Належати до Товариства допомоги—наше священне право
Я свідчу, що ви справді є частиною Товариства допомоги і належите до нього, до кошари Доброго Пастиря для жінок.
Сестри, я щаслива бути з вами сьогодні. Дякую за ваші незліченні добрі вчинки, зростаюче свідчення, невичерпний ентузіазм! Ви змінюєте світ і є сонячним світлом для душі!
У ці неспокійні часи мене втішає обіцяння, що “якщо [ми] будемо готові, то не злякаємося”1. Товариство допомоги допомагає нам підготуватися не лише фізично, але й духовно. Але Товариство допомоги не сприятиме нашій підготовці без нашої участі! Я непокоюся, що дехто з вас почуває, що не підходить для Товариства допомоги, не відчуває себе його часткою. Але якими б ви себе не вважали: надто молодими або надто старими, надто багатими або надто бідними, надто розумними або неосвіченими, це не причина, щоб не бути частиною Товариства допомоги. Якби я могла загадати бажання, то хотіла б, аби кожна з вас відчула, що підходить для Товариства допомоги і є його частиною. Я свідчу, що ви справді є частиною Товариства допомоги і дійсно належите до нього, до кошари Доброго Пастиря для жінок.
Я погоджуюся зі словами Президента Джозефа Ф. Сміта, які він сказав у 1907 р.: “Сьогодні надто часто трапляється так, що наші молоді, енергійні, розумні жінки вважають, що до Товариства допомоги повинні належати лише літні жінки”. Потім він проголосив: “Це помилкове судження”2.
Нещодавно я їздила до Ефіопії, де зустріла Дженніфер Сміт. Якщо якась жінка і могла б сказати, що не підходить до Товариства допомоги, то це сестра Сміт. Вона казала: “Я була такою несхожою на інших [сестер] у нашій філії. Мова, одяг, культура—все створювало прірву [між нами. Але] коли ми говорили про Спасителя,… прірва звужувалася. Коли ми говорили про люблячого Небесного Батька,… прірва зникала”. Вона продовжувала: “Ми не можемо змінити чи зняти тягарі з інших людей, але ми можемо допомагати і виявляти одна до одної любов”3.
Ці сестри створили невеличкий Сіон, ставши одним серцем і одним розумом4. Бо “якщо ви не єдині,—каже Господь,—ви не Мої”5. Президент Хінклі сказав, що якби ми “об’єдналися і говорили в один голос, [наша] сила була б невимірною”6. Яким чином ми, як сестри в Сіоні, можемо об’єднатися? Таким же чином, у який ми належимо нашому супутнику життя чи сім’ї: ми ділимося тим, що створює нашу сутність—нашими почуттями, думками, серцем.
В одному приході матері на недільних зборах Товариства допомоги представляли своїх доньок, яким виповнилося 18 років. Одна мама з ніжним почуттям розповіла, як сестри Товариства допомоги плекали її з перших років подружнього життя: “Вони ділилися їжею й обіймами в часи смутку; сміялися і підтримували в радості. Вони навчали мене євангелії, коли відвідували мене і дозволяли відвідувати їх. Коли приходив час, вони дозволяли мені помилятися”. Ця мати пояснила своїй доньці, що маргаритками, які ростуть у їхньому саду, поділилася Керолайн, ліліями—Веніс, жовтцем—Полін. Донька була вражена. Її мама продовжувала: “Ці жінки стали моїми сестрами в усьому, і я вдячна, що їхня турбота буде поширюватися і на тебе”.
Саме завдяки розмаїттю сад виглядає таким гарним. Нам також потрібні маргаритки, лілії та жовтець; нам потрібні садівники, які поливають, вирощують і піклуються. На жаль, Сатана знає, що здатність ділитися поєднує сестер щодня й у вічності. Він знає, що егоїзм почне руйнувати здатність ділитися, а це руйнує єдність, а потім і Сіон. Сестри, ми не можемо дозволити супротивнику розділити нас. Зрозумійте: “Досконала унікальність,—сказав Бригам Янг,—врятує людей”7.
Я б додала, що досконала єдність врятує наше суспільство. Президент Бойд К. Пекер нагадував нам, що “надто багато сестер… вважає, що Товариство допомоги—це просто уроки, які треба відвідувати… Сестри,—радив він,—ви повинні облишити думку, що просто відвідуєте Товариство допомоги, і відчути, що ви належите до нього!”8 Наше відчуття належності починається в неділю, коли ми чуємо голос одна одної. Жоден учитель не може провести свій урок групі безмовних сестер, тому що урок є нашим уроком.
Належати—означає відчувати себе потрібною, відчувати, що вас люблять і за вами сумують, коли вас немає; належати—означає відчувати потребу, любов і сум за тими, кого немає. Ось у чому полягає різниця між відвідувати і належати. Товариство допомоги—це не просто урок у неділю. Це дар нам, жінкам.
Ось дві причини того, чому я маю відчуття, що належу до Товариства допомоги. І це не лише завдяки моєму нинішньому покликанню! Я була пригніченою минулого місяця, коли прийшли мої візитні вчительки. Сью—розлучилася з чоловіком, а Кейт колись була моєю підопічною в класі Лавр. Вони поділилися посланням і своєю молитвою. Але вони також поділилися справжньою турботою. Я відчула наснагу й любов.
