Перші місіонери

Ще до того, як у 1830 р. було організовано Церкву, Господь повелів святим останніх днів нести відновлену євангелію у світ. Місіонерська робота розпочалася у той час, коли друкувався перший тираж Книги Мормона, і активно поширювалася за життя Джозефа Сміта. Зазвичай перші місії були короткими. Це служіння здійснювалося щойно висвяченими старійшинами у свій вільний час. Джозеф Сміт послав місіонерів у різні місцевості у Сполучених Штатах, в Канаду, в Англію та на острови Тихого океану. Коли святі останніх днів збиралися на заході Америки у 1840-х та 1850-х рр., вони зосередили свої зусилля на освоєнні нових земель, і багато людей, які хотіли служити на місії, отримали покликання засновувати поселення, а не проповідувати. Однак Бригам Янг заохочував служити на місіях проповідування і призначав членів Кворуму Дванадцятьох Апостолів керувати місіями у кожному регіоні світу, а також посилав їх розпочинати місіонерську роботу в цих територіях. Якщо у перші роки місії були короткостроковими, то станом на 1860 р. служіння на місії стало більш організованим і здійснювалися триваліші подорожі для проповідування, особливо в Європі та на островах Тихого океану.

Художник зобразив одного з перших місіонерів, Дена Джоунса, який проповідує в Уельсі.

Перші місії

Рідні та друзі Джозефа Сміта були раді ділитися Книгою Мормона навіть ще до того, як він закінчив її переклад.¹ Коли перші сторінки було надруковано, люди, такі, як Соломон Чемберлін, проповідували, використовуючи надруковані сторінки, призначені для коректури.² Сем’юел Гаррісон Сміт, брат Джозефа, вирушив на місію проповідування невдовзі після зборів, на яких було організовано Церкву. Він ніс сумку з примірниками Книги Мормона, щоб їх продавати. Місіонери, такі, як Сем’юел Сміт, проводили “котеджні збори” або невеликі збори у домівках людей, де вони говорили про Книгу Мормона та про відновлення в останні дні.³ І чоловіки, і жінки неформально ділилися євангелією зі своїми друзями та сусідами, роблячи це особисто та через листування⁴.

Перші члени Церкви з нетерпінням очікували того часу, коли вони понесуть Книгу Мормона американським індіанцям.⁵ В одкровенні, отриманому в 1830 р., Олівера Каудері та трьох його напарників було покликано на місію до “ламанійців”. Вони здійснили подорож на територію американських індіанців, розташовану за західним кордоном штату Міссурі. Хоча через тогочасні юридичні та політичні обставини ця група не змогла активно проповідувати у громадах американських індіанців, вони досягли успіху в Кертленді, штат Огайо. Протягом кількох тижнів після прибуття у Кертленд вони охристили десятки людей. Невдовзі у Церкви з’явилася сильна громада з новонавернених у Кертленді, багато з яких самі відслужили на короткострокових місіях⁶.

Методи й послання

Перші місіонери часто починали свої проповідницькі подорожі з відвідування рідних, а потім проповідували й іншим людям, продаючи або позичаючи примірники Книги Мормона всім, хто хотів їх узяти. Книгу Мормона представляли як доказ покликання Джозефа Сміта відновити Церкву Христа. Місіонери невдовзі почали писати трактати (брошури для проповідування), щоб ділитися посланням про відновлення євангелії. Їхнє послання було зосереджене на відновленні Христової первинної Церкви, важливості духовних дарів як доказу істинної віри та на збиранні душ, що покаялися, щоб підготувати їх до Другого пришестя Ісуса Христа.

