Віра, служіння, сила духа
Якщо ми будемо розвивати віру, зростати у служінні і залишатися стійкими й вірними, то що б не сталося, ми відчуватимемо любов Спасителя.
39 років тому двоє Господніх місіонерів постукали у двері будинку моєї сім’ї в Глазго, Шотландія. На нас справили глибоке враження їхня яскравість, смирення, віра. Коли б вони не приходили до нас, ми відчували любов і мир. Було відчуття чистої чеснотності.
Їхнє навчання було особистісним, щирим, близьким. Ми просто відчули, що воно істинне. За кілька тижнів ми охристилися й були конфірмовані, і нас негайно огорнули дружба і доброта членів і провідників нової церковної сім’ї.
Так почалася євангельська подорож, яка збагатила і благословила кожну грань нашого життя, принесла глибоке, тривале й утішливе відчуття мети й напрямку в житті. Сподіваючись, що це піде на користь новим членам Церкви, сьогодні я поділюся трьома основоположними євангельськими принципами, засвоєними за цей час.
По-перше, це сила віри в Ісуса Христа, яка спонукає і викликає зміни. Така віра схожа на духовний кисень. Якщо ми дозволяємо їй вільно потрапляти в нас, вона пробуджує й оживляє наші духовні відчуття. Вона вдихає життя в кожну душу.
Коли віра вливається в нас, ми налаштовуємо чутливість на шепіт Духа. Розум просвітлюється, духовний пульс прискорюється, серце зворушується.
Віра живить надію. Змінюються наші горизонти, бачення стає чіткішим. Ми починаємо шукати в житті й інших кращого, а не гіршого. Ми здобуваємо глибоке відчуття мети життя і його сенсу. Відчай уступає дорогу радості.
Така віра є небесним даром, але її можна шукати і розвивати. Як сказано у нашому Біблійному словнику, часто “віра запалюється від слухання свідчення тих, хто має віру”1. Потім віра живиться, якщо ми дозволяємо собі вірити. Як і всі чесноти, віра зміцнюється застосуванням її, коли ми живемо і діємо, наче наша віра вже міцна. Віра є продуктом праведного бажання, вірування й послуху.
Таким є приклад батька царя Ламонія з Книги Мормона, який почув свідчення Аарона і був готовий вірити і діяти, так що сказав у смиренній молитві: “Якщо Бог є, і якщо Ти є Бог, зроби так, щоб я знав про Тебе, і я відмовлюся від усіх своїх гріхів, щоб тільки знати Тебе”2.
Так може бути і з нами, якщо ми дозволяємо духу свідчення торкнутися нас, коли віруємо, коли бажаємо, обдумуємо, прагнемо—коли розвиваємо віру.
По-друге, ми розвиваємося, коли служимо. Президент Джордж Альберт Сміт учив: “Наше життя збагачує не те, що ми отримуємо, те, що ми даємо”3.
Безкорисливе служіння є чудовим антидотом від хвороб, викликаних всесвітньою епідемією егоїзму. Дехто стає злим чи невдоволеним, коли здається, що їм приділяють недостатньо уваги, хоча їхнє життя було б суттєво збагачене, якби вони тільки уважніше ставилися до потреб інших.
Відповідь полягає в тому, щоб допомагати оточуючим розв’язувати їхні проблеми, а не перейматися своїми, жити, щоб полегшувати тягарі, навіть коли ми згинаємося під своїми, налягти плечем на колесо, а не жалітися, що візок життя проїжджає повз нас.
Якщо вкладаємо душу в служіння, то це допомагає нам піднятися над власними турботами, проблемами і викликами. Якщо ми спрямовуємо енергію на полегшення тягарів інших, відбувається щось дивовижне. Наші власні тягарі легшають. Ми стаємо щасливішими. Життя стає насиченішим.
По-третє, учнівство не гарантує, що нас оминуть життєві грози. Ми натикаємося на перешкоди і випробування, навіть якщо уважно і з вірою ідемо прямим і вузьким шляхом. Бувають дні, навіть місяці й роки, коли життя важке. Ми отримуємо свою належну частку лиха, болю, самотності, страждання, смутку—іноді вона здається більшою, ніж ми заслуговуємо.
Що робити, коли нас б’є доля? Є лише один шлях: міцно триматись і дійти до кінця. Залишайтеся міцними, непохитними і відданими. Справжня трагедія у вирах життя стається лише тоді, коли ми дозволяємо цим вирам здути нас з правильного курсу.
У такі миті кризи й випробування дехто обирає зневіру—саме тоді, коли віра потрібна найбільше. Молитва ігнорується в годину, коли вона має бути найбільш палкою. Чеснотність бездушно відкидається, коли її слід плекати. Про Бога забувають, припускаючись людського, помилкового страху, що Він забув про нас.
Правда в тому, що наші справжні безпека, захист і надія—у міцному триманні за добро. Коли навколо збирається імла темряви, ми загубимося лише тоді, коли відпустимо жезл із заліза, тобто слово Бога.
Притча Спасителя про мудрого чоловіка, який побудував свій дім на скелі, є такою сильною саме тому, що показує, що життєві випробування торкнулися і мудрого також. Лились дощі, дули вітри, хлинула повінь. Та він усе це пережив, бо побудував на міцній основі і, що важливо, був там, коли грянула буря.
Джон Банян писав, описуючи прогрес пілігрима, або учня:
Хто хотів би побачити справжню хоробрість,
нехай приходить сюди!
може людина тут вистояти,
Попри непогоду, попри вітри;
Тут жоден відчай
не змусить його своїм
поступитися бажанням
бути пілігримом4.
Апостол Павло закликав колосян “пробува[ти] в вірі тверді та сталі, і не відпа[сти] від надії Євангелії, що ви чули її”5.
Перед мешканцями Коринту було складене таке сильне свідчення:
“У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач.
Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені”6.
Що викликало таке ставлення? Павло називає причину: “Бо Бог, що звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв, щоб просвітити нам знання слави Божої—в Особі Христовій”7.
У мене є свідчення, що якщо ми будемо розвивати віру, зростати у служінні і залишатися стійкими й вірними, то що б не сталося, ми відчуємо любов Спасителя. Ми спроможні сягнути широт і глибин благословень Спокути. Наше членство в Церкві переходить в учнівство. Ми зміцнюємося, очищуємося, оновлюємося, духовно і психологічно зцілюємося.
Про це я свідчу в ім’я Ісуса Христа, амінь.