Розділ 5

Безкінечна Спокута Ісуса Христа

Людина, зробивши і здійснивши все, на що вона здатна, може піднестися тільки до людської гідності та спроможності, отже, перш ніж вона… зможе бути піднесеною, необхідно, щоб було виконано спокуту Бога.¹

З життя Джона Тейлора

Якось під час недільних зборів з членами Церкви старійшина Джон Тейлор говорив про радість, яку він знайшов, розмірковуючи над Спокутою : «Мені приносять задоволення зустрічі зі святими. Я люблю переломлювати з ними хліб на спомин про зламане тіло нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа, а також причащатися від чаші на спомин крові, яку Він пролив. А тоді обдумувати все те, що пов’язано з цим: наші стосунки з Богом через Господа Ісуса Христа; наші взаємостосунки як членів тіла Христового і наші надії на майбутнє; Друге пришестя нашого Господа Ісуса Христа, коли, як нам дано зрозуміти, Він підпережеться і чекатиме на нас, і ми будемо їсти хліб і пити вино з Ним у царстві Його Батька. Я люблю обдумувати ці речі й тисячі інших речей, що стосуються спасіння, щастя і піднесення святих Божих у цьому світі і в світі прийдешньому».²

Учення Джона Тейлора

Ісус уклав завіт, що Він здійснить план Батька і спокутує гріхи світу.

На Нараді на небесах належним чином було розглянуто план, який потрібно було прийняти і який стосувався синів Божих, які тоді були духами і ще не отримали [своїх] скиній. Бо, очікуючи сотворіння цього світу і приведення в нього людей, де б вони могли отримати [свої] скинії, і в цих скиніях дотримуватися законів життя, і, отримавши їх знову, бути піднесеними серед Богів, – у той час, як нам сказано, «співали всі зорі поранні та радісний окрик здіймали всі Божі сини» [Йов 38:7]. Тоді постає питання: як і у відповідності до якого принципу має бути виконано спасіння, піднесення і вічна слава Божих синів?

Очевидним є те, що на тій Нараді було запропоновано і обговорено певні плани; що після вичерпного обговорення тих принципів і проголошення волі Батька стосовно Його задуму, Люцифер став перед Батьком, маючи свій власний план. Він сказав: «Ось я, пошли мене, я буду Твоїм Сином, і я викуплю все людство, так що жодна душа не буде загублена, і воістину я це зроблю; отже, дай мені Твою шану» [див. Мойсей 4:11]. Але Ісус, почувши це Люциферове твердження, сказав: «Батьку, Твоя воля нехай буде сповнена і слава нехай буде Твоєю навіки» [Мойсей 4:2].

Виходячи з цих слів улюбленого Сина, нам легко зробити висновок, що під час обговорення цього предмета Батько відкрив Свою волю і подав Свій план і задум стосовно цих питань; і все, що Його улюблений Син хотів зробити, – це виконати волю Свого Батька, як це видно з Його попереднього висловлювання. Він також хотів, щоб славу було віддано Його Батьку, який, як Бог – Батько і автор та творець цього плану, мав право на повноту шани і слави.

Але Люцифер хотів… піти проти волі його Батька, і зухвало прагнув позбавити людину свободи вибору, таким чином роблячи її рабом і поміщаючи її в такі умови, в яких було б неможливо здобути те піднесення, яке, за Божим планом, мало бути доступним для людини через послушність закону, який Він запропонував… Якби людина не мала свободи вибору або якби її позбавили цієї свободи вибору, вона не могла б бути спокушувана дияволом або будь-якою іншою силою; бо якби Божа воля панувала і здійснювалася без людських дій, або людської свободи вибору, то було б неможливим для неї зробити щось неправильне, бо вона була б позбавлена здатності чинити неправильне. У такий стан Сатана хотів поставити не тільки духів на небесах, але й людство на землі. І Сатана сказав: «Воістину, я спасу кожного з них, отже дай мені Свою шану».³

План [Сатани]… було відкинуто як такий, що суперечив пораді Бога, його Батька. Тоді улюблений Син звернувся до Батька і замість того, щоб запропонувати здійснити якийсь Свій план, Він, знаючи волю Свого Батька, сказав: «Твоя воля нехай буде сповнена; Я здійсню Твої плани і задуми, і коли людина паде, Я віддам Себе на спокуту, згідно з Твоєю волею, о Боже. І не прагну Я шани, але слава нехай буде Тобі» [див. Мойсей 4:2]; і Він та Його Батько уклали завіт, за яким Він погодився спокутувати гріхи світу, і таким чином, як стверджується, Він став Агнцем, убитим до заснування світу [див. Мойсей 7:47].⁴

Ми потребуємо Спокути, щоб здолати наслідки Падіння.