В одному з перших одкровень, даних Джозефу Сміту в Кертленді у 1831 р., було вказано, що місіонери мають подорожувати “по двоє” і покликання служити на місії часто давалися парам місіонерів, щоб вони трудилися у конкретних регіонах⁷. Багато хто з перших місіонерів отримали свої покликання проповідувати євангелію через одкровення, отримані Джозефом Смітом. У цих одкровеннях повторювалися настанови, які Ісус Христос дав Своїм учням у давнину — що вони мають подорожувати, не беручи з собою “ні калитки, ні торби”, і “обтрусити порох” зі своїх ніг, коли вони йдуть з міста чи дому, де їх не прийняли⁸. Подорожувати без “калитки і торби” означало, що вони мали йти без гаманця і грошей, і просити у тих, хто їх слухав, щоб вони дозволи їм тимчасово проживати та харчуватися в них, що було звичайним у той час. Коли місіонери стикалися з особливо жорстоким неприйняттям, вони обтрушували свої ноги на знак того, що вони свідчили цим людям і пішли від них. Коли в кінці 19-го століття місії стали більш структурованими і в багатьох територіях були створені філії, цей підхід став застосовуватися рідше. Місіонери рідко залишали призначені їм райони і робили грошові внески перед тим, як вирушити на місію, щоб допомогти фінансово забезпечити своє служіння на місії⁹.

Місії Дванадцятьох Апостолів

Під час своїх місіонерських подорожей старійшини головували на зборах, і вже за кілька років у східній частині Сполучених Штатів та в Канаді були створені філії Церкви. Серед перших завдань, які Джозеф дав апостолам, коли організував Кворум дванадцятьох у 1835 р., було скеровувати діяльність цих філій і координувати фізичне збирання навернених до Сіону¹⁰. Відтоді Дванадцять, під проводом Джозефа, скеровували всю місіонерську роботу.

Британська місія, заснована членами Кворуму дванадцятьох наприкінці 1830-х і на початку 1840-х рр., була одним з тих місць, де відбувалося активне зростання Церкви. У цій місії були охрищені тисячі людей і вона надавала підтримку багатьом з них для міграції до місць збирання, таких як Наву, штат Іллінойс. У Британії Дванадцять займалися зміцненням філій та конференцій (груп філій). Разом з іншими місіонерами вони, подорожуючи Великою Британією, проповідували євангелію та готували новонавернених до імміграції в Америку. Коли перші святі останніх днів почали заселяти Великий Басейн, значну частину з них становили навернені з Британської місії¹¹.

У 1850-х рр. британські святі організували трактатні товариства — і чоловіки і жінки розповсюджували брошури, в яких пояснювалися вірування святих останніх днів. Жінки були особливо ефективними в цьому і стали, в певному сенсі, першими сестрами-місіонерками, але це було задовго до того, як жінок почали офіційно покликати на місію¹².

Перші плани для всесвітніх місій

У 1842 р. Джозеф Сміт написав про те, що місіонери піднімають “прапор істини” у “Німеччині, Палестині, Новій Голландії, Ост-Індії та інших територіях”¹³. Планувалося відкриття місій у цих та інших територіях, але місіонери ще не дісталися туди або ще не створили постійних філій у цих місцевостях. Кілька спроб організувати місії за межами Сполучених Штатів та Європи за часів життя Джозефа Сміта були не дуже успішними, більшість з цих амбітних планів залишилися невиконаними до 1850-х рр.

Орсон Гайд, член Кворуму Дванадцятьох Апостолів, здійснив подорож до Єрусалима, щоб освятити цю Святу землю для повернення на неї юдеїв, але він не створював там постійної місії¹⁴. Починаючи з 1850-х рр., завдяки успішній роботі місії у Данії, відкрилась можливість для відкриття нових місій у Фінляндії, Швеції, Норвегії та Ісландії. Еддісон Пратт, який очолював перші місії на островах Тихого океану, створив філію на Таїті, а його дружина Луїза Барнес Пратт разом з Керолайн Крозбі та іншими місіонерами працювали над тим, щоб відкрити школу для дітей і навчати жінок-островітянок домашніх ремесел¹⁵. На початку 1850-х рр. було здійснено місіонерські подорожі в Китай, Індію, Чилі, Францію, Італію та Південну Африку, але кількість навернених там була незначною і більшість з них зрештою або відійшли від Церкви, або іммігрували до Юти. У багатьох із цих місцевостей лише через десятки років вперше будуть постійно присутні місіонери та будуть створені церковні філії.

