26 Свята й Освячена земля

“Свята й Освячена земля”, розділ 26, із серії Святі: Розповіді про Церкву Ісуса Христа в останні дні, том 1, Стяг істини, 1815–1846 (2018)

Розділ 26: “Свята й Освячена земля”

Розділ 26

Свята й Освячена земля

Зима 1838 р. була довгою і холодною. Поки сім’ї Джозефа та Сідні рухалися на захід, Олівер Каудері мандрував північним Міссурі, йдучи під дощем і снігом, щоб розвідати місця для нових колів Сіону. Ця земля була однією з найкращих, які він коли-небудь бачив, а він обстежив десятки місць, куди святі могли піти, щоб заснувати міста та побудувати млини. У нього було обмаль їжі у малозаселеній місцевості, і не було де переночувати вночі, крім як на сирій землі.

Коли через три тижні він повернувся у Фар-Уест, то був виснаженим¹ . Одужавши, він дізнався, що Томас Марш, Девід Петтен і вища рада проводять розслідування щодо нього і місцевого президентства Церкви в Міссурі — Девіда Уітмера, Джона Уітмера та Уільяма Фелпса — стосовного неправильного управління².

Звинувачення стосувалися розпоряджання землями в цій місцевості. Деякий час тому Джон і Уільям продали церковну землю у Фар-Уесті, а прибуток утримали у себе, і ця справа ніколи не була вирішена. Крім того Олівер, Джон і Уільям нещодавно продали деякі свої землі в окрузі Джексон. Хоча вони мали законні права продати землю в окрузі Джексон, бо це була їхня приватна власність, ця земля була посвячена Господу, і відповідно до одкровення її було заборонено продавати. Ці троє чоловіків не лише порушили священний завіт, вони також виявили недостатньо віри у Сіон.

Олівер з’явився перед вищою радою Міссурі і наполягав, що оскільки він та інші заплатили за землю в окрузі Джексон свої гроші, вони могли продати її на свій розсуд. Особисто він також поставив під сумнів мотиви деяких членів ради. Він не довіряв чоловікам, таким як Томас Марш та іншим, які, здавалося, жадали посад і влади. Олівер підозрював, що вони якось налаштували Джозефа проти нього, ще більше руйнуючи вже ослаблу дружбу з пророком³.

“Мою душу нудить від такої боротьби за владу, — зізнався він братові. — Я приїхав у цю країну, щоб насолоджуватися миром. Якщо я цього не можу, тоді я маю йти туди, де можу”.

Оскільки Олівер був у Першому Президентстві, він був поза юрисдикцією вищої ради і зберіг своє покликання. Однак Девід, Джон і Уільям були позбавлені їхніх покликань⁴.

Через чотири дні Олівер зустрівся з трьома чоловіками і кількома іншими, які хотіли відійти від Церкви. Багато хто з них розділяв погляди з Уорреном Перрішем і його новою церквою в Кертленді. Як і Уоррен, вони були сповнені рішучості протистояти пророку⁵.

День за днем, коли святі чекали повернення Джозефа до Фар-Уесту, зневага Олівера до церковних провідників зростала. Він сумнівався, що вони зможуть зрозуміти, чого він діяв таким чином. “Ми не очікуємо,— глузував він,— що нерозумні і неосвічені аплодуватимуть нам чи схвалять наші дії”⁶.

Він все ще вірив у Книгу Мормона і відновлену євангелію, і він не міг забути або заперечувати священний досвід, який отримав разом з пророком. Вони були братами і найкращими друзями, служителями Ісуса Христа.

Але тепер ті дні були лише спогадами⁷.

Після того як Дженнетта Річардс повернулася додому в Уолкерфолд, в Англії, її батьки, Джон та Еллін Річардс із зацікавленістю дізналися про Гебера Кімболла і її хрищення. Діставши ручку і папір, її батько написав короткого листа місіонеру, запрошуючи його проповідувати в його каплиці.

“Ви запрошені до нас наступної неділі, — написав він. — Хоча ми незнайомці одне одному, але я сподіваюся, що ми все ж не є незнайомцями нашому благословенному Викупителю”.