Було відомо: якщо людина матиме свободу волі й буде піддана силі спокуси та слабкості плоті, звабам цього світу і силам темряви, то вона неминуче паде і в занепалому стані не зможе викупити себе, і, згідно з вічним законом справедливості, викуплення людини, спасіння її від наслідків та краху Падіння та створення для неї умов, за яких вона зможе повернути собі прихильність Бога, вимагатиме безкінечної, досконалої спокути – у відповідності до вічних законів справедливості і милості; тоді вона знайде свій шлях повернення у присутність Батька…

Отже, як сказав Сам Ісус: «Так написано є, і так потрібно було постраждати Христові, і воскреснути з мертвих дня третього, і щоб у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів між народів усіх, від Єрусалиму почавши» [Лука 24:46–47].⁵

За Божим порядком і планом, який запропонував Всемогутній, передбачалося, що людина мала бути під законом, який сам по собі явно простий, проте виконання або невиконання цього закону вело до найсерйозніших наслідків. Дотримання цього закону забезпечувало вічне життя, а покаранням за його порушення була смерть… Якби закон не було порушено [через Падіння], людина б мала жити; але живучи в таких умовах, чи була б вона здатна продовжувати свій рід і тим самим виповнювати Божі задуми – готувати скинії для духів, створених у духовному світі? І більш того, чи була б у них потреба в посередникові, який мав принести примирливу [або спокутну] жертву за порушення цього закону, приреченого, як на це вказують обставини, бути порушеним. Чи могло продовжуватися вічне зростання та безкінечне продовження роду людини, чи могло здійснитися її високе піднесення до Божествування без примирливої спокути і жертви Сина Божого?⁶

Якби не спокута Ісуса Христа, якби не жертва, яку Він приніс, усьому роду людському судилося б без жодної надії лежати в могилах усю вічність. Але Бог, забезпечивши через спокуту Ісуса Христа спосіб повернення нас до лона і присутності Батька, щоб ми могли творити разом з Ним серед Богів у вічних світах, – так ось, забезпечивши це, – Він також забезпечив і воскресіння. Він проголосив Себе воскресінням і життям. Він сказав: «Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, – хоч і вмре, буде жити. (Іоанн 11:25). Одна за одною могили відкриються, і мертві почують голос Сина Божого, і вони вийдуть: ті, хто творили добро, – у воскресіння праведних, а ті, хто творили зло, – у воскресіння неправедних.⁷

Щоб здійснити Спокуту, Ісус Христос узяв на Себе наші гріхи і зазнав смерті у плоті.

Нам сказано, що «без пролиття крові немає відпущення» гріхів [Євреям 9:22]. Це є поза нашим розумінням. Ісус мав усунути гріх, пожертвувавши Собою, праведний за неправедних… Оскільки Він Сам, особисто, поніс гріхи усіх і спокутував їх, принісши Себе в жертву, то Йому довелося відчути на Собі тягар і муки за віки та покоління, муки, які неможливо описати; і це було неминучим у цій великій жертовній спокуті, коли Він поніс гріхи світу і особисто відчув наслідки порушення людиною вічного закону Бога. Звідси Його глибоке горе, Його невимовний розпач, знесилюючі тортури, що їх Він зносив, підкорившись… вимогам невблаганного закону.

Страждання Сина Божого – це не просто страждання через власну смерть, бо зайнявши Своє місце в процесі спокутування гріхів світу, Він поніс тяжкість, відповідальність і тягар гріхів усіх людей, і нам цього до кінця не зрозуміти. Як сказано, «Господь, ваш Викупитель, перестраждав смерть у плоті; отже, Він витерпів болі всіх людей» [див. УЗ 18:11], а Ісая каже: «Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс», а також: «На Нього Господь поклав гріх усіх нас!», і знову: «На смерть віддав душу Свою, і з злочинцями був порахований, хоч гріх багатьох Сам носив і заступавсь за злочинців!» [див. Ісая 53:4, 6, 12], або як написано в Другій книзі Нефія: «Бо знайте, Він терпить біль усіх людей, так, біль кожної живої істоти, і чоловіків, і жінок, і дітей, які належать до сім’ї Адама» [2 Нефійі 9:21], а в Мосії проголошено: «Він витерпить спокуси, і біль у тілі, голод, спрагу і втому, навіть більше, ніж людина може витерпіти, якщо це не до смерті; бо знай, кров виступить з кожної пори, таким великим буде Його страждання за злочестивість і мерзоти Його народу» [див. Мосія 3:7]…

Як Бог, Він зійшов нижче всього і віддав Себе під владу людини у її занепалому стані; як людина, Він боровся з усім, що випало Йому вистраждати у світі. Справді, помазаний олією радості більше Своїх товаришів, Він боровся і подолав сили людей і дияволів, а також об’єднані сили землі й пекла; і спираючись на цю найвищу силу Божества, Він підкорив смерть, пекло і могилу і воскрес тріумфально як Син Божий, Сам вічний Батько, Месія, Князь миру, Викупитель, Спаситель світу; закінчивши та завершивши все, що стосувалося спокути, яку ввірив Йому Його Небесний Батько як Сину Божому і Сину людському. Як Син людський, Він витерпів усе, що могли витерпіти плоть і кров; як Син Божий, Він здобув перемогу над усім і навічно піднісся, щоб бути по Божу правицю.⁸

Таким чином Спаситель став хазяїном ситуації – борг було сплачено, викуплення здійснено, завіт сповнено, правосуддя задоволено, Божу волю виконано, і всю владу тепер віддано в руки Сина Божого – владу над воскресінням, владу над викупленням, владу над спасінням, владу видавати закони для виконання та здійснення цього плану. Отже, життя та безсмертя приведено до світла, євангелію представлено, і Він стає творцем вічного життя та піднесення. Він є Викупителем, Воскресителем, Спасителем людини і світу…

Цей план, цю домовленість, цю угоду, цей завіт було зроблено, укладено і прийнято ще до заснування цього світу; ось що символізували жертвоприношення і що було виконано і завершено на хресті.