Місіонерська робота у середині 19 століття

Місіонерами у середині 19 століття були, як правило, одружені чоловіки віком більше 30 або 40 років. Часто бувало так, що вони покликалися на зборах церковної конференції, і їм нерідко доводилося залишати вдома своїх жінок, дітей та роботу, щоб служити від одного до трьох років. Вік місіонерів і тривалість їхнього служіння були різними, і місіонери здебільшого самі визначали дату свого звільнення від служіння. Деякі з жінок супроводжували своїх чоловіків, але їх було небагато. Зазвичай вони були дружинами президентів місій або інших місіонерів, які покликалися у віддалені місцевості на тривалі періоди часу. Місіонерів зазвичай висвячували в чин сімдесятника у Мелхиседековому священстві і нерідко покликали служити на місії у їхній рідній країні або у рідній країні їхніх батьків. Британська місія була найбільшою місією з огляду на кількість місіонерів і навернених, а постійне зростання місій у Сполучених Штатах сталося пізніше, наприкінці 19-го століття.

Призупинення місіонерської роботи

Через 10 років після прибуття святих у Долину Солоного озера між урядом Сполучених Штатів та Церквою стався військовий конфлікт. Війна у Юті в 1857–1858 рр. призвела до тимчасової перерви у місіонерській роботі, яка тривала до 1860-х рр. У Британії та у Західній Європі продовжували проповідувати євангелію, але у Сполучених Штатах та в інших країнах ці зусилля сповільнилися. Середня тривалість місії стала меншою, ніж один рік. Навіть по завершенні цієї перерви місіонерська робота зростала повільно, оскільки місіонери стикалися з протидією практикуванню святими множинного шлюбу. Незважаючи на це, провідники Церкви продовжували організовувати місії зі встановленими географічними межами та з президентами місій і давали покликання все більшій кількості чоловіків більш молодого віку (а згодом і жінок) служити проповідуючими місіонерами повного дня, щоб задовольнити потребу в місіонерах по всьому світу¹⁶.

Церковні ресурси

“Go Ye into All the World”: Early Mormon Missionaries, 1830–1930, history.lds.org.

Joseph B. Wirthlin, “The Book of Mormon: The Heart of Missionary Proselyting”, Ensign, Sept. 2002, 13–17.

Lisa Olsen Tait, “I Quit Other Business”: Early Missionaries: D&C 42, 75, 79, 80, 84, 99”, узято з Matthew McBride and James Goldberg, eds., Revelations in Context: The Stories behind the Sections of the Doctrine and Covenants (Salt Lake City: The Church of Jesus Christ of Latter-day Saints, 2016), 84–92.

Elizabeth Maki, “‘I Am on a Foreign Mission’: The First Woman to Serve a Mission without Her Husband”, Women of Conviction series, July 5, 2012, history.lds.org.

Бібліографія

У вказаних нижче публікаціях міститься більше інформації стосовно цієї теми. Те, що ми посилаємося на ці матеріали або даємо вам посилання на них, не означає, що ми схвалюємо їхній вміст чи погляди автора або що ми гарантуємо їх достовірність.

Reid L. Neilson, “Mormon Mission Work”, узято з Terryl L. Givens and Philip L. Barlow, eds., The Oxford Handbook of Mormonism (New York: Oxford University Press, 2015), 182–195.

David J. Whittaker, “Early Missions, 1831–1844”, and “Missions of the 19th Century, 1849–1890”, узято з Brandon S. Plewe, ed., Mapping Mormonism: An Atlas of Latter-day Saint History (Provo, Utah: Brigham Young University Press, 2012), 40–43, 94–95.

James B. Allen, Ronald K. Esplin, and David J. Whittaker, Men with a Mission: The Quorum of the Twelve Apostles in the British Isles, 1837–1841 (Salt Lake City: Deseret Book, 1992).

Mormon Missionary Diaries, Harold B. Lee Library, Brigham Young University, Provo, Utah; lib.byu.edu.

Посилання

1. “Revelation, February 1829 [D&C 4]”, josephsmithpapers.org; “Revelation, May 1829–A [D&C 11]”, узято з Book of Commandments, 28–30, josephsmithpapers.org; “Revelation, June 1829–C [D&C 15]”, узято з Book of Commandments, 33, josephsmithpapers.org; “Revelation, June 1829–D [D&C 16]”, узято з Book of Commandments, 34, josephsmithpapers.org.

