Перше видіння: Батько і Син явилися Джозефу Сміту

“Я побачив двох Осіб, що стояли переді мною у повітрі, блиск і славу Яких неможливо описати. Один із Них звернувся до мене, називаючи моє ім’я, і сказав, указуючи на іншого: Це Мій Улюблений Син, слухай Його!”

З життя Джозефа Сміта

Після смерті і воскресіння Ісуса Христа поступово поширилося відступництво. Апостоли Спасителя були відкинуті і вбиті, Його вчення спотворено, а священство Боже забране з землі. Давній пророк Амос передрікав час відступництва і духовної темряви: “Ось дні настають,—говорить Господь Бог,—і голод пошлю Я на землю,—не голод на хліб, і не спрагу на воду, але спрагу почути Господні слова! І будуть ходити від моря до моря, і з півночі до сходу блукатимуть, щоб знайти слово Господа, та не знайдуть його!” (Амос 8:11–12).

Одним з таких, хто шукав втрачене на землі слово Господа, був Джозеф Сміт, юнак, який жив у сільській місцевості Пальміри, шт. Нью-Йорк, у 1820 році. Джозеф був міцним і активним юнаком, світлошкірим, зі світло-каштановим волоссям і блакитними очима. Він був 5-м з 11-ти дітей в сім’ї Джозефа Сміта старшого і Люсі Мак Сміт. Він довгими годинами допомагав своєму батькові і старшим братам валити дерева і засівати поля на родинній, густо порослій 100-акровій фермі. Зі слів його матері, він був “напрочуд тихою, доброзичливою дитиною”¹, яка “набагато більше була схильна до міркувань і глибоких роздумів”, ніж будь-хто з його братів і сестер². Юний Джозеф був змушений працювати, щоб допомагати сім’ї, тому його формальна освіта дала йому лише основні навички читання, письма й арифметики.

У цей час дух релігійного пожвавлення захлеснув увесь регіон заходу штату Нью-Йорк, де жила сім’я Смітів. Сміти, як і більшість інших, відвідували збори відродження, що проводили християнські деномінації тієї місцевості. Дехто з його сім’ї приєднався до якоїсь з церков, але не Джозеф. Він потім писав про цей час:

“Мій розум серйозно захопився всім важливим, що було необхідним для благополуччя моєї безсмертної душі, що привело мене до досліду Священних Писань, адже я вірив, як мене навчили, що вони містили слово Боже. Отже, знайомство з ними і близькі стосунки з представниками різних віросповідань привели мене у надзвичайне здивування, бо я побачив, що вони не прикрашають свої віровчення ходінням у святості і благочестивим спілкуванням, що визначалися б тим, що я знайшов у тій священній скарбниці. Це засмучувало мою душу.

Я розмірковував багато над чим у серці стосовно ситуації у людському світі: суперечності й поділ, злочестивість і мерзота, темрява, що окутала розум людей. Мій розум був надзвичайно обтяжений, бо я виявив свої гріхи, а, читаючи Писання, я дізнався, що людство не йшло до Господа, але відступило від істинної і живої віри, і що не було товариства чи віросповідання, яке б будувало на євангелії Ісуса Христа, як записано в Новому Завіті, і мені хотілося лементувати через власні гріхи і гріхи світу”³.

Пошук істини молодим Джозефом Смітом привів його у гай, щоб звернутися до Бога по мудрість, яка була так потрібна. У відповідь на молитву йому явилися Небесний Батько та Ісус Христос, відкривши шлях відновлення євангелії в останні дні. Ця дивовижна подія переказується простими, але красномовними словами самого Джозефа Сміта.

Учення Джозефа Сміта

Пошук істини Джозефом Смітом вчить, що дослідження Писань і щира молитва ведуть до отримання одкровення

Джозеф Сміт—Історія 1:5, 7–13: “[Там, де ми жили,] виникло надзвичайне релігійне заворушення. Розпочате методистами, воно скоро поширилося, охопивши всі секти в цій місцевості країни. Здавалося, що воно охопило всю округу, велика кількість людей приєднувалася до різних релігійних партій, а це викликало немале збудження й розділення між людьми. Дехто кричав: Ось, тут!, інші ж: Ось, там! Одні з них палко захищали методистську віру, інші—пресвітеріанську, а ще інші—баптистську. …

Мені йшов тоді п’ятнадцятий рік. Родину мого батька залучали до пресвітеріанського віросповідання, і четверо з них приєдналися до цієї церкви, а саме: моя мати Люсі, мої брати Гайрум і Сем’юел Гаррісон та сестра Софронія.

