33 О Боже, де Ти?

“О Боже, де Ти?”, розділ 33, із серії Святі: Розповіді про Церкву Ісуса Христа в останні дні, том 1, Стяг істини, 1815–1846 (2018)

Розділ 33: “О Боже, де Ти?”

Розділ 33

О Боже, де Ти?

Час у тюрмі в Ліберті тягнувся дуже повільно. У перші місяці ув’язнення братів часто відвідували члени їхніх сімей та друзі, які підбадьорювали їх добрим словом, приносили їм одяг та їжу. Але на кінець зими кількість листів та відвідувань друзів у тюрмі різко скоротилася, оскільки святі вирушили до Іллінойсу і увʼязнені відчували себе ще більш ізольованими¹.

У січні 1839 року вони спробували подати скаргу у своїй справі окружному судді, але звільнили під заставу лише Сідні Рігдона, який тяжко хворів. Решта — Джозеф, Гайрум, Лайман Вайт, Александер Мак-Рей та Калеб Болдвін — повернулися до тюрми, щоб чекати там суду, який мав відбутися навесні².

Життя в тюрмі виснажило Джозефа. Злобні крикуни заглядали крізь заґратовані віконця, щоб повитріщатися на нього або вигукнути непристойності. У нього та інших в’язнів часто не було нічого, крім невеликої кількості кукурудзяного хліба. Солома, яку вони використовували за постіль з грудня, тепер збилась і вже не була зручною. Коли вони розпалювали вогонь, намагаючись зігрітися, темниця наповнювалася димом і вони починали задихатися³.

День суду швидко наближався, і кожен з них знав, що є велика ймовірність того, що упереджені присяжні винесуть обвинувальний вирок, згідно з яким в’язнів стратять. Вони неодноразово намагалися втекти, але вартові щоразу ловили їх⁴.

З часу отримання свого божественного покликання Джозеф просувався вперед, незважаючи на протидію, та намагався слухатися Господа і збирати святих. І все ж, хоч протягом років Церква процвітала, тепер, здавалося, вона перебувала на межі колапсу.

Погромники вигнали святих із Сіону в окрузі Джексон. Внутрішні розколи розділили Церкву в Кертленді і залишили храм в руках кредиторів. І тепер, після жахливої війни з їхніми сусідами, святі були розсіяні по східному берегу річки Міссісіпі, зломлені й бездомні.

Якби тільки мешканці Міссурі дали їм спокій, думав Джозеф, у штаті панували б мир і тиша. Святі були добрими людьми, які любили Бога. Вони не заслуговували на те, щоб їх витягували з власних будинків, били і залишали вмирати⁵.

Така несправедливість обурювала Джозефа. У Старому Завіті Господь часто рятував Свій народ від небезпеки, долаючи їх ворогів силою Своєї руки. Але зараз, коли святим загрожувало винищування, Він не втручався.

Чому?

Чому люблячий Небесний Батько дозволяє такій кількості невинних чоловіків, жінок і дітей страждати, тоді як ті, хто виганяє їх з їхніх будинків, відбирає їхні землі і застосовує до них невимовне насильство, залишаються безкарними і на волі? Як же Він може дозволити, щоб Його вірні слуги перебували у в’язниці в таких нелюдських умовах так далеко від своїх близьких? З якою метою Він залишив святих у той час, коли Він був їм найбільше потрібний?

“О Боже, де Ти? — заволав Джозеф. — Як довго рука Твоя буде стримуватися?”⁶

Поки Джозеф боровся з Господом, апостолам у Квінсі треба було прийняти важливе і, ймовірно, небезпечне для життя рішення. Роком раніше Господь наказав їм зібратися 26 квітня 1839 року на місці будівництва храму у Фар-Уесті, де вони мали продовжити закладення фундаменту храму, а потім вирушити на ще одну місію до Англії. До призначеної дати залишалося трохи більше місяця, і Бригам Янг наполягав на тому, щоб апостоли повернулися до Фар-Уеста і точно виконали наказ Господа.

Декілька церковних провідників у Квінсі вважали, що апостолам більше немає необхідності слухатися того одкровення і що безглуздо повертатися туди, де погромники поклялися вбити святих. Безсумнівно, вважали вони, Господь не очікуватиме від них того, щоб вони ризикували життям, вирушивши за сотні кілометрів на ворожу територію, і потім повернулися назад, коли вони так потрібні в Іллінойсі⁷.

Крім того, у їхньому кворумі було сум’яття. Томас Марш і Орсон Гайд стали відступниками, Парлі Пратт був у в’язниці, а Гебер Кімболл і Джон Пейдж все ще перебували в Міссурі. Апостоли, які були покликані зовсім недавно — Уілфорд Вудрафф, Уіллард Річардс і двоюрідний брат Джозефа, Джордж А. Сміт, — поки що навіть не були висвячені, а Уіллард проповідував євангелію в Англії⁸.

