Вірою пересувати гори
Нам найбільш за все потрібна міцна віра. Без неї робота сповільниться. З нею—нікому не зупинити її прогрес.
Мої брати й сестри, дозвольте мені спочатку сказати про особисте.
Президент Церкви належить усій Церкві. Його життя не належить йому. Його місія—служити.
Як всім вам відомо, я майже в похилому віці. Минулого червня я відсвяткував свій 96-й день народження. Я дізнався із багатьох джерел, що існує багато припущень щодо стану мого здоров’я. Я хочу розповісти про реальний стан справ. Якщо я проживу ще кілька місяців, то служитиму у віці, старшому за вік будь-кого з попередніх Президентів. Я кажу це не вихваляючись, але зі словами вдячності. Минулого січня мене прооперували. Це була прикра подія, особливо для того, хто ніколи не лікувався в лікарні. Наступним питанням було, чи слід мені проходити подальше лікування. Мій вибір був: “Так”. Лікарі назвали результати дивовижними. Я знаю, що ці сприятливі результати стали можливими завдяки вашим численним молитвам за мене. Я глибоко вдячний вам.
Господь дозволив мені жити, не знаю як довго. Але яким би не був той час, я продовжуватиму якнайкраще виконувати свої обов’язки. Не дуже легко очолювати таку велику й складну Церкву. Нічого не залишається поза увагою Першого Президентства. Жодне значне рішення, жодне використання фінансових фондів не здійснюється без їхнього дозволу. Відповідальність і напруженість є значними.
Але ми маємо продовжувати робити це стільки, скільки забажає Господь. Як я сказав минулого квітня, ми в Його руках. Я почуваю себе добре, стан мого здоров’я достатньо хороший. Але, коли прийде час, й інша людина стане Президентом Церкви—це відбудеться спокійно і згідно з волею Того, кому належить ця Церква. Отже, ми йдемо вперед із вірою—і саме про віру я хочу говорити цього ранку.
Від самого початку ця Церква просувалась вперед із вірою. Пророк Джозеф мав сильну віру.
Я вдячний за віру, що надихнула його піти в гай молитися. Я вдячний за його віру, щоб перекласти й надрукувати Книгу Мормона. Я вдячний за те, що він звернувся до Господа в молитві, відповіддю на яку стало дарування Ааронового та Мелхиседекового священства. Я вдячний за те, що він з вірою організував Церкву і направив її вірним шляхом. Я вдячний йому за дар його життя, як свідчення про істинність цієї роботи.
Віра також була рушійною силою Бригама Янга. Я часто замислююсь, якою величезною була його віра, коли він вів дуже велику кількість людей на поселення у цю долину Солоного озера. Він дуже мало знав про цю територію. Він ніколи не бачив її, лише у видінні. Напевно він вивчав ті нечисленні відомості, що міг здобути, але майже нічого не знав щодо ґрунту, води й клімату. І все ж, окинувши її оком, він промовив без усяких вагань: “Це вірне місце, вперед” (B. H. Roberts, A Comprehensive History of the Church, 3:224).
Так само було і з кожним із Президентів Церкви. Стикаючись із жахливим протистоянням, святі просувались вперед із вірою. І коли сарана знищувала їхній врожай. І коли була посуха чи пізні весняні заморозки. І коли зазнавали переслідувань з боку федерального уряду. Чи нещодавно, коли була нагальна потреба надати гуманітарну допомогу жертвам цунамі, землетрусів, повеней у багатьох різних місцях, все було як завжди. Порожніли полиці на складах благополуччя. Готівка мільйонами відправлялася для допомоги нужденним, незалежно від їхнього віросповідання—і все це з вірою.
Як всім вам відомо, зараз важливий ювілейний рік в історії Церкви. Це 150-та річниця від прибуття загонів Віллі та Мартіна з ручними візками і загонів з візками Ханта та Ходжетта, що супроводжували їх.