Одна з сестер Товариства допомоги нещодавно молилася і просила Небесного Батька благословити мене, називаючи моє ім’я, у виконанні моїх обов’язків. Вона не знала, у чому саме полягають мої проблеми, але вона знала моє серце.
Що ж, може ваші візитні вчительки давно не приходили, або, може, за вас особисто не молилися. Якщо так, то мені дійсно жаль. Але щоб бути хорошою візитною вчителькою, не потрібно чекати, коли відвідають вас, а щоб молитися самій, не слід чекати, поки за вас помоляться. Незважаючи на наші відмінності, якщо ми будемо ділитися щедро і чесно, наші сестри також будуть ділитися; ми пізнаємо серце одна одної і наша єдність розквітне, мов сад. Сестра Сміт та наші ефіопські сестри дізналися, що відмінності не мають значення, бо єдність—це милосердя, чиста любов Христа, в дії. А милосердя ніколи не минає.
Де б ми не служили—в Початковому товаристві чи в Товаристві молодих жінок, незалежно від того, активні ми чи менш активні, одружені чи неодружені, ще зовсім юні пташенята чи дорослі пташки—ми всі належимо до Товариства допомоги. Я вже дорослий птах, але відчуваю себе пташеням. Нам потрібен ваш голос, ваші почуття, ваші серця. Товариство допомоги потребує вас! І знаєте що? Вам потрібне Товариство допомоги. Коли ви не берете в ньому участі, то збіднюєте себе і збіднюєте Товариство допомоги.
Сестри, у нас не повинно бути поділення в Товаристві допомоги, але щоб усі “члени однаково дбали один про одного”9. “І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться”10. Бо “тіло має потребу в кожному члені, щоб усі збудовувалися разом, щоб будова була досконала”11.
Так, Товариство допомоги може бути веселішим, радіснішим, краще об’єднувати. Наші тягарі можуть стати легшими, а навантаження меншим. Товариство допомоги не є досконалим, тому що жодна з нас не є досконалою. Але ми можемо над цим працювати. Ми можемо удосконалювати його разом, докладаючи власних зусиль. Як? Зміною свого ставлення: те, як ми говоримо про Товариство допомоги, впливає на почуття інших сестер до Товариства допомоги, особливо молодих жінок. Будьте підтримкою для президентства і вчителів Товариства допомоги, дозволяючи їм навчатися на вашому досвіді (так само, як ми будемо навчатися на їхньому). Більше прощайте і менше засуджуйте. Будьте дбайливими, послідовними візитними вчителями. Ходіть на збори домашнього, сімейного та особистого збагачення з ентузіазмом. Шукайте в Товаристві допомоги те, що є хорошим, і основуйтеся на цьому.
Президент Джозеф Ф. Сміт дав нам наказ, щоб ми “здійснювали цю роботу [Товариства допомоги] з ентузіазмом, розумно і спільними зусиллями заради розбудови Сіону”12. Якщо ми віримо в те, що Господню Церкву було відновлено, а ми в це віримо, тоді ми повинні вірити в те, що Товариство допомоги є важливою організаційною складовою Його кошари. Нам не слід більше запитувати, чи підходимо ми для Товариства допомоги, бо це дійсно так. Наші відмінності не настільки великі, щоб ми не змогли побудувати Сіон разом!
Десь рік тому в Пасадені, штат Каліфорнія, сестра Дженіс Бергойн вмирала від раку. Вона щедро ділилися всім, що мала, і відчувала ніжну любов інших. Сестри Товариства допомоги приносили їй їжу, прибирали дім, піклувалися про двох маленьких синів, допомагали чоловіку спланувати поховання. Дженіс було важко отримувати таку велику допомогу, знаючи, що сестри постійно знаходять шматочки старих тостів за ліжком. Вона непокоїлася, що сестри будуть дивитися на особу, а не на її серце! Але тому, що сестри знали її серце, все останнє не мало значення. Вони відвозили дітей до школи, робили з ними домашнє завдання, грали для неї на піаніно, міняли постіль. І все це день за днем, день за днем, без скарг, але з безмежним милосердям. Таке милосердя назавжди змінило тих сестер. Перед смертю Дженіс звернулася до сестер Товариства допомоги і запитала із вдячністю й захопленням: “Як помирають ті люди, які не мають Товариства допомоги?”
Я запитую вас, мої любі сестри, бо ви є моїми сестрами: “Як можна жити без Товариства допомоги?
Ми народилися зі священним правом належності до Товариства допомоги. Як би мені хотілося обійняти всіх вас і піти разом до Товариства допомоги. Я б так хотіла знати ваше серце, і щоб ви знали моє. Принесіть свої серця, свої сповнені милосердям серця до Товариства допомоги. Принесіть свої таланти, дари, індивідуальність, щоб ми могли бути єдині.
Я свідчу, що “добрий пастир кличе [нас,]… [щоб] прив[ести] до своєї кошари”13. Можливо, ми не знаємо всіх відповідей, але ми маємо довіряти, що Товариство допомоги є важливою частиною Його роботи, бо
Хоча [наша] дорога може пролягати через гори,
Він знає луги, де [ми] можемо спочити…
Він зодягає лілеї польові,
Він годує ягнят зі своєї кошари.
І Він зцілить тих, хто довіряє Йому
І зробить [наші] серця, як золото”14.
В ім’я Ісуса Христа, aмінь.