Гебер прибув наступної суботи, і преподобний його тепло привітав. “Я розумію, що ви священник, який прибув з Америки, — сказав він. — Нехай Бог благословить вас”. Він провів Гебера додому і запропонував йому щось поїсти.

Сім’я провела час з Гебером до пізнього вечора⁸. Коли Дженнетта дивилася на чоловіків, які познайомилися один з одним, то різниця між ними була очевидною. Її батько був сімдесятидворічним чоловіком і проповідував з кафедри в Уолкерфолді понад сорок років. Він був невисоким чоловіком у коричневій перуці і читав грецькою і на латині⁹. А Гебер був високим, великим і лисим. Йому ще не було сорока років і в нього був низький рівень освіти чи соціального статусу.

Однак вони відразу потоваришували. Наступного ранку двоє чоловіків пішли до каплиці в Уолкерфолді разом. Дізнавшись, що буде проповідувати американський місіонер, на збори прийшло більше людей, ніж звичайно, і крихітна каплиця була переповнена вщерть. Після того як преподобний відкрив збори співом і молитвою, він запросив Гебера проповідувати.

Гебер підвівся і говорив до людей мовою звичайної людини. Він говорив про важливість віри в Ісуса Христа і щире покаяння. Він сказав, що людина має охриститися зануренням у воду й отримати дар Святого Духа від того, хто має належне повноваження від Бога.

Як і навернені в Канаді рік тому, люди в Уолкерфолді добре відреагували на послання, яке відповідало їхньому розумінню Біблії. Після обіду ще більше людей прийшло у каплицю, щоб послухати знову проповідь Гебера. Коли він закінчив, люди плакали і батько Дженнетти запросив його проповідувати наступного дня.

Невдовзі після цього Дженнетта вже не була єдиною в Уолкерфолді, хто повірив. Після проповіді Гебера у понеділок, присутні на зборах люди благали його знову проповідувати у середу. До кінця тижня він охристив шістьох членів громади, а жителі Уолкерфолда просили його ще проповідувати¹⁰.

14 березня 1838 р. Джозеф, Емма і їхні троє дітей прибули у Фар-Уест після приблизно двох місяців подорожі. Бажаючи привітати пророка в Сіоні, святі влаштували сім’ї теплий прийом. Їхні дружні слова та ласкаві обійми були чудовою зміною незгоди та ворожості, які Джозеф залишив у Кертленді. Святі, що зібралися навколо нього, мали дух єдності, і серед них перебувала любов¹¹.

У Міссурі Джозеф хотів почати все з нової сторінки. Скоро мали прибути святі з Кертленда, з церковних філій східних Сполучених Штатів і Канади. Щоб розселити їх, Церкві потрібно було встановити коли Сіону, куди б вони збиралися у мирі і мали можливість процвітати.

Олівер вже розвідав місцевість для місць збирання, і його інформація давала надію. Але Джозеф знав, що він мав вирішити проблему із зростаючим розколом у Фар-Уесті перед тим, як святі почнуть розбудовувати будь-які нові поселення. Було боляче бачити, як друзі, такі як Олівер, відходили від Церкви, але він не міг дозволити розвинутися розладу у Міссурі, як це сталося у Кертленді.

Джозеф приписував відносний мир у Фар-Уесті провідництву Томаса Марша та вищої ради. Коли Уільяма Фелпса і Джона Уітмера позбавили чина, вища рада відлучила від Церкви обох чоловіків і Джозеф схвалив це рішення. Тепер, він гадав, настав час розібратися з відступництвом Олівера¹².

12 квітня Едвард Партридж зібрав єпископську раду, щоб переглянути становище Олівера в Церкві. Про його зневагу було добре відомо. Він припинив відвідувати церковні збори, ігнорував поради інших провідників Церкви і писав образливі листи Томасу і членам вищої ради. Його також звинуватили в тому, що він продав свої землі в окрузі Джексон всупереч одкровенню, неправдиво звинуватив Джозефа в перелюбі та залишив Божу справу¹³.