Отже, будучи посередником між Богом і людиною, Він правомочно стає правителем та керівником на землі і на небесах для живих і для мертвих, для минулого, теперішнього і майбутнього в тому, що стосується людини, у тому, що пов’язано з цією землею або з небесами, у часі та у вічності. Він є Главою нашого спасіння, Апостолом і Первосвящеником нашого віросповідання, Господом і Подавцем життя.

Чи було порушено правосуддя? Ні, його було задоволено, борг сплачено. Чи не було відходу від праведності? Ні, це був праведний акт. Усіх вимог було дотримано. Чи було порушено справедливість? Ні, її вимоги було виконано. Чи перемогла милість? Ні, вона просто заявляє права на своє. Правосуддя, справедливість, милість та істина – усі перебувають у гармонії, як ознаки Божества. «Милість та правда спіткаються, справедливість та мир поцілуються». [Див. Псалом 85:10]. Правосуддя і справедливість святкують перемогу так само, як милість і мир; усі ознаки Божества перебувають у гармонії у цьому великому, величному, важливому, праведному, справедливому, милостивому, гідному нагороди акті.⁹

Ісус Христос був єдиним, Хто міг виконати Спокуту.

Тут можуть спитати: яка існує різниця між Сином Божим, Який є Сином Бога і Викупителем, і тими, хто вірує в Нього і є причасниками благословень євангелії?

Одна відмінність, як ми читаємо, полягає в тому, що Батько дав Йому владу мати життя в Собі: «Бо як має Отець життя Сам у Собі, так і Синові дав життя мати в Самому Собі» [Іоанн 5:26] і більш того, у той час як усе людство втратило своє життя, Він мав владу відновити для них життя; отже, Він є Воскресінням і Життям, а цієї влади немає в жодної іншої людини.

Інша відмінність полягає в тому, що маючи це життя в Собі, Він мав владу, як Він сказав, покласти Своє життя і взяти його знову, і цю владу також було дано Йому Батьком. Цієї влади також немає в жодної істоти з цього світу.

І ще, Він є яскравістю слави Його Батька і точним образом Його особи. Також, Він робить те, що, як Він бачить, робить Батько, тоді як ми робимо тільки те, що Він нам дозволив і на що уповноважив.

Він є Обранцем, Вибраним, одним з Небесного Президентства, і в Ньому перебуває вся втілена повнота Божества, чого про нас не можна сказати.

До того ж, уся влада дана Йому на небесах і на землі, чого не може сказати про себе жодна земна істота.

Стверджується також, що Люцифер був до Адама; до Адама був також і Ісус. І Адамові, а також усім іншим віруючим було заповідано робити все в ім’я Сина і прикликати Бога в Його ім’я вічно; і ця честь не може стосуватися жодної земної істоти.

Він, у близькості Своїх стосунків з Батьком, здається, займає те місце, яке не може займати жодна інша особа. Про Нього говорять як про Його улюбленого Сина, як про Єдинонародженого від Батька – хіба це не означає, щоб Він був єдинонародженим у плоті? Якщо Він був першонародженим і послушним законам Свого Батька, то хіба не за правом Він успадкував це становище – бути представником Бога, Спасителем і Викупителем світу? І хіба це не було Його особливим правом і привілеєм першонародженого, законного спадкоємця Бога, Вічного Батька, вийти, виконати та здійснити задуми Його Небесного Батька стосовно викуплення, спасіння та піднесення людини? Сам Він був безгрішним (єдиним серед смертних), і Він взяв на себе роль Спасителя і Викупителя, яка за правом належала Йому, як першонародженому. І хіба не здається, що маючи особливим способом створене тіло, будучи нащадком Бога за тілом і за духом, Він стоїть відособлено як Син Бога або на місці Бога, і Він був Богом, і таким чином, Він був тією єдиною особою, яка могла виконати безкінечну спокуту?…

Хоч інші можуть бути синами Бога через Нього, але для цього необхідним було Його тіло, Його виповнення закону, жертва або жертвоприношення цього тіла у спокуті, перш ніж будь-хто з цих інших, які також були синами Бога за народженням у духовному світі, могли піднятися до рівня синів Божих, до Його рівня; і це є можливим тільки через Його посередництво і спокуту. Отже, тільки в Ньому, і від Нього, і через Нього, через принцип усиновлення ми можемо піднятися до того рівня, про який говорив Іоанн: «Улюблені, ми тепер Божі діти, але ще не виявилось, що ми будемо. Та знаємо, що коли з’явиться, то будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є». Отже, Його спокута уможливила для нас здобути піднесення, і без Його спокути ми не змогли б його здобути.¹⁰