Сім’я: найпрекрасніший союз у часі і вічності

“Найпрекрасніші єдність і щастя наповнювали наш дім. Жодна незгода, жодна дисгармонія не порушували нашого спокою і миру, що панував у нашому середовищі” (Люсі Мак Сміт).

З життя Джозефа Сміта

У 1843 р., хоч храм у Наву був ще незавершеним, пророк оголосив учення про спасіння померлих і вже виконав храмовий ендаумент для групи вірних святих. Але ще одну важливу частину священної храмової роботи належало запровадити. 16 травня 1843 р. пророк виїхав з Наву до Реймуса, шт. Іллінойс, де залишався в будинку свого близького друга Бенджаміна Ф. Джонсона. Того вечора він учив брата і сестру Джонсон та кількох близьких друзів “новому і вічному завіту шлюбу”. Він пояснював, що цей завіт є “порядком священства”, необхідним, щоб здобути найвищий ступінь целестіального царства. (Див. УЗ 131:1–4). Він також навчав, що якщо чоловік і дружина не вступлять у завіт вічного шлюбу, “вони припинять зростати, коли помруть; тобто вони не матимуть взагалі дітей після воскресіння”. Особи, які вступають у цей завіт і залишаються відданими, “продовжуватимуть зростати і матимуть дітей у целестіальній славі”¹.

Через два місяці, 12 липня 1843 р., у своєму кабінеті на другому поверсі Червоноцегляної крамниці пророк продиктував Уільяму Клейтону одкровення, що стосувалося вчення про вічний шлюб (див. УЗ 132). Пророк знав це вчення і якийсь час навчав йому. В цьому одкровенні Господь проголосив, що якщо чоловік і дружина не запечатані силою святого священства, “вони не можуть зростати, але залишаються у своєму спасенному стані на всю вічність відокремленими й одинокими, без піднесення” (див. УЗ 132:15–18). Щоб отримати піднесення, чоловіки і дружини повинні бути запечатані силою і владою священства, а тоді залишитися вірними своїм завітам:

“Істинно Я кажу вам, якщо чоловік бере собі дружину через Моє слово, яке є Моїм законом, і через новий і вічний завіт, і це запечатано Святим Духом обіцяння тим, кого помазано, кому Я призначив цю владу і ключі цього священства; … це буде дано їм в усьому, що Мій слуга поклав на них на час і на всю вічність, і це буде мати повну силу, коли вони залишать цей світ, і вони пройдуть повз ангелів і богів, яких поставлено там, до свого піднесення і слави в усьому, як було запечатано на їхніх головах, слави, яка буде повнотою і продовженням сімені на віки вічні.

Тоді вони будуть богами, тому що не матимуть кінця; отже, вони будуть від вічності до вічності, тому що продовжуватимуться; тоді вони будуть над усім, тому що все підкорятиметься їм. Тоді вони будуть богами, тому що матимуть усю владу, і ангели підкорятимуться їм. Істинно, істинно Я кажу вам, якщо ви не будете додержуватися Мого закону, ви не зможете досягти цієї слави” (УЗ 132:19–21).

Знання про це вчення поглибило любов старійшини Парлі П. Пратта, з Кворуму дванадцятьох, до своєї сім’ї: “Саме Джозеф Сміт навчив мене цінувати сповнені любові стосунки батька і матері, чоловіка і дружини, брата і сестри, сина і дочки. Саме від нього я навчився того, що дружина мого серця може залишитися зі мною на час і на всю вічність; що та чиста симпатія та любов, що приваблює нас одне до одного, випромінюється з джерела божественної, вічної любові. Від нього я дізнався, що ми можемо культивувати цю любов, зростати і збільшуватися в ній протягом усієї вічності; а результатом нашого безкінечного союзу буде потомство—численне, як зорі небесні або пісок узбережжя морського. … Я любив і раніш, але не знав, навіщо. Але тепер я люблю—в чистоті—з силою високого, піднесеного почуття, яке піднесе мою душу над минущими речами цієї ницьої сфери і розширить її, наче океан. … Одним словом, тепер я міг любити з духом і також з розумінням”².

Учення Джозефа Сміта

Чоловіки і дружини шанують одне одного, коли проявляють любов, доброту і ніжність

“Шлюб [є] небесною інституцією, запровадженою в саду Еденському”³.

“Обов’язком чоловіка є любити, плекати і живити свою дружину, і пристати до неї і ні до кого більше [див. УЗ 42:22]; він повинен шанувати її, як себе самого, і зважати з ніжністю на її почуття, бо вона—його плоть і його кістка, створена, щоб бути поміччю йому і в мирському, і в духовному; бути тією, на чиїх грудях він може вилити невдачі, не стримуючись, хто готова взяти на себе частину його тягаря (бо для цього була створена), втішити і підбадьорити своїм лагідним голосом.