Багато було написано щодо цього, то ж я не буду вдаватися у подробиці. Усім вам відома ця історія. Достатньо сказати, що ті, хто вирушив у далеку путь з Британських островів до долини Великого Солоного озера почали свою подорож з вірою. Вони майже не знали чи зовсім не знали, яка доля спіткатиме їх. Але вони просувались вперед. Вони почали свою подорож з великими сподіваннями. Ці сподівання поступово зменшувалися по мірі того, як вони просувались на захід. Вони вирушили у стомлюючу мандрівку вздовж ріки Платт, а потім у долину Світуотер, і холодна рука смерті стягнула з них своє жахливе мито. Кількість їжі була обмеженою, їхні воли вмирали, їхні візки ламалися, у них не вистачало білизни й одягу. Ревли бурі. Вони хотіли знайти, де укритися, та не було де. Бурани вирували навколо них. Вони буквально вмирали від голоду. Багато людей померли й були поховані у замерзлому ґрунті.
На щастя, повз них, повертаючись з Англії, проїжджав Франклін Д. Річардс. Він їхав на легкому візку, запряженому кіньми, тож міг просуватися набагато швидше. Він примчав до цієї долини. Була саме ця пора року. Відбувалася сесія генеральної конференції. Коли Бригам Янг почув ці новини, він негайно підвівся на зборах й промовив:
“Зараз я оголошу цим людям тему і текст для старійшин, які могли б виступити сьогодні й протягом конференції, і вони такі: 5-го жовтня 1856 року багато наших братів і сестер знаходяться на рівнинах з ручними візками, і можливо багато з них за 700 миль від цього місця, їх слід привезти сюди, тож ми надсилаємо їм допомогу. Текст буде—“доставити їх сюди”. Я хочу, щоб брати, які мали виступити, зрозуміли, що тепер їхній текст—це люди на рівнинах, а важлива тема для цієї громади—послати по них і привезти їх сюди, доки не настала зима…
Я закликаю єпископів цього дня, і не буду чекати до завтра чи до наступного дня, здобути 60 добрих пар мулів і 12 чи 15 візків. Я не хочу посилати волів, я хочу добрих коней і мулів. Вони є на цій Території і ми повинні отримати їх, а також 12 тонн борошна і 40 добрих погоничів,… 60 або 65 запряжок добрих мулів чи коней, зі збруєю…”.
“Я скажу усім вам”,—промовив він: “що вся ваша віра, релігія і сповідування релігії, ніколи не спасе вашу власну душу в целестіальному царстві нашого Бога, доки ви не виконаєте саме такі принципи, як ті, яким я зараз навчаю вас. Рушайте і привезіть тих людей, що зараз на рівнинах, і приділяйте сувору увагу до тих речей, що ми звемо земними, чи земними обов’язками, а інакше ваша віра буде марною; проповіді, які ви чули, будуть марними для вас і ви зануритесь в пекло, якщо не дослухаєтеся до того, що ми кажемо вам” (Deseret News, Oct. 15, 1856, 252).
Одразу ж було надано коней і мулів і міцні візки. Борошно надходило у величезній кількості. Було швидко зібрано теплий одяг і білизну. Пройшов день чи два, і навантажені візки вже рухалися на схід крізь сніг.
Коли рятівники дісталися до виснажених святих, для тих вони були мов ангели з небес. Люди ридали сльозами вдячності. Людей із загонів з ручними візками, пересадили в запряжки, щоб вони змогли швидше дістатись поселення у долині Солоного озера.
Померло близько двохсот людей, але тисячу було врятовано.
Серед тих, хто зазнав жахливих обставин там на рівнинах, була прабабуся моєї дружини. Вона належала до загону з візками Ханта.
Сьогодні могила моєї дружини, що на цвинтарі в Солт-Лейк-Сіті, розташована поруч з могилою її прабабусі Мері Пенфолд Гобл, яка померла на руках своєї дочки, щойно увійшовши у цю долину 11 грудня 1856 року. Її поховали наступного дня. Троє з її дітей померли під час тієї далекої подорожі. Ступні дочки, яка вижила, були жахливо відморожені.
