Слова надії та розради в годину смерті

“Чим ми можемо втішитися, коли хтось помирає? У нас є більше підстав мати надію і втішення стосовно наших померлих, ніж у будь-якого народу на землі”.

З життя Джозефа Сміта

Переживання важкої втрати близьких неодноразово мали місце в житті пророка Джозефа Сміта. 15 червня 1828 р. в Гармоні, шт. Пенсільванія, невдовзі після народження помер Алвін, перший син Джозефа і Емми. Коли в лютому 1831 р. Джозеф і Емма переїхали з Нью-Йорку до Кертленда, шт. Огайо, Емма знову завагітніла, цього разу виношуючи близнят. Невдовзі після прибуття подружжя до Кертленда, вони переселилися в будиночок на фермі одного з членів Церкви, Айзека Морлі. Там 20 квітня народилися двійнятка: Тадеус і Луїза, але і вони не вижили—померли через кілька годин після народження.

У той же час у сусідньому містечку, Уорренсвіллі, шт. Огайо, брат Джон Мердок втратив свою дружину Джулію, яка щойно народила здорових двійняток. У брата Мердока вже було п’ятеро дітей, і він розумів, що не зможе подбати про щойно народжених, і тому запропонував Джозефу і Еммі всиновити їх як своїх. Джозеф і Емма погодилися, з вдячністю взявши двох немовлят—Джозефа і Джулію—у свою сім’ю. На жаль, маленький Джозеф, хворий на кір, помер через 11 місяців, у березні 1832 р., внаслідок застуди в холодну ніч, коли пророка вимазали дьогтем і виваляли в пір’ї зловмисники. З цією смертю, нещасні батьки поховали четверо з п’яти перших своїх дітей, а вижила тільки Джулія.

З одинадцятьох дітей Джозефа і Емми (дев’ятеро своїх і двоє усиновлених) лише п’ятеро дожили до дорослого віку: Джулія, 1831 р. н.; Джозеф III, 1832 р. н.; Фредерік, 1836 р. н.; Елекзендер, 1838 р. н. і Девід, 1844 р. н., народжений через п’ять місяців після смерті батька. 14-місячний син Джозефа і Емми Дон Карлос помер у 1841 р., а син, народжений в 1842 р., помер того ж дня.

За своє життя Джозеф Сміт також поховав трьох своїх братів, що померли передчасно. Іфраїм помер невдовзі після народження в 1810 р. Старший брат Джозефа Алвін помер у 1823 р. в свої 25 років, а його молодшого брата Дона Карлоса не стало в 1841 р.—йому також було 25.

Пророк пережив іншу велику втрату, коли в 1840 р. в Наву помер його батько, до якого він завжди звертався за порадою і силою. Коли батько Сміт побачив, що його смерть невідворотна, то скликав до ліжка всю свою сім’ю. Він звернувся до своєї дружини: “Коли я дивлюся на своїх дітей і усвідомлюю, що хоча вони були виховані, щоб вести роботу Господа, однак мусять проходити крізь муки і страждання, скільки житимуть на землі, то моє серце стискається і я боюся залишати тебе в оточенні ворогів”¹.

Потім він по черзі звернувся до кожного з синів і дочок, даючи їм своє останнє благословення. Як записала мати пророка, Джозефу він сказав такі втішливі слова:

“Джозефе, сину мій, тебе покликано високим і святим покликанням. А саме, тебе покликано виконувати роботу Господа. Будь вірним і ти будеш благословенним, і твої діти після тебе. Ти проживеш достатньо, щоб завершити свою роботу”.

На це Джозеф вигукнув, плачучи: “О, батьку мій, чи проживу?” “Так,—сказав батько,—ти проживеш, щоб виконати план всієї роботи, яку тобі довірив Бог. Це моє передсмертне благословення на твою голову в ім’я Ісуса”².

