела до зла або образила найделікатніші почуття.⁷

Єднання в євангелії приносить нам радість.

Святим Божим приємно замислюватися над принципами вічної істини, розкритими для них. Якщо є щось пов’язане із щастям і гуманністю, якщо є те, що може розширити світогляд і [поглибити] почуття людського роду, укріпити наші надії та сподівання, принести мир, радість і впевненість, – то це думка про те, що Бог відкрив нам заповіді вічної істини; що Він вклав їх у наші груди і дав нам упевненість у тих речах, віру в які ми проголошуємо і [істинність] яких ми твердо знаємо.⁸

Я не можу уявити собі нічого більш прекрасного і небесного, ніж єдність і братство, організоване за зразком, викладеним в Ученні і Завітах – коли всі діють на благо всіх – коли ми, люблячи Бога усім серцем, любимо свого ближнього, як самих себе, коли наш час, наше майно, наші таланти, наші розумові й фізичні сили спрямовані на те, щоб творити добро для всіх; коли жодна людина не відбирає нічого у іншої і не користується своєю перевагою над нею; коли є спільний інтерес, спільні кошти, спільні запаси; коли, як це було [колись] на цьому континенті, про них кажуть, що «вони ведуть справи справедливо один з одним», і всі дії спрямовані на загальне благополуччя, «коли кожна людина скрізь могла зустріти брата і друга», коли перемагають щедрі й благородні впливи та схильності нашої натури, коли заздрість, пихатість, ненависть і гординя, і кожне зло подолано і підкорено волі й Духу Божому. Ці принципи вельми прекрасні; вони принесуть щастя громаді, території, штату, народу або світові.⁹

Я [завжди] відчуваю радість у Господі, і я благословляю ім’я Бога Ізраїлевого за те, що я пов’язаний з Його Церквою і царством на землі. Ці почуття я завжди хочу плекати в своїх грудях і нести в життя; і я вірю, що сьогодні переді мною сотні, якщо не тисячі тих, хто має той самий дух, і ті самі почуття, і ті самі прагнення…

Що саме робить нас такими оптимістичними й радісними при таких нагодах, як ця?… Це є можливим тому, що є поєднання добрих почуттів, добрих бажань і прагнень, тому що один дух надихає всіх, створюючи фалангу [або організовану групу], що має силу, віру і Дух Господній. Одна свічка даватиме світло, і то на нього приємно дивитися, а тисячі таких [свічок] освітлять усе навколо. Якщо казати про нас, то настав час єдності, світла, життя, розуму, Духа живого Бога; наші почуття єдині, наша віра єдина, і велика кількість людей, маючи цю єдність, формує ту об’єднану силу, яку жодна інша сила на цій землі або в пеклі не зможе здолати чи перемогти…

Ми віримо, що ми, як група людей, які входять в усі різні кворуми цієї Церкви і царства, робимо цю єдину велику роботу; отже, існує відчуття віри, єдності, сили, або, якщо хочете, сили Духа живого Бога, Який оживлює розум, дає енергію в тілі і радість у грудях. Ми всі відчуваємо, що причасні до цієї роботи. Господь тут через Свого Духа і силу, і наші серця радіють.¹⁰

Розуміння принципів істини приносить щастя і радість.

Коли правильно сприймаємо себе – коли ми правильно розуміємо принципи істини – то чого тільки ми не віддамо заради спасіння! Коли Дух яскраво просвітлив серця святих – коли проявилися світло і розум небес – коли Господь [засяяв] у душах святих у зібранні, що вони тоді відчували? Що їх благословив Господь. Як часто, коли вони збиралися з особливих нагод, щоб отримати певні благословення з рук Божих, дух одкровення сходив на них і майбутнє відкривалося їхнім очам в усій своїй красі, славі, багатстві та неперевершеності; і коли їхні серця зігрівав цей дух, як їм хотілося радіти! Як вони сприймали все те, що від цього світу, і те, що чекає їх, той привілей бути святими Всевишнього Бога, ту славу, яку вони успадкують, якщо будуть вірними до кінця!

Можливо, ви відчували ті почуття, які природно виникають у людському серці завдяки таким думкам і перспективам. Чому ми не завжди відчуваємо це? Це тому, що ми забуваємо молитися і звертатися до Бога, посвячувати себе Йому, або тому, що вчинили провину, нечестя і втратили Духа Божого, забули про славетну надію нашого покликання; але якби ми завжди могли бачити, усвідомлювати і розуміти наше істинне положення перед Богом, то завжди тягнулися б серцем до того, що від Бога, і ми б цілий день прагнули дізнатися, що ще ми можемо зробити заради щастя і спасіння світу, що ми можемо вдіяти, аби вшанувати своє покликання – вшанувати священство Сина Божого, що зробити, аби вшанувати нашого Бога, краще витратити час, який нам ще залишився на землі, і свої тілесні сили заради здійснення Його цілей, заради розгортання Його царства – заради здійснення Його задумів, щоб ставши перед Ним, ми могли почути від Нього: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе» [див. Матвій 25:23].¹¹

Наскільки це стосується мене особисто, я знаходжуся тут як кандидат на вічність, на небеса і на щастя. Я хочу своїми діями забезпечити собі мир в іншому світі, що надасть мені те щастя і блаженство, які я прагну знайти.¹²