Місце чоловіка—на чолі своєї сім’ї, … не для того, щоб правити своєю дружиною, немов тиран, і не тому, що він боїться чи пильнує, щоб його дружина не забула свого місця і не завадила йому проявляти свою владу. Його обов’язком є бути чоловіком Божим (бо чоловік Божий є людиною мудрою), завжди готовим знайти настанови, необхідні для навчання і спасіння своїх домочадців, в Писаннях, одкровеннях і згори”⁴.

На зборах із сестрами Товариства допомоги Джозеф Сміт сказав: “Вам не слід дорікати чоловікам через їхні вчинки, але нехай відчувається сила вашої невинності, доброти і ніжності, що набагато вагоміші за камінь жорновий, що висить на шиї; ні боротьба, ні сварки, ні суперечки, ні конфлікти, але лагідність, любов, чистота—ось що повинно звеличувати вас в очах усіх добрих людей. …

Коли чоловік обтяжений труднощами, коли він загнаний у кут проблемами і складнощами, якщо він побачить посмішку замість звинувачення чи ремствування, якщо його зустрінуть з м’якістю, це заспокоїть його душу і втішить його почуття; коли у свідомість западає відчай, їй потрібен бальзам ніжності і доброти. Коли ви підете додому, ніколи не кажіть сердитого чи недоброго слова своїм чоловікам, але нехай доброта, милосердя і любов віднині вінчають ваші діяння”⁵.

Елайза Р. Сноу записала: “Пророк Джозеф Сміт наставляв сестер завжди зосереджувати свою віру і молитви заради своїх чоловіків, яких Бог призначив їм шанувати, і покладати довіру на них”⁶.

Діти шанують своїх батьків, виражаючи свою вдячність і турбуючись про них усе життя

У жовтні 1835 р. пророк протягом багатьох днів відвідував свого невиліковно хворого батька, піклуючись про нього “з великою турботою”. Щоденник пророка свідчить: “Знов відвідав батька, він дуже хворий. В таємній молитві вранці Господь сказав: “Слуго мій, твій батько житиме”. Я весь день був біля нього, а моє серце підносилося до Бога в ім’я Ісуса Христа, щоб Він відновив його здоров’я, щоб я був благословенний його присутністю і порадою, бо я вважаю це одним з найвеличніших земних благословень—товариство батьків, чиї зрілі літа й досвід дозволяють їм дати найціннішу пораду. Увечері прийшов брат Девід Уітмер. Ми звернулися до Господа в могутній молитві в ім’я Ісуса Христа, і поклали на нього руки, і докорили хворобі. І Бог почув наші молитви і відповів на них, що принесло нашим душам велику радість і задоволення. Наш літній батько сам підвівся й одягнувся, вигукував від радості і славив Господа”⁷.

“Благословенна моя мати, бо її душа завжди наповнена доброзичливістю і милістю; і незважаючи на її вік, вона ще отримає силу, і буде втішена у своєму домі, і матиме вічне життя. І благословенний мій батько, рука Господа буде над ним, бо він ще переживе скорботу втрати своїх дітей; і коли його голова стане зовсім сивою, він побачить себе як оливкове дерево, чиї гілки зігнулися під вагою плодів; він також матиме оселю у височині”⁸.

“Я пригадував сцени зі свого дитинства. Я думав про свого померлого батька. … Він був благородним і мав піднесений, святий і чеснотливий розум. Його душа ширяла над усіма цими убогими і ницими принципами, такими притаманними людському серцю. Я стверджую, що не пам’ятаю, щоб він зробив щось погане, про що могли б згадати як про нешляхетний вчинок у його житті. Я люблю свого батька і спогади про нього; і спогади про його благородні вчинки лежать непідйомним вантажем в моєму розумі, і багато його добрих батьківських слів, сказаних мені, записані на скрижалях мого серця.

Для мене є священними безцінні думки про історію його життя, які з’являються в моїй свідомості і які були насаджені власними ж спостереженнями, відколи я народився. Для мене є священним його прах, те місце, де він лежить. Священною для мене є його могила, яку я зробив як склепіння над його чолом. Нехай вічно живе пам’ять про мого батька! Нехай Бог, Якого я люблю, зглянеться і врятує мене від моїх ворогів тут, візьме мене за руку, щоб я міг стояти на Горі Сіон, де мій батько дасть мені вічного вінця.