У цей час великого збудження я часто серйозно замислювався і відчував великий неспокій, і незважаючи на те, що я переживав такі глибокі й часто гіркі почуття, я хоч і відвідував збори різних релігійних угруповань, коли випадала така можливість, але, разом з тим, стояв поза ними. Згодом я почав прихилятися більше до методистської секти, і в мене виникло певне бажання приєднатися до них, але безладдя і суперечки між конфесіями були настільки великими, що неможливо було хлопцеві, настільки юному й не обізнаному в людях і житті, як я, дійти певного висновку—хто був правий, а хто помилявся.

Заворушення й галас були настільки великими й безупинними, що часами мій розум надзвичайно збурювався. Пресвітеріанці були найбільше настроєні проти Баптистів і Методистів і докладали всіх сил в аргументації й софістиці, щоб довести їхні помилки або, щонайменше, змусити людей думати, що вони помиляються. З іншого боку Баптисти й Методисти в свою чергу так само завзято намагалися встановити власні догмати і спростувати всі інші.

Серед цієї війни слів і зіткнення думок я часто розмірковував про себе: Що ж робити? На боці якої секти правда? Чи, може, вони всі помиляються? Чи, може, лише одна з них істинна? Як я можу дізнатися про це?

І в той час, коли відбувалася в мені ця тяжка внутрішня боротьба, викликана протистоянням партій релігійників, я одного дня читав Послання апостола Якова, п’ятий вірш першого розділу, в якому сказано: А якщо кому з вас не стачає мудрості, нехай просить від Бога, що всім дає просто, та не докоряє,—і буде вона йому дана.

Ніколи жоден уривок з Писань не зворушував людського серця з такою силою, як тоді ці слова зворушили моє. Вони, здавалося, в повній мірі заволоділи почуттями мого серця. Я знову і знову вдумувався в ці слова, відчуваючи, що я, напевно, більше за всіх потребую саме Божої мудрості, адже я не знав, що мені робити, і так ніколи і не дізнався б, якби не сягнув більшої мудрості, бо вчителі релігії з різних сект розуміли одні й ті ж уривки з Писання настільки по-різному, що руйнувалася впевненість у тому, що питання можна розв’язати через звертання до Біблії.

Нарешті я дійшов такого висновку: або я мушу залишитися у темряві й збентеженні, або ж мушу скористатися порадою Якова, а саме, звернутися до Бога. Зрештою, я вирішив звернутися до Бога. Якщо Він дає мудрість тому, кому не стачає мудрості, і робить це просто, і не докоряє, то й мені вільно запитати”⁴.

Джозеф Сміт був визволений від сили ворога всієї праведності

Джозеф Сміт—Історія 1:14–16: “І ось, сповнений рішучості звернутися до Бога, я пішов до лісу, щоб спробувати це здійснити. Сталося це вранці чудової, ясної днини ранньої весни тисяча вісімсот двадцятого року. Це була моя перша в житті спроба помолитися вголос, бо досі, незважаючи на всі свої щиросердні хвилювання, я ще ніколи вголос не молився.

Діставшись місця, куди я заздалегідь намітив собі прийти, і переконавшись, що навкруги нікого немає, я став навколішки і почав виливати бажання мого серця Богові. Тільки-но я почав свою молитву, як відчув, що якась сила скувала і повністю подолала мене, вона настільки дивовижно подіяла на мене, що мого язика було зв’язано і я не міг говорити. Суцільна темрява огорнула мене, і на якийсь час мені здалося, що я був приречений на раптове знищення.

Але, зібравши всі свої сили, я кликав Бога, щоб Він звільнив мене від цієї ворожої сили, яка скувала мене, і тієї миті, коли я був уже ладен впасти у відчай і скоритися знищенню,—не якійсь уявній руйнації, а силі якоїсь реальної істоти з невидимого світу, що мала таку дивовижну могуть, якої я ніколи не відчував у жодній істоті,—саме в цю мить великої тривоги я побачив прямо над головою стовп світла, яскравішого за сонце, і спускаючись повільно з неба, це світло впало на мене”⁵.

Небесний Батько та Ісус Христос явилися Джозефу у відповідь на його смиренну молитву

Джозеф Сміт—Історія 1:17–20: “Не встигло це небесне світло з’явитися, як я відчув, що позбувся ворога, який скував був мене. Коли світло було на мені, я побачив двох Осіб, що стояли переді мною у повітрі, блиск і славу Яких неможливо описати. Один із Них звернувся до мене, називаючи моє ім’я, і сказав, указуючи на іншого: “Це Мій Улюблений Син, слухай Його!”

Збираючись звернутися до Господа, я мав на меті дізнатися, яка саме з усіх сект правильна, щоб я міг знати, до якої приєднатися. Тож ледве зібравшись із силами і змігши говорити, я запитав у цих Осіб, що стояли наді мною у світлі, яка ж з усіх сект правильна (бо до того часу мені ніколи не спадало на думку, що всі вони були не правильні)—і до якої мені приєднатися.