2. Larry C. Porter, “Solomon Chamberlain—Early Missionary”, BYU Studies, vol. 12, no. 3 (1972), 314–318. Портер зауважив: “У всіх власних записах Чемберліна його прізвище було написано так — Чемберлін. Члени його сім’ї пізніше писали це прізвище як Чемберлейн” (Larry C. Porter, “Solomon Chamberlin’s Missing Pamphlet: Dreams, Visions, and Angelic Ministrants”, BYU Studies, vol. 37, no. 2 [1997–1998], 125, note 1).

3. Lucy Mack Smith, “Lucy Mack Smith, History, 1845”, 169–172, josephsmithpapers.org; Steven C. Harper, “Missionaries in the American Religious Marketplace: Mormon Proselyting in the 1830s”, Journal of Mormon History, vol. 24, no. 2 (Fall 1998), 14. У місіонерських щоденниках і звітах того періоду регулярно згадуються “котеджні зустрічі”; див. Missionary Reports 1831–1900, Church History Library, Salt Lake City; Mormon Missionary Diaries, Harold B. Lee Library, Brigham Young University, Provo, Utah; lib.byu.edu.

4. Див. Janiece L. Johnson, “‘Give It All Up and Follow Your Lord’: Mormon Female Religiosity, 1831–1843” (master’s thesis, Brigham Young University, 2001).

5. Див. Richard Dilworth Rust, “A Mission to the Lamanites”, узято з Matthew McBride and James Goldberg, eds., Revelations in Context: The Stories behind the Sections of the Doctrine and Covenants (Salt Lake City: The Church of Jesus Christ of Latter-day Saints, 2016), 45–49.

6. Grant Underwood, “The Mission to the Lamanites”, узято з Susan Easton Black and Andrew C. Skinner, eds., Joseph: Exploring the Life and Ministry of the Prophet (Salt Lake City: Deseret Book, 2005), 144–155; Richard Lloyd Anderson, “The Impact of the First Preaching in Ohio”, BYU Studies, vol. 11, no. 4 (1971), 474–496.

7. “Revelation, 9 February 1831 [D&C 42:1–72]”, josephsmithpapers.org; “Revelation, 25 January 1832–B [D&C 75:23–36]”, josephsmithpapers.org.

8. “Revelation, July 1830–A [D&C 24]”, узято з Revelation Book 1, 32–34, josephsmithpapers.org; “Revelation, 8 August 1831 [D&C 60]”, узято з Revelation Book 1, 100–101, josephsmithpapers.org; “Revelation, 25 January 1832–A [D&C 75:1–22]”, josephsmithpapers.org; “Revelation, 22–23 September 1832 [D&C 84]”, josephsmithpapers.org; “Revelation, 29 August 1832 [D&C 99]”, узято з Revelation Book 2, 19–20, josephsmithpapers.org.

9. У 1915 р. старійшина Джеймс Е. Талмейдж навчав, що таке обтрушування ніг “виконувалося лише за незвичайних і крайніх обставин, коли на це міг спонукати Дух Господа” (James E. Talmage, Jesus the Christ [Salt Lake City: Deseret News Press, 1915], 345–346). Місіонери більше не обтрушують свої ноги, якщо їх на це не уповноважив їхній президент місії.

10. “Record of the Twelve, 14 February–28 August 1835”, 4–7, josephsmithpapers.org.

11. Щоб дізнатися історію місії Дванадцятьох апостолів у Великій Британії, див. James B. Allen, Ronald K. Esplin, and David J. Whittaker, Men with a Mission: The Quorum of the Twelve Apostles in the British Isles, 1837–1841 (Salt Lake City: Deseret Book, 1992).

12. Elizabeth Maki, “‘A Great Missionary Power’: Women Shared the Gospel Long before Receiving Mission Calls”, Women of Conviction series, July 1, 2012, history.lds.org.

13. Joseph Smith, “Church History”, Times and Seasons, vol. 3, no. 9 (Mar. 1, 1842), 709, josephsmithpapers.org.

14. Див. “Освячення Святої землі”, Теми з історії Церкви.

15. R. Lanier Britsch, “Beginnings in French Polynesia and Hawaii”, узято з Donald Q. Cannon and Richard O. Cowan, eds., Unto Every Nation: Gospel Light Reaches Every Land (Salt Lake City: Deseret Book, 2003), 139–149.

16. David J. Whittaker, “Missions of the 19th Century, 1849–1890”, узято з Brandon S. Plewe, