Якщо ви підготовлені, ви не будете боятися
Ми справді живемо у тривожні часи. Часто майбутнє є невідомим; отже нам належить готуватися до невизначеностей.
Це привілей—стояти перед вами на цій генеральній конференції Товариства допомоги. Я розумію, що крім вас, тих, які зібралися в цьому Конференц-центрі, є багато тисяч тих, хто спостерігає і слухає хід [конференції] через супутникову трансляцію.
Виступаючи цього вечора перед вами, я усвідомлюю, що, як чоловік, я тут у меншості, і маю бути обережним у своїх коментарях. По суті, я відчуваю себе як сором’язливий сільський кузен, що приїхав відвідати свого родича у великому мегаполісі. Він не бачив цього родича кілька років і був здивований, коли, натиснувши на дзвоник, побачив перед собою маленького хлопчика, що відкривав двері. Хлопець запросив його ввійти; і після того, як вони зручно розсілися, спитав: “А хто ви такий, взагалі?”
Відвідувач відповів: “Я кузен з боку вашого батька”, на що хлопець одізвався: “Пане, у цьому домі це ставить вас не на кращий бік!”
Я вірю, що цього вечора в цьому домі я можу опинитися по кращий бік, а саме по Господній бік.
Багато років тому, я бачив фотографію класу Недільної школи Шостого приходу Піонерського колу в Солт-Лейк-Сіті. Фотографію було зроблено у 1905 р. У першому ряду була симпатична дівчинка з косичками. Її ім’я було Бель Сміт. Пізніше, вже як Бель Сміт Спаффорд, генеральний президент Товариства допомоги, вона написала: “Ніколи жінки не мали більшого впливу, ніж у сьогоденному світі. Ніколи двері можливостей не були відкриті для них ширше. Для жінок це період часу, що запрошує, збуджує, кидає виклик, ставить вимоги. Це час, багатий на винагороди, якщо ми зберігаємо рівновагу, пізнаємо істинні цінності життя і мудро визначаємо пріоритети”1.
Організація Товариства допомоги завжди мала своєю метою боротьбу з неписьменністю. Ті з нас, хто може читати і писати, не можуть оцінити обмеження тих, хто не може читати, хто не може писати. Їх оточує темна хмара, що стримує їхній прогрес, притуплює інтелект і вбиває їхні сподівання. Сестри Товариства допомоги, ви можете розвіяти цю хмару відчаю і запросити божественне світло небес пролитися на ваших сестер.
Кілька років тому я був у Монро, штат Луїзіана, відвідуючи регіональну конференцію. Це була прекрасна нагода. Коли я вже повертався додому, в аеропорту до мене підійшла симпатична афро-американська жінка, член Церкви, яка сказала, широко посміхаючись: “Президенте Монсон, перш ніж я приєдналася до Церкви і стала членом Товариства допомоги, я не вміла читати і писати. Ніхто в моїй сім’ї не вмів. Розумієте, ми всі були бідними навспільниками. Президенте, мої білі сестри з Товариства допомоги—вони навчили мене читати. Вони навчили мене писати. Тепер я допомагаю навчати моїх білих сестер читати і писати”. Я подумав про ту надзвичайну радість, яку вона мала відчувати, коли відкрила свою Біблію і прочитала вперше слова Господа:
“Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені,—і Я вас заспокою!”
Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий,—і знайдете спокій душам своїм.
Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!”2
Того дня в Монро, штат Луїзіана, я отримав підтвердження від Духа щодо піднесеної мети Товариства допомоги—допомогти викорінити неписьменність.
Поет написав:
У тебе може бути багатство надзвичайне,
Шухляди самоцвітів і скрині золота.
Але багатшим за мене ти бути не можеш—
У мене була мати, яка читала мені.3
Інша [поетеса] додала цей зворушливий куплет:
Але подумай про долю іншої дитини,
Чиї манери скромні, чий темперамент спокійний,
Яка мала ту саму особливу потребу,
Але народилася у матері, яка не могла читати.4
Батьки скрізь небайдужі до своїх дітей і їхнього вічного щастя. Це описано у мюзиклі Скрипаль на даху, одному з тих творів в історії мюзиклів, що найдовше не сходили зі сцени.
Кумедно спостерігати, як батько-ортодокс з єврейської сім’ї в Росії намагається дати собі раду в часи змін, що приносять в дім його красиві юні дочки.
Веселощі танців, ритм музики, блиск акторської гри—усе це починає втрачати свою значущість, коли старий Тев’є промовляє те, що для мене стає посланням мюзиклу. Він збирає своїх прекрасних дочок біля себе і на тлі скромної сільської обстановки радить їм, коли вони обдумують своє майбутнє. “Пам’ятайте, —попереджає Тев’є,—в Анатевці… кожен знає, хто він є, і чого чекає від нього Бог”5.
Ви, мої улюблені сестри, знаєте, хто ви є і ким хотів би побачити вас Бог. Ваша задача—привести всіх, за кого ви відповідаєте, до пізнання цієї істини. Товариство допомоги цієї Церкви—Церкви Господньої, може бути засобом здійснення цієї мети.
“Перша і найголовніша можливість для навчання в Церкві знаходиться вдома”,—зауважив Президент Девід О. Маккей6. “Істинний мормонський дім—це дім, у якому б Христос залюбки залишився і відпочив, якби в Нього була така нагода”7
Що саме ми робимо, щоб гарантувати, що наш дім відповідає такому опису? Недостатньо, щоб тільки батьки мали сильне свідчення. Діти тільки незначний час можуть триматися за рахунок переконань своїх батьків.
Президент Гебер Дж. Грант проголошував: “Наш обов’язок—навчати наших дітей в їхній юності… Я можу знати, що євангелія істинна, і моя дружина—також; але я хочу сказати вам, що наші діти не знатимуть, що євангелія істинна, якщо вони не будуть вивчати її і самі отримувати свідчення про неї”8.
Любов до Спасителя, благоговіння перед Його ім’ям і справжня повага одне до одного забезпечить плідний ґрунт для зростання свідчення.
Вивчення євангелії, виголошення свідчення, управління сім’єю—це процес, який рідко буває простим—якщо взагалі буває простим. Подорож крізь життя характеризується вибоями на дорозі, високими хвилями в морі і вихорами наших часів.
Декілька років тому зустрічаючись з членами Церкви і місіонерами в Австралії, я став свідком одного вражаючого прикладу того, як скарб свідчення може благословити і освятити дім. Ми з президентом місії, Хорасом Д. Енсайном, долали на літаку наш довгий шлях від Сіднея до Дарвіна, де я мав взяти участь у церемонії “першої лопати землі” для побудови нашої першої каплиці в тому місті. По дорозі у нас була запланована посадка для дозаправки у віддаленому шахтарському містечку під назвою Маунт Айса. Коли ввійшли до маленького аеропорту, до нас підійшла жінка з двома маленькими дітьми. Вона сказала: “Я Джудіт Лауден, член Церкви, а це мої діти. Ми думали, що ви можете бути на цьому рейсі, отже ми прийшли поспілкуватися з вами протягом вашої короткої зупинки”. Вона пояснила, що її чоловік не член Церкви і що вона з дітьми є фактично єдиними членами Церкви в цих краях. Ми ділилися спогадами і приносили одне одному свідчення.
Час спливав. Коли ми готувалися знову піднятися на борт літака, сестра Лауден виглядала такою покинутою, такою самотньою. Вона умовляла: “Вам ще не треба йти; я так скучила за Церквою!” Раптом через гучномовець оголосили 30-хвилинну затримку нашого рейсу з технічних причин. Сестра Лауден прошепотіла: “Мою молитву було почуто!” Тоді вона спитала, як саме вона могла б вплинути на свого чоловіка, щоб той виявив інтерес до євангелії. Ми порадили їй залучати чоловіка до участі в їхніх щотижневих домашніх уроках Початкового товариства, а також бути для нього живим свідченням про євангелію. Я сказав, що пришлю їй підписку на журнал Children’s Friend (Друг дітей) та інші допоміжні матеріали для навчання її сім’ї. Ми закликали її ніколи не втрачати надії щодо її чоловіка.
Ми залишили Маунт Айса, місто, до якого я ніколи більше не повертався. Однак я завжди буду зберігати у своїй пам’яті як дорогий спогад ту прекрасну матір і тих дорогоцінних дітей, які зі сльозами на очах прощалися з нами і з вдячністю махали нам руками.
Кілька років потому, виступаючи на зборах навчання провідництва священства у Брісбейні, Австралія, я підкреслював важливість вивчення євангелії вдома, а також того, як важливо жити за євангелією і бути прикладом істини. Я розповів чоловікам, які були на тих зборах, історію сестри Лауден і про те, як вплинули на мене її віра і рішучість. Закінчуючи промову, я сказав: “Я думаю, що ніколи не дізнаюся, чи врешті приєднався до Церкви чоловік сестри Лауден, але він не зміг би знайти кращий приклад, ніж приклад своєї дружини”.
Один з провідників підняв руку, підвівся і сказав: “Брате Монсон, я Ричард Лауден. Жінка, про яку ви розповідали, це моя дружина. Ті діти [і його голос затремтів], це наші діти. Тепер ми вічна сім’я, дякуючи почасти наполегливості і терпінню моєї дорогої дружини. Вона все це зробила”. Ніхто не сказав ні слова. Тишу порушували лише схлипування, забарвлені відблиском сліз.