Переживши ці важкі події у власному житті та маючи натхненне розуміння Спокути Спасителя, пророк Джозеф Сміт міг принести таке необхідне заспокоєння багатьом скрушеним святим.

Учення Джозефа Сміта

Коли помирають близькі люди чи друзі, ми втішаємося знанням, що зустрінемо їх знову у прийдешньому світі

Пророк виступав на конференції Церкви в Наву, 7 квітня 1844 р. Він сказав про свого друга, Кінга Фоллетта, який нещодавно помер: “Дорогі святі! Я попрошу уваги зібрання, коли я виступатиму перед вами на тему померлих. Смерть нашого дорого брата, старійшини Кінга Фоллетта, розчавленого в шахті барилом з камінням, що впало на нього, спонукала мене поговорити на цю тему. Мене попросили виступити друзі і родичі, але оскільки на цьому зібранні присутні багато місцевих жителів та мешканців інших міст, які втратили друзів, я відчуваю спонукання говорити на цю тему загалом і представити на ваш розсуд свої думки, які в мене є і які будуть натхнені Святим Духом. Я прагну ваших молитов і віри, щоб я міг керуватися настановами Всемогутнього Бога і даром Святого Духа, щоб сказати про щось істинне і що ви можете легко зрозуміти і щоб свідчення могло принести переконання у ваші серця і розум стосовно того, що я скажу. …

Я знаю, що моє свідчення правдиве, отже, коли я говорю про тих, хто в жалобі,—що вони втратили? Їхні родичі і друзі роз’єднані зі своїм тілом лише на короткий час: їхні духи, які були з Богом, залишили скинії з глини лише на якусь мить, образно кажучи, і тепер вони існують у місці, де спілкуються одне з одним так само, як ми спілкуємося на землі. …

“Чим ми можемо втішитися, коли хтось помирає? У нас є більше підстав мати надію і втішення стосовно наших померлих, ніж у будь-якого народу на землі, бо ми бачили, як вони гідно ходили серед нас, і бачили, як вони заснули на руках Ісуса. …

У вас, хто в жалобі, є привід радіти, якщо казати про смерть старійшини Кінга Фоллетта, бо ваш чоловік і батько вирушив чекати воскресіння померлих до вдосконалення решти, бо у воскресінні ваш друг підніметься в досконалому блаженстві й піде до целестіальної слави. …

Я маю право сказати, повноваженням Святого Духа, що у вас немає причин боятися, бо він пішов до дому праведних. Не сумуйте, не плачте. Я знаю це через свідчення Святого Духа, який в мені, і ви можете чекати на час, коли ваші друзі вийдуть, щоб зустріти вас у ранок целестіального світу. …

Мій батько, дехто з братів, дітей і друзів перейшли у світ духів. Вони будуть відсутні лише на мить. Вони в дусі і незабаром знову зустрінуться. Незабаром прийде час, коли зазвучить сурма. Коли ми підемо звідси, то привітаємо своїх матерів, батьків, друзів і всіх близьких, які заснули в Ісусі. Там не буде боязні погромників, переслідувань або надуманих карних справ і арештів, але буде вічність блаженства”³.

Старійшина Лоренцо Д. Барнс помер під час місії в Англії. Пророк говорив про його відхід на зборах, що проводилися в незавершеному храмі в Наву: “Я скажу вам, чого бажаю. Якщо завтра мене покличуть лягти в ту могилу, на світанку воскресіння дайте мені потиснути руку своєму батькові і вигукнути: “Батькумій!”, авін скаже: “Сину мій, синумій!”, як тільки розколються могильні плити і ми вийдемо з наших могил.

І чи можемо ми думати про це в такому дусі? Так, якщо вчимося, як жити і як помирати. Коли ми лягаємо спати, то думаємо, як будемо підніматися вранці. І друзям приємно лягти разом в обіймах дружньої любові, щоб заснути і прокинутися в обіймах одне одного і продовжити своє спілкування.