Але Бригам відчував, що в їхніх силах зустрітись у Фар-Уесті, як те наказав Господь, і вони мають спробувати це зробити.

Він хотів, щоб апостоли в Квінсі були єдиними у своєму рішенні. Щоб вирушити в цю подорож, їм доведеться залишити сім’ї в такий час, коли майбутнє Церкви було невизначеним. Якщо апостолів схоплять або вб’ють, їхнім дружинам і дітям доведеться проходити через майбутні випробування самим.

Знаючи, що було поставлено на карту, Орсон Пратт, Джон Тейлор, Уілфорд Вудрафф та Джордж А. Сміт погодилися зробити все необхідне, щоб виконати повеління Господа.

“Господь Бог сказав Своє слово, — сказав Бригам після того, як вони прийняли це рішення. — Наш обов’язок — полягає в тому, щоб підкоритися і залишити цю справу в Його руках”⁹.

Тим часом у тюрмі в Ліберті переживання за святих і через всі ті кривди, які були заподіяні їм, не йшли у Джозефа з думки. Увечері 19 березня він отримав листи від Емми, свого брата Дона Карлоса та єпископа Партриджа¹⁰. Ці листи трохи підбадьорили його та інших увʼязнених, але він ніяк не міг забути того, що знаходиться під замком у брудній тюрмі, а святі в цей час розсіяні всюди і потребують допомоги.

Наступного дня Джозеф почав писати кілька послань святим; йому як ніколи раніше хотілося вилити свою душу у листах. Диктуючи послання одному з товаришів, який став йому за писаря, пророк намагався зміцнити святих у їхніх стражданнях.

“Всі ці різновиди злочестивості і жорстокості, які ми на собі зазнали, — запевнив він їх, — лише допоможуть зв’язати наші серця разом і запечатати їх разом в любові”¹¹.

Він ніяк не міг ігнорувати місяці переслідувань, через які вони опинилися в цьому жахливому становищі. Він виступав проти губернатора Боггза, ополчення і тих, хто завдав святим збитків. “Нехай Твій гнів буде запалено проти наших ворогів, — заволав він до Господа в молитві, — і в люті Твого серця Своїм мечем помстися за наші образи!”¹²

Проте Джозеф знав, що винні у всьому цьому були не лише їхні вороги. Деякі святі, зокрема й церковні провідники, намагалися приховувати свої гріхи, тішити гординю, потурати своїм амбіціям і силою примушувати інших слухатися їх. Вони зловживали своєю владою та становищем серед святих.

“Ми пізнали з сумного досвіду, — сказав Джозеф за натхненням, — що це в природі й характері майже всіх людей: як тільки вони отримують трохи влади, як вони вважають, вони починають одразу вдаватися до неправедного владарювання”¹³.

Праведні святі мають діяти відповідно до вищих принципів. “Жодна влада чи жодний вплив не можуть і не повинні підтримуватися через священство, — проголосив Господь, — інакше, як тільки через переконання, довготерпіння, мʼякість, і лагідність, і любов нелицемірну”. Ті, хто намагаються робити інакше, втрачають присутність Духа і владу благословляти священством життя інших¹⁴.

І все ж Джозеф благав про невинних святих. “О Господи, — молив він, — як довго їм терпіти ці образи і незаконні утиски, поки Твоє серце помʼякшиться до них?”¹⁵

“Мій сину, мир душі твоїй, — відповів Господь, — твоя скрута і твої страждання будуть лише на короткий час; і тоді, якщо ти витерпиш це достойно, Бог піднесе тебе на висоту; ти святкуватимеш перемогу над усіма своїми ворогами”¹⁶.

Господь запевнив Джозефа, що про нього не забуто. “Якщо самі щелепи пекла широко розкриють свою пащу на тебе, знай, сину Мій, що все це додасть тобі досвіду і буде тобі на благо”.

Спаситель нагадав Джозефу, що святі не страждатимуть більше, ніж страждав Він. Він любив їх і міг би спинити їхній біль, натомість вирішив перетерпіти страждання разом з ними, зносячи їхній біль і смуток як частину Своєї викупительної жертви. Такі страждання сповнили Його милістю, дали Йому силу допомагати й очищувати всіх, хто звернеться до Нього у своїх випробуваннях. Він закликав Джозефа потерпіти й пообіцяв ніколи Його не залишати.

“Твої дні відомі, і твої літа не буде скорочено, — запевнив його Господь, — отже, не бійся того, що може зробити людина, бо Бог буде з тобою на віки вічні”¹⁷.