Ми справді живемо у тривожні часи. Часто майбутнє є невідомим; отже нам належить готуватися до невизначеностей. Статистика відкриває, що в якийсь час і з різних причин ви можете опинитися в ролі того, хто заробляє гроші. Я закликаю вас набувати освіту і ті навички, які стануть у пригоді, якщо така ситуація виникне, так щоб ви були підготовлені до того, щоб заробляти.
Роль жінок унікальна. Відомий американський письменних, автор романів та історик, Вашингтон Ірвінг, стверджував: “Є в цьому світі людина, що відчуває чужу біль гостріше за власну; є та, для якої радість, що віддзеркалюється від інших, приємніша за ту, що приходить безпосередньо до неї; є та, хто радіє ушануванню інших більше, ніж власному; є та, на кого видатна досконалість випромінює не самі промені, а захоплення від них; є та, хто приховує недоліки інших краще, ніж власні; є та, хто повністю забуває про себе у почуттях доброти, ніжності і відданості іншій людині. Ця людина—жінка”.
Президент Гордон Б. Хінклі казав: “Бог вклав у жінок дещо божественне, те, що виявляє себе у спокійній силі, чистоті, мирі, доброті, цнотливості, істині, любові. І всі ці видатні якості знаходять свій найістинніший і найприємніший вираз у материнстві”.9
Роль матері ніколи не була легкою. Деякі з найдавніших писань у світі напучують нас не відкидати закон нашої матері, навчають нас, що нерозумний син—це тягар для його матері, і застерігають нас не ігнорувати нашу матір в її старості.10
Писання також нагадують нам, що те, чого ми навчилися від своїх матерів, складає наші найголовніші якості, як це було у випадку з 2000 молодих синів і воїнів Геламанових, які “були навчені своїми матерями”, що коли “вони не сумніватимуться, Бог визволить їх”11. І Він визволив!
Багато сестер з Товариства допомоги не мають чоловіків. Смерть, розлучення або нестача нагод одружитися у багатьох випадках змушують жінку залишатися самотньою. Крім того, є ті, які щойно прийшли з Товариства молодих жінок. Насправді, ніхто не має залишатися самотньою, бо люблячий Небесний Батько буде поруч з нею, щоб скеровувати її життя і дарувати мир та впевненість у ті тихі хвилини, коли підступає самотність і потрібне співчуття. Також важливим є той факт, що жінки Товариства допомоги стоять пліч-о-пліч як сестри. Будьте завжди поряд, щоб піклуватися одна про одну, розпізнавати потреби одна одної. Будьте чутливими до обставин кожної сестри, розуміючи, що деякі жінки мають особливі проблеми, але кожна жінка є безцінною дочкою нашого Небесного Батька.
На закінчення мого виступу, дозвольте мне поділитися одним випадком, що стався кілька років тому і який демонструє силу наших дорогих сестер з Товариства допомоги.
У 1980 році, коли відмічався 150-річний ювілей утворення Церкви, кожного члена генерального правління Товариства допомоги попросили написати особистого листа сестрам Церкви, які житимуть у 2030 році—через 50 років. Ось уривок з листа, написаного сестрою Хелен Лі Гоутс:
“Наш світ у 1980 р. сповнений непевністю, але я маю рішучість кожен день жити з вірою і не боятися, довіряти Господу і слідувати порадам нашого нинішнього пророка. Я знаю, що Бог живе і люблю Його усією своєю душею. Я така вдячна, що євангелію було відновлено на землі 150 років тому і що я можу мати благословення членства в цій великій Церкві. Я вдячна за священство Боже, відчуваючи його силу все своє життя.
У цьому світі я маю мир, і я молюся, щоб ви могли знайти підтримку у вашому світі завдяки твердому свідченню і непохитній переконаності в євангелії Ісуса Христа”12.
Хелен Лі Гоутс померла в квітні 2000 р. Незадовго до її передчасної смерті від раку ми з сестрою Монсон зустрілися з нею та її чоловіком і сім’єю. Вона здавалася спокійною і умиротвореною. Вона сказала нам, що готова піти і чекає, що знову побачить своїх батьків та інших, кого вона любила і хто пішов раніше. У своєму житті сестра Гоутс була прикладом шляхетності жінки святих останніх днів. Її смерть була ілюстрацією вашої теми: “Якщо ви підготовлені, ви не будете боятися”13.
Я свідчу вам, мої улюблені сестри, що Небесний Батько живе, що Ісус є Христос, що нас сьогодні веде пророк нашого часу, а саме Президент Гордон Б. Хінклі. Бажаю вам безпечної дороги на шляху вашого життя; я молюся про це в ім’я Ісуса Христа, амінь.