Словами і мовою неможливо висловити вдячність, якою я завдячую Богові за таких благородних батьків.

Моя мати також є однією з найблагородніших і найкращих з усіх жінок. Нехай Бог дарує їй продовження її днів і моїх, щоб ми могли довго жити і насолоджуватися товариством одне одного!”⁹

“Коли ми розмірковуємо, з якою турботою і яким неослабним старанням наші батьки прагнули доглядати за нами, і скільки годин смутку і переживань вони мали, над нашими колисками і біля ліжка, в часи хвороби, якими ж уважними ми повинні бути до їхніх почуттів у їхніх літах! Ми не можемо спокійно думати про те, щоб сказати щось чи зробити щось, що зведе їхню сивину до могили”¹⁰.

Любов між братами і сестрами може бути прекрасною і міцною

Про двох своїх братів, які померли в юності, пророк писав: “Алвін, мій найстарший брат… Я добре пам’ятаю гострий смуток, що переповнював мою юну душу, ледве не розриваючи моє ніжне серце, коли він помер. Він був найстаршим і найблагороднішим з батькової сім’ї. Він був одним з найблагородніших синів людських. У ньому не було підступу. Він вів незаплямоване життя з часу, коли був дитиною. Він був одним з найсерйозніших людей, і коли він помирав, ангел Господа відвідав його в останні миті.

Мій брат Дон Карлос Сміт … також був благородним хлопцем; я ніколи не бачив жодної провини в ньому; я так і не побачив першого аморального вчинку, або першого нерелігійного чи ганебного ставлення в цієї дитини від часу її народження до часу смерті. Він був миловидною, добродушною, м’якосердою, чеснотливою і вірною, праведною дитиною; і куди його душа пішла, нехай туди і моя піде також”¹¹.

Джозеф Сміт написав у листі до свого старшого брата Гайрума: “Мій гаряче улюблений брате Гайрум, я дуже непокоюся за тебе, але завжди згадую тебе у своїх молитвах, благаючи Бога, щоб він зберіг тебе, що б там не робили люди чи дияволи. … Нехай Бог захистить тебе!”¹²

Пророк писав про Гайрума: “Я міг би молитися у своєму серці, щоб усі мої брати були такі, як мій улюблений брат Гайрум, який ніжний, немов ягня, цілісний, немов Йов, і, одним словом, лагідний і смиренний, як Христос; і я люблю його любов’ю, яка сильніше за смерть”¹³.

Батьки, які люблять, підтримують дітей і моляться за них, приносять безцінні благословення в життя своїх дітей

Після свого візиту до пагорбу Кумора у вересні 1823 р., Джозеф Сміт розповів про цю подію своїй сім’ї, і надалі продовжував ділитися такими історіями з ними. Мати пророка писала: “Кожного вечора ми збирали докупи своїх дітей. Гадаю, що жодна інша сім’я, що жила тоді на землі, не мала такого зацікавленого вигляду, як наша, коли ми всі сиділи в колі: батько, мати, сини і дочки і слухали, затамувавши подих, релігійні настанови 17-річного хлопчика. …

Ми тепер були переконані, що Бог мав намір явити на світ дещо, на чому ми могли затримати свій розум, або те, що дасть нам більш чітке уявлення, ніж те, чого ми були навчені до того, і ми раділи в цьому невимовною радістю. Найпрекрасніші єдність і щастя наповнювали наш дім. Жодна незгода, жодна дисгармонія не порушували нашого спокою і миру, що панував у нашому середовищі”¹⁴.

Майже наприкінці маршу Табору Сіону в червні 1834 р. Джозеф та Гайрум Сміти, серед багатьох інших, заразилися холерою. їхня мати так розповідала про той випадок: “Радість Гайрума і Джозефа … від того, що зустріли нас у доброму здоров’ї, була надзвичайною, невимовною, адже вони ледь уникли лиха, поки були відсутні. Вони сіли, кожен зі свого боку від мене—Джозеф взяв мене за одну руку, Гайрум за іншу—і розповідали: …

“Хвороба миттєво накинулася на нас, і за кілька хвилин ми вже були в жахливому стані. Ми мовчки подавали одне одному сигнали, щоб вийти з будинку і знайти якесь затишне місце, аби з’єднатися в молитві, щоб Бог визволив нас від цього страшного впливу. Але перш, ніж ми змогли відійти на відстань, достатню, щоб нас не перервали, ми вже ледве могли триматися на ногах, що надзвичайно стривожило нас, бо ми злякались, що помремо в цих пустинних землях заходу, вдалині від своїх сімей, не маючи навіть можливості благословити власних дітей або дати їм наостанок слово поради. Гайрум вигукнув: “Джозефе, що нам робити? Чи мусимо ми бути відсіченими з лиця землі цією страшною пошестю?” “Станьмо,—сказав Джозеф,—на коліна і молімося Богові, щоб Він забрав спазми і всякі болі і відновив наше здоров’я, щоб ми могли повернутися до своїх сімей”. Ми зробили це, але нічого не сталося—хіба що тільки гірше. …