Олівер вирішив не приходити на слухання, але надіслав листа єпископу Партриджу, щоб він прочитав це на його захист. У листі Олівер не відмовлявся від факту продажу своєї землі в окрузі Джексон або протидії церковним провідникам. Навпаки, він ще раз наполягав на тому, що мав законне право продавати землі, незалежно від будь-якого одкровення, завіту чи заповіді. Він також відмовився від свого членства у Церкві¹⁴.

Решту дня рада переглядала докази і слухала свідчення кількох святих щодо дій Олівера. Джозеф встав, розповів про свою колишню довіру до Олівера та пояснив свої стосунки з Фенні Алджер у відповідь на звинувачення Олівера¹⁵.

Після прослуховування додаткових свідчень рада обговорила справу Олівера. Вони, подібно до нього, підтримували принципи особистої свободи вибору й волі. Однак Господь впродовж вже майже десяти років також заохочував святих об’єднатися, відклавши особисті бажання і посвятивши те, що вони мали, розбудові Божого царства.

Олівер відступив від цих принципів і замість цього покладався на власне судження, ставлячись до Церкви, її провідників і заповідей Господа зі зневагою. Переглянувши звинувачення ще раз, єпископ Партридж і його рада прийняли болісне рішення відлучити Олівера від Церкви¹⁶.

У долині річки Ріббл в Англії суворі зимові холоди поступилися весняній погоді¹⁷. Подорожуючи зеленими пасовищами біля містечка неподалік Уолкерфолда, Уіллард Річардс зірвав крихітну білу квітку з кущів, що росли вздовж дороги¹⁸. Він відвідував філії Церкви в цій місцевості й планував послухати Гебера Кімболла й Орсона Гайда, які проповідували того дня на зборах за вісім кілометрів від нього.

Прибувши в Англію вісім місяців назад, Уіллард і його напарник охристили більше ніж тисячу людей в містечках і селах по всій долині. Багато з нових святих були молодими, з робочого класу. Їх привернуло послання надії та миру, що міститься в євангелії Ісуса Христа. Прості манери Гебера робили послання зрозумілим і він швидко завойовував їхню довіру¹⁹.

Більш освіченому за Гебера і навченому лікуванню травами Уілларду не вистачало прямолінійної привабливості його напарника на місії, якому іноді доводилося нагадувати Уілларду, щоб його послання було простим і зосереджувалося на перших принципах євангелії. Але попри всі протистояння Уіллард зміг організувати міцну церковну філію на південь від Престона, поряд з Манчестером. Багато людей, яких він охристив, щодня працювали по багато годин на заводах, де повітря було поганим, а платня за роботу була дуже маленькою. Коли вони почули відновлену євангелію, вони відчули Духа і знайшли радість в його обіцянні, що день приходу Господа вже скоро²⁰.

Прибувши до дому члена Церкви, Уіллард зайшов на кухню і повісив білу квітку прямо перед тим, як у кімнату зайшли дві молоді жінки. Одна з них, як він потім дізнався, була Дженнетта Річардс.

Він чув про Дженнетту. Хоча у них були однакові прізвища, вони не були родичами. Коли вона приєдналася до Церкви, Гебер написав Уілларду про неї. “Я охристив сьогодні твою дружину”, — зауважив він.

Уілларду було 33 роки, він був набагато старшим, ніж більшість неодружених чоловіків у церкві. Він не знав, чи Гебер взагалі щось сказав Дженнетті про нього.

Через те, що молоді жінки йшли на ті самі збори,що і він, Уіллард пішов з ними, завдяки чому у них було достатньо часу поговорити.

“Річардс — це добре прізвище, — сказав Уіллард, коли вони йшли. — Я ніколи не хотів його змінити”. Потім він сміливо спитав: “А ви, Дженнетто?”

“Ні, я не хочу, — відповіла вона. — І, гадаю, я ніколи не зміню”²¹.

Уіллард ще бачився з Дженнеттою після цього. Вони вдвох були у Престоні, коли через кілька тижнів Гебер й Орсон оголосили, що повертаються у Сполучені Штати.