Поки Господь утішав Джозефа у тюрмі, Гебер Кімболл та інші святі в Міссурі невтомно намагалися вплинути на членів верховного суду штату, щоб добитися звільнення Пророка. Судді начебто з розумінням ставилися до звернень Гебера, а деякі навіть сумнівалися у законності тюремного ув’язнення Джозефа, але зрештою вони відмовилися від будь-яких дій у цій справі¹⁸.

Розчарований Гебер повернувся до Ліберті, щоб повідомити про це Джозефа. Охоронці не хотіли пускати його до в’язниці, тож він підійшов до віконця і покликав своїх друзів. Він сказав, що намагався зробити усе можливе, але нічого не добився.

“Будьте у доброму гуморі, — відгукнувся Джозеф, — і якнайшвидше виводьте усіх святих”¹⁹.

Декілька днів потому Гебер пробрався до Фар-Уеста, уникаючи небезпек, які все ще підстерігали в тій місцевості. Крім жменьки провідників та кількох сімей, у місті більше нікого не було. Сім’я Гебера покинула це місце два місяці тому, і з того часу він нічого про них не чув. Розмірковуючи про них, про увʼязнених, а також про тих, хто постраждав і прийняв смерть від рук погромників, він відчув себе пригніченим та самотнім. Як і Джозеф, він палко бажав, щоб усі ці страждання припинилися.

Розмірковуючи таким чином над їхнім сумним становищем і своєю нездатністю домогтися звільнення Джозефа, Гебер сповнився любовʼю Господа та вдячністю до Нього. Поклавши аркуш паперу на коліно, він записав думки, що прийшли до нього.

“Пам’ятай, що Я завжди з тобою, навіть до кінця, — почув Він голос Господа. — Дух Мій буде в серці твоїм, щоб навчати тебе мирним справам Царства”.

Господь сказав йому не хвилюватися за його сім’ю. “Я нагодую їх і одягну їх, і дам їм друзів, — пообіцяв Він. — Мир нехай буде на них навіки, якщо ти будеш вірний і проповідуватимеш Мою євангелію народам землі”²⁰.

Коли Гебер закінчив писати, його серце і розум заспокоїлися.

Після того як Господь звернувся до Джозефа в тій темній і жахливій в’язниці, пророк перестав боятися, що Бог залишив його і Церкву. У листах Едварду Партриджу та святим він сміливо свідчив про роботу останніх днів. “Пекло може вивергати свою лють подібно киплячій лаві Везувію, — проголосив він, — і все ж таки мормонізм встоїть”. Він був у цьому впевнений.

“Істина — це мормонізм, — вигукнув він. — Автором його є Бог. Він — наш щит. Через Нього ми отримали своє народження. Його голосом нас було покликано в устрій Його євангелії на початку повноти часів”²¹.

Він закликав святих скласти офіційне звернення про порушення їхніх прав, з яким вони зіткнулися в Міссурі, щоб подати його президенту Сполучених Штатів Америки та іншим представникам державної влади на розгляд. Він вважав, що святі повинні на законних підставах домогтися відшкодування своїх збитків.

“Життєрадісно робімо все, що в нашій владі, — радив він, — а тоді стіймо спокійно з найглибшою впевненістю, щоб побачити Боже спасіння і руку Його, яку буде явлено”²².

Через кілька днів після того як Джозеф надіслав листи, увʼязнених вивели з тюрми, щоб вони могли постати перед присяжними в Галлатині. Незадовго перед тим Джозеф написав листа Еммі. “Я хочу побачити маленького Фредеріка, Джозефа, Джулію та Александера! — писав він. — Скажи їм, що їхній батько любить їх досконалою любов’ю і що він робить усе можливе, аби втекти від нечестивих людей і повернутися до них”²³.

Коли в’язні прибули до Галлатина, деякі з адвокатів випивали прямо в залі суду, а на вулиці вешталися роззяви, які, байдикуючи, заглядали у вікна. Суддя, який вів це засідання, виступав у ролі обвинувача святих під час слухання їхньої справи у листопаді²⁴.

Переконані в тому, що в окрузі Дейвісс суд не прийме справедливого рішення, Джозеф та інші в’язні попросили, щоб розгляд їхньої справи відбувся в іншій місцевості. Їхнє прохання було задоволене, і в’язні в супроводі шерифа та чотирьох охоронців вирушили до будівлі суду в іншій окрузі²⁵.

Дорогою охоронці були поблажливі до ув’язнених і людяно ставилися до них²⁶. У Галлатині Джозеф завоював їхню повагу, поборовши у дружньому поєдинку найсильнішого з них²⁷. Громадська думка про cвятих також почала змінюватися. Деякі міссурійці вже були незадоволені наказом губернатора про винищення і просто хотіли, щоб справу було припинено і вʼязнів відпустили²⁸.