Невдовзі ми прийняли рішення знову волати про Божу милість і не підводитися з колін, доки один чи другий не отримає підтвердження, що ми зцілимося. … Ми знову молилися, спочатку один, потім інший, і невдовзі відчули, що спазми починають проходити. І за якусь мить Гайрум скочив на ноги і проголосив: “Джозефе, ми повернемося, бо переді мною відкрилося видіння, в якому я бачив матусю на колінах під яблунею, і вона молилася за нас, і вона в цю мить вся у сльозах просить Бога пощадити наше життя, щоб вона знов могла побачити нас у плоті. І Дух свідчить мені, що її і наші молитви будуть почуті”. І відтоді ми зцілилися і пішли собі, радіючи.

О, мамо,—сказав Джозеф,—як часто твої молитви допомагали нам, коли нас оточували тіні смерті!”¹⁵

Любов Люсі Мак Сміт до своїх синів особливо проявляється в її розповіді про те, як пророка і його брата Гайрума увезли зв’язаними з Фар-Уеста, шт. Міссурі, в листопаді 1838 р. до Індепенденса і потім до Річмонда, шт. Міссурі, де їх ув’язнять. Сім’я боялася, що Джозефа і Гайрума вб’ють: “Коли до нас дійшла новина, що наших синів забирають, посланець сказав нам, що якщо ми хочемо побачити їх живими, то мусимо поспішати до них, адже їх посадили у візок, який за кілька хвилин вже вирушить. Мій чоловік тоді був надто хворим, щоб іти, тож ми з Люсі [донькою] пішли самі, бо лише ми були здоровими в цілій сім’ї.

Ми підійшли на 400 ярдів до візка і зупинилися, адже не могли йти далі через тих чоловіків, які оточили його. “Я—мати пророка,—вигукнула я,—і невже тут не знайдеться джентльмена, який допоможе мені пройти до візка крізь натовп, щоб я могла востаннє побачити своїх дітей і поговорити з ними ще раз, доки вони не загинули?” Один пан визвався зробити прохід серед військових, і ми йшли ним серед шабель, мушкетів, пістолетів і багнетів, вислуховуючи погрози на кожному кроці, доки зрештою не дісталися туди. Чоловік, який супроводжував мене, звернувся до Гайрума, який сидів попереду, і сказав, що тут його мати і що вона бажає, щоб він протягнув їй свою руку. Він зробив це, але я не змогла побачити його, оскільки тент візка був зроблений з дуже цупкої тканини, намертво прив’язаний до переду і прибитий з боків. …

Тоді наш друг провів нас до задньої частини візка, де сидів Джозеф, і звернувся до нього: “Пане Сміт, ваша мати і сестра тут і бажають потиснути вам руку”. Джозеф протиснув руку з-під тенту візка в тому місці, де тент був прибитий до задньої перекладини. Ми спіймали його руку, але він нічого не сказав нам. Я не могла полишити його, не почувши його голосу. “О, Джозефе,—сказала я,—скажи слово своїй бідній матері. Я не можу піти, доки не почую тебе”.

“Нехай Бог благословить тебе, мамо”,—сказав він, і тоді пролунав вигук і візок рушив, відриваючи від нас мого сина саме тоді, коли Люсі стискала його руку у своїх, щоб залишити на ній останній сестринський поцілунок, бо ми знали, що їх засудять до розстрілу.

Ми спромоглися повернутися до будинку, хоча ледве могли триматися на ногах. … Якийсь час у домі не було чути нічого, окрім зітхань і стогонів, оскільки тоді ми не знали нічого—ми лише гадали, що бачили Джозефа і Гайрума востаннє. Але в усій цій скорботі я відчула заспокоєння, яке перевищує весь земний спокій. Я була сповнена Духом Божим і отримала через дар пророцтва таке: “Нехай твоє серце втішиться щодо твоїх дітей, бо волосся не паде з їхньої голови”. “Діти, мої,—сказала я,—не треба більше плакати. Погромники не вб’ють їх, бо Господь повідомив мені, що визволить їх з рук їхніх ворогів”. Це принесло всім нам велике заспокоєння, і ми вже більше так не переживали, що їх позбавлять життя”¹⁶.