Готуючись до від’їзду, апостоли провели конференцію протягом всього дня у великій будівлі, де часто збиралися престонські святі²². Між проповідуванням і співом гімнів місіонери конфірмували сорок людей, благословили більше ста дітей і висвятили у чин священства кілька чоловіків.

Перед тим як попрощатися зі святими, Гебер й Орсон рукопоклали Джозефа Філдінга новим президентом місії і покликали Уілларда та молодого працівника фабрики на ім’я Уільям Клейтон бути його радниками. Потім вони потиснули новому президентству руки на знак єдності між святими Англії та Америки²³.

Тієї весни пророку у Фар-Уесті прийшло одкровення. “Устаньте і сяйте повсюди, — сказав Господь святим — щоб ваше світло могло бути прапором для народів”. Він проголосив, що іменем Церкви має бути Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів і запевнив, що Фар-Уест був святою і освяченою землею.

“Це є Моя воля, щоб місто Фар-Уест було розбудовано швидко через збирання Моїх святих, — проголосив Він, — і також нехай інші місця буде призначено для колів у краях навколо”. Він заповідав святим будувати храм у Фар-Уесті, призначивши 4 липня 1838 р. як день закладання фундаменту²⁴.

Невдовзі після цього Джозеф і кілька чоловіків поїхали в округу Девісс, що була на північ від округи Колдвелл, щоб відвідати поселення членів Церкви під назвою Спрінг-Хілл. Джозеф сподівався, що місцевість буде хорошою для збирання святих, що прибувають у Міссурі²⁵.

Хоча округа Колдвелл була створена спеціально для святих останніх днів, уряд уже проінспектував більшу частину її землі, що зробило ці землі надто дорогими для придбання бідними святими. Однак в окрузі Девісс величезні ділянки незаселеної землі не були проінспектовані. Члени Церкви могли б оселитися тут безкоштовно і до того часу, коли уряд проінспектує місцевість, вони б вже обробляли землю і заробили б достатньо грошей, щоб купити її²⁶.

Однак існував деякий ризик щодо переселення святих у сусідню округу. Вважаючи, що святі пообіцяли оселитися лише в окрузі Колдвелл, деякі чоловіки з округи Девісс попередили святих триматися подалі від цієї місцевості, але оскільки жодні закони не забороняли святим оселятися там, протести незабаром припинилися²⁷.

Подорожуючи на північ, Джозеф дивувався красі місцевості навколо. З того, що він бачив, округа Девісс мала необмежену свободу і могла забезпечити святих всім необхідним для заснування нових поселень.

Хоча в прерії було мало дерев, здавалося, що в ній було багато дичини. Джозеф бачив диких індиків, тетеруків, оленів і лосів. Струмки та річки робили землю родючою, а рослинність пишною. Ріка Ґранд, найбільша в окрузі, була досить широкою та глибокою, щоб нею міг йти пароплав, що полегшувало б подорожі та торгівлю для святих, які прибували.

Подорожуючи далі, Джозеф і його напарники проїхали верхи вздовж берегів ріки близько 16 кілометрів, доки не доїхали до поселення під назвою Спрінг-Хілл. Невелике поселення було розташоване біля підніжжя кручі, що височіла над просторою зеленою долиною. Лайман Уайт, голова поселення, заробляв на життя тим, що тримав пором, який ходив через ріку Ґранд²⁸.

Чоловіки піднялися на кручу і розбили там табір, а потім спустилися до порома. Джозеф сказав, що хоче забрати цю територію для святих і побудувати місто біля річки. Господь відкрив йому, що це була долина Адам-онді-Аман, де Адам, перша людина, благословив своїх дітей перед тим, як помер²⁹. У цю долину, пояснив Джозеф, Адам прийде відвідати його народ, коли Спаситель повернеться на землю знову, як було передвіщено пророком Даниїлом³⁰.

Поселення було саме таким, яке сподівався побачити Джозеф. 28 червня 1838 р. у гаю біля дому Лаймана він організував новий кіл Сіону на священній землі — і попросив святих збиратися³¹.