Вам здасться дивним, якщо я розповім, що побачив у видінні на цю цікаву тему? Ті, хто померли в Ісусі Христі, можуть сподіватися ввійти (коли вони піднімуться) в повноту радості, яку мали або якої сподівалися тут.

Видіння було таким ясним, що я в дійсності бачив людей ще до того як вони піднеслися з могил, ніби вони повільно повставали. Вони взялися за руки й сказали одне одному: “Мій батьку, мій сину, моя мати, моя дочко, мій брате, моя сестро”. І коли голос кличе мертвих піднятися—припустимо, я лежу поруч зі своїм батьком,—що в першу чергу буде радістю для мого серця? Побачити свого батька, свою матір, свого брата, свою сестру; і коли вони будуть біля мене, я обніму їх, а вони мене. …

Для мене болючішими є думки про припинення існування, а не про смерть. Якби я не мав сподівання побачити знову батька, мати, братів, сестер і друзів, моє серце вмить розірвалося б і я б відправився до своєї могили. Сподівання побачити своїх друзів ранком воскресіння зігріває мою душу і спонукає мене переносити все зле, що є в житті. Це так, ніби вони вирушили в далеку подорож, і коли вони повертаються, ми зустрічаємо їх з великою радістю. …

Дозвольте мені заспокоїти Марселлуса Бейтса [члена Церкви, дружина якого померла]. Незабаром ви з’єднаєтеся зі своєю супутницею в царстві слави, і друзі брата Барнса, і всі святі, які в жалобі. Це був голос застереження до всіх нас: бути тверезими і старанними, відкласти веселощі, марноту і примхи і бути готовими померти завтра”⁴.

Батьки, дітей яких забирає смерть, отримають їх у воскресінні саме так, як поховали їх

На похороні дворічної Меріен Лайон пророк сказав: “Ми знов чуємо в нашому середовищі голос застереження, який говорить про непевність людського життя, і я у хвилини дозвілля розмірковував на цю тему і ставив запитання, чому так відбувається, що невинні діти забираються від нас, особливо ті, які здаються найбільш розумними і цікавими. Найсуттєвіші причини, доступні моєму розумові, є такі: Цей світ є дуже злочестивим світом, і він … стає дедалі злочестивим і розбещеним. … Господь забирає багатьох ще в дитинстві, щоб вони могли уникнути заздрощів людських, і смутку, і нечестивості сучасного світу. Вони були надто чистими, надто милими, щоб жити на землі, отже, якщо це правильно розуміти, замість того, щоб плакати, у нас є привід радіти, коли вони звільняються від зла, і вони незабаром знову будуть з нами. …

Єдина різниця між смертю в літньому віці та смертю в дитинстві в тому, що одні живуть довше на небесах у вічному світлі і славі, ніж інші, і вони трохи раніше звільняються від цього сумного, злочестивого світу. Незважаючи на всю цю славу, ми на мить втрачаємо її з поля зору і тужимо за втратою, але тужимо не так, як ті, хто не має надії”⁵.

“Хтось може поставити запитання: “Чи матимуть матері своїх дітей у вічності?” Так! Так! Матері, ваші діти будуть з вами, бо вони матимуть вічне життя, адже борг сплачено”⁶.

“Діти … повинні піднятися саме такими, якими померли, і там ми зможемо їх привітати в тій самій славі, тій самій красі целестіальної слави”⁷.

Президент Джозеф Ф. Сміт, шостий Президент Церкви, розповідав: “Джозеф Сміт викладав учення, згідно з яким мала дитина, яку забрала смерть, воскресне дитиною; і, вказавши на матір, у якої померла дитина, він сказав, звертаючись до неї: “Ви матимете радість, втіху й задоволення, виховуючи цю дитину, коли вона воскресне, аж доки вона не доросте до повного зросту свого духа”. …