Наступного дня, коли чоловіки залишили округу Дейвісс, вони зробили зупинку і ув’язнені купили для своїх вартових віскі. Увечері шериф підійшов до в’язнів. “Я ще добряче вип’ю, а потім піду спати, — сказав він, — а ви робіть, що хочете”.

Коли шериф і троє охоронців напилися, Джозеф та його друзі з допомогою четвертого охоронця осідлали двох коней і у темряві ночі попрямували на схід²⁹.

Через два дні, коли Джозеф та інші в’язні намагалися втекти в безпечне місце, п’ять апостолів, переправившись через річку Міссісіпі, рушили у протилежному напрямку — у бік Фар-Уеста. Бригам Янг, Уілфорд Вудрафф та Орсон Пратт їхали в одному фургоні, а Джон Тейлор та Джордж А. Сміт разом з Алфеусом Катлером, який був головним будівничим храму, їхали в іншому.

Вони дуже хотіли дістатися Фар-Уеста до призначеного дня, тому їхали преріями досить швидко. На шляху вони зустріли апостола Джона Пейджа, який разом із сім’єю прямував з Міссурі на схід, і вмовили його приєднатися до них³⁰.

Провівши тиждень у дорозі, апостоли прибули до Фар-Уеста місячної ночі 25 квітня. Його безлюдні вулиці вже заросли травою, і довкола панувала тиша. Гебер Кімболл, який повернувся до Фар-Уеста після того, як дізнався про втечу Джозефа, вийшов з укриття і привітав апостолів.

Вони провели разом кілька годин. Потім, на сході сонця, вони тихо виїхали на міську площу і разом з небагатьма святими, які ще залишалися в місті, пішли до ділянки, призначеної для храму. Там вони заспівали гімн, і Алфеус прикотив великий камінь до південно-східного кута храмової ділянки, цим виконавши наказ Господа відновити закладання фундаменту храму³¹.

Уілфорд сів на камінь, і апостоли стали навколо нього в коло. Вони поклали свої руки йому на голову, і Бригам висвятив його на апостола. Коли він закінчив, Джордж зайняв місце Уілфорда на камені і теж був висвячений.

Зробивши все, що від них залежало, апостоли схилили голови і в ранковому світлі по черзі вимовили молитву. Закінчивши, вони заспівали гімн “Адам-онді-Аман”, у якому йдеться про радісне очікування на Друге пришестя Ісуса Христа і того дня, коли мир, що панує в Сіоні, пошириться охопленими війною преріями Міссурі і наповнить весь світ.

Потім Алфеус відкотив камінь туди, де знайшов його, довіривши побудову храму в руки Господа до того дня, коли Він підготує шлях, щоб святі могли повернутися до Сіону³².

Наступного дня апостоли проїхали понад п’ятдесят кілометрів, щоб приєднатися до останніх родин, які зіткнулися з труднощами при спробі покинути Міссурі. Вони збиралися невдовзі вирушити до Великої Британії. Але спершу їм хотілося побачитися зі своїми близькими в штаті Іллінойс і допомогти їм влаштуватися на новому місці збирання, де б воно не було³³.

Приблизно в цей же час у Квінсі прибуло судно, і на берег зійшли декілька виснажених людей. Серед них був один блідий і худий чоловік у крислатому капелюсі та синій сорочці з піднятим коміром, що прикривав його неголене обличчя. Його рвані штани були заправлені в зношені черевики³⁴.

Дімік Хантінгтон, колишній шериф Фар-Уеста, спостерігав, як цей неохайний незнайомець піднімається на берег. Щось знайоме в його обличчі та ході привернуло увагу Діміка. Але він ніяк не міг зрозуміти, що саме, поки йому не вдалося розглянути його краще.

“Невже це ви, брате Джозефе?” — вигукнув він.

Джозеф підняв руки, закликаючи друга до тиші. “Тихіше! — сказав він насторожено. — Де моя сім’я?”³⁵

З моменту втечі Джозеф та інші в’язні були постійно насторожі і весь час переховувалися. Вони просувалися до річки Міссісіпі і тієї свободи, яка чекала на них на іншому березі, за межами досяжності уряду штату Міссурі³⁶.

Все ще шокований прибуттям Пророка, Дімік пояснив, що Емма з дітьми живе за шість кілометрів від міста.

“Якнайшвидше відведи мене до моєї сім’ї”, — сказав Джозеф.

Дімік і Джозеф вирушили в будинок Клівлендів, їдучи глухими вуличками, щоб їх ніхто не побачив. Прибувши туди, Джозеф зліз з коня і пішов до будинку.

З дверей вийшла Емма й одразу впізнала його. Вона кинулася бігти йому на зустріч і обійняла його на півдорозі до воріт³⁷.