У відповідь мені було сказано, що я не повинен приєднуватися до жодної з них, тому що всі вони неправильні; і Той, хто звертався до мене, сказав, що всі їхні віровчення мерзотні на Його погляд, що всі сповідники тих сект розбещені, що “вони наближаються до Мене своїми вустами, але їхні серця далеко ухилилися від Мене; вони навчають заповідей людських як учення; мають тільки вигляд божественності, але заперечують саму силу її”.

Він знову заборонив мені приєднуватися до будь-якої з них і говорив мені ще багато іншого, про що не можу зараз писати. Коли я прийшов до тями, то усвідомив, що лежу горілиць, дивлячись у небо. Коли світло відійшло, я був знесилений; але згодом, одужавши в якійсь мірі, я пішов додому. І коли я сперся на камін, мати запитала мене, що трапилося. Я відповів: Нічого, все добре—зі мною все гаразд. Тоді я сказав моїй матері: Я сам довідався, що пресвітеріанство не є істинним. Здається, супротивник був обізнаний, ще в дуже ранній період мого життя, що мені судилося стати порушником і дратівником його царства; інакше навіщо було силам темряви змовлятися проти мене? Чому цей опір і переслідування, що повстали проти мене майже з малого дитинства?”⁶

Коли наше свідчення міцне, переслідуванню не змусити нас зректися істини, яку ми пізнали

Джозеф Сміт—Історія 1:21–26: “Через кілька днів після цього видіння трапилося мені бути в компанії методистського проповідника, одного з найактивніших серед діячів вищезгаданого релігійного заворушення. Під час розмови з ним на релігійну тему я скористався нагодою і розповів йому про моє видіння. Його поведінка надзвичайно вразила мене. Він поставився до моєї розповіді не тільки легковажно, але й з великим презирством, говорячи, що все це від диявола, що в наші часи немає видінь чи одкровень, що всі такі явища припинилися після того, як апостолів не стало, і що їх ніколи вже більше не буде.

Проте, незабаром я довідався, що моя розповідь викликала велике упередження проти мене серед сповідників релігії, а також призвела до сильного переслідування, яке невпинно посилювалося. Незважаючи на те, що я був непомітним хлопцем, якому ще не виповнилося й п’ятнадцяти років, і знаходився в таких життєвих обставинах, які не давали мені ніякого певного положення в суспільстві, високопоставлені люди звертали на мене увагу, достатню, щоб підбурити проти мене громадську думку і розпочати жорстоке переслідування—і це було спільним для всіх сект; у цьому переслідуванні вони всі поєдналися.

Я досить серйозно розмірковував тоді та й пізніше над цим: як дивно, що непомітного хлопця, якому минуло лише чотирнадцять років, і до того ж змушеного заробляти собі на скудне життя власною щоденною працею, було визнано фігурою, достатньо помітною, щоб привернути до себе увагу поважних людей з найпопулярніших сект того часу, і викликати в них дух найжорстокішого переслідування та наклепів. Дивно чи ні, але так воно було, і це часто глибоко засмучувало мене.

Проте, незважаючи на все, я дійсно бачив видіння. Пізніше я пригадував, що я почував себе, наче апостол Павло, коли він, захищаючи себе перед царем Агріппою, розповів йому про своє видіння, про те, як він бачив світло і чув голос. Але мало хто повірив йому тоді; деякі говорили, що він безчесна людина, інші—що він божевільний; його ганьбили і насміхалися з нього. Але все це не знищило дійсності його видіння. Він бачив видіння, він знав це, і жодні переслідування під небесами не в змозі були змінити це; і якби навіть переслідували його до смерті, він знав і знав би до останнього подиху, що бачив світло і чув голос, який говорив з ним, і цілий світ не примусив би його думати або вірити інакше.

Так було й зі мною. Я дійсно бачив світло, і у цьому світлі я бачив двох Осіб, і Вони насправді говорили зі мною. І хоч мене ненавиділи і переслідували за те, що я розповідав, що бачив видіння, це була правда; і в той час, як мене переслідували, ганьбили, говорили проти мене всяке зло несправедливо за те, що так казав, я запитував у своєму серці: Чому переслідувати мене за те, що я кажу правду? Я дійсно бачив видіння, і хто я такий, щоб протистояти Богові? Чому ж увесь світ хоче, щоб я зрікся того, що дійсно бачив? Бо я бачив видіння, я знаю це, і я знаю, що Бог це знає, і я не можу та й не смію зрікатися цього. Принаймні я знав, що якби я зрікся цього, то скривдив би Бога і підпав би під осуд.

Тепер я визначив своє ставлення до сектантського світу—бо знав, що мені не слід було приєднуватися до жодної з сект. Я мав залишатися так, як дотепер, поки не одержу наступного наказу. Я переконався в істинності свідчення Якова про те, що той, кому не вистачає мудрості, повинен просити її у Бога, і дасться тому просто й без докорів”⁷.