У 1854 році я зустрівся зі своєю тіткою [Агнес Сміт], дружиною мого дядька Дона Карлоса Сміта, яка і була матір’ю тієї дівчинки [Софронії], про яку говорив Джозеф Сміт, пророк, коли сказав її матері, що вона матиме радість, втіху і задоволення, виховуючи свою дитину після воскресіння, доки вона не досягне повного зросту свого духа, і що це буде більшою радістю, ніж вона може уявити собі в земному житті, бо вона буде звільнена від смутку, страху і немощів смертного життя і знатиме більше, ніж може знати в цьому житті. Я зустрічався з тією вдовою, матір’ю тієї дитини, і вона розповіла мені про той випадок і свідчила мені, що саме це пророк Джозеф Сміт сказав, коли виступав на похороні її донечки”⁸.

Мері Ізабелла Хорн і Леонора Кеннон Тейлор—кожна втратила малу дитину. Сестра Хорн пригадувала, що пророк Джозеф Сміт утішав двох сестер. “Він сказав нам, що діти будуть повернені нам ранком воскресіння, саме такими, якими ми поховали їх: чистими і невинними, і що ми будемо доглядати їх і дбати про них як матері. Він сказав, що у воскресінні діти будуть виховуватися такими, якими їх було поховано, і що вони отримають весь необхідний розум, щоб посісти престоли, панування і влади”⁹.

Хоча ми сумуємо, коли помирають близькі люди, ми можемо покластися на те, що “Бог усієї землі чинить правильно”

На похороні 24-річного Іфраїма Маркса пророк сказав: “Це дуже похмурий і жахливий час. Мені ще ніколи не було так сумно. Це нагадує мені про смерть мого найстаршого брата Алвіна, який помер у Нью-Йорку, і мого наймолодшого брата Дона Карлоса Сміта, який помер у Наву. Мені було важко жити на землі і бачити, як ці юнаки, які служили нам підтримкою і втіхою, забрані від нас у молодому віці. Так, важко було змиритися з цим. Іноді здавалося, що мені легше було б бути самому покликаним звідси, якби на то була воля Бога, однак, я знаю, що ми маємо бути спокійними і знати, що це від Бога, і змиритися з Його волею, все гаразд. Пройде лише короткий час і нас усіх покличуть так само: так може статися і зі мною, і з вами”¹⁰.

6 червня 1832р., Джозеф Сміт писав Еммі Сміт: “Я засмутився, коли почув, що Гайрум втратив свою малу дитину. Гадаю, ми можемо певною мірою поспівчувати йому, але всі ми мусимо змирятися з нашими втратами і казати, що нехай станеться воля Господа”¹¹.

20 січня 1840 р. Джозеф Сміт писав Еммі Сміт: “Я одержав листа від Гайрума, яке звеселило моє серце новиною, що всі члени моєї сім’ї живі. Однак серце сумує за тими, кого було забрано від нас, але не без надії, бо я знов побачу їх і буду з ними. Отже, ми можемо більше примиритися зі справами Божими”¹².

“Якщо говорити про смерті в Сіоні, то нам хочеться сумувати з тими, хто сумує, але пам’ятайте, що Бог всієї землі чинить правильно”¹³.

“Були смерті, які залишали по собі сумні почуття, і тут нічого не вдієш. Коли Бог промовляє з небес, щоб покликати нас туди, ми повинні підкоритися Його наказу”¹⁴.

На похороні Джеймса Адамса пророк сказав: “Я вперше побачив його у Спрінгфілді [шт. Іллінойс] по дорозі з Міссурі до Вашингтона. Він знайшов мене, незнайомця, привів до свого дому, підтримав і підбадьорював, дав мені грошей. Він був найбільш близьким другом. У нього були одкровення щодо його смерті, і він пішов займатися важливішою роботою. Коли люди підготовлені, тоді їм легше переходити туди. Брат Адамс пішов, щоб відкрити ширші двері для померлих. Духи праведних підносяться до більш важливої і прекрасної роботи, тому вони благословенні у своєму відході до світу духів”¹⁵.