Така ця історія. Вона сповнена стражданням і голодом, холодом і смертю. Вона сповнена розповідями про напівзамерзлі річки, які слід було переходити вбрід, про виття снігових буранів, про довге, повільне сходження на Скелясті гори. Цей ювілейний рік пройде, і загалом про все це можуть забути. Але, сподіваюсь, про це говоритимуть знов і знов, щоб нагадати майбутнім поколінням про страждання і віру тих, хто були перед ними. Їхня віра є нашим спадком. Їхня віра є згадкою для нас про ту ціну, яку вони сплатили за зручності, які маємо ми.
Але віра виявлялася не лише у великих героїчних подіях, таких, як прибуття піонерів з ручними візками. Вона також виявлялася під час невеликих, але важливих подій. Дозвольте мені розповісти про одну таку подію.
Майже 120 років тому під час завершення будівництва храму в Ментай, Юта, Джордж Пексмен працював теслею. У нього і його молодої дружини Марти була одна дитина, і вони очікували на іншу.
Коли Джордж підвішував одні з важких східних дверей храму, в нього сталося защемлення грижі. Біль був страшний. Марта поклала його на візок і відвезла до міста Нефій, а там, посадивши на поїзд, відвезла до Прово. Там він помер. Відмовляючись вийти заміж, вона залишалась вдовою протягом 62 років, заробляючи на життя шиттям.
Тепер дозвольте мені відхилитись від теми цієї розповіді, щоб сказати, що під час заручин зі своєю дружиною, я подарував їй каблучку. А коли ми одружилися, я подарував їй обручку. Вона носила їх протягом років. Якось одного дня я помітив, що вона зняла їх і одягла цю невеличку золоту обручку. Вона належала її прабабусі. Цю обручку подарував їй її чоловік, Джордж. Каблучка була єдиною річчю, яку він залишив у цьому житті. Одного весіннього дня Марта прибиралася в домі. Вона винесла усі меблі, щоб ретельно прибрати весь дім. Струшуючи сіно з матраців, вона подивилася вниз, і обручка зникла. Вона якомога старанніше оглянула все навколо. Каблучка була єдиним предметом, що нагадував про її любого чоловіка. Вона перебрала все сіно пальцями, але не змогла відшукати каблучки. Сльози хлинули з її очей. Вона стала навколішки і молилася Господу, щоб Він допоміг їй знайти каблучку. Відкривши очі, вона подивилася вниз—вона було там.
Нині я тримаю її у своїй руці. Вона дуже мала, тож не всі з вас зможуть побачити її. В ній 18 каратів золота, вона стара, порубцьована й зігнута. Але вона є уособленням віри, віри вдови, що молила Господа в час крайньої потреби. Така віра є джерелом енергії. Вона є основою надії і сподівання. Саме ця проста віра так необхідна усім нам.
У здійсненні цієї великої роботи нам найбільш за все потрібна міцна віра. Без неї робота сповільниться. З нею—нікому не зупинити її прогрес.
Спаситель сказав: “Коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: “Перейди звідси туди”, то й перейде вона, і нічого не матимете неможливого” (Матвій 17:20).
Своєму синові Геламану Алма проголосив: “Проповідуй їм покаяння і віру в Господа Ісуса Христа; вчи їх упокорювати себе і бути лагідними і приниженими серцем; учи їх протистояти всім спокусам диявола з їхньою вірою в Господа Ісуса Христа” (Алма 37:33).
Хай же Господь благословить нас вірою в цю велику справу, учасниками якої ми є. Хай же сяє нам віра немов свічка, щоб вести нас уночі своїм світлом. І хай іде вона перед нами немов хмара вдень.
Про це я смиренно молюся у священне й святе ім’я Того, Хто є міццю нашої віри, самого Господа Ісуса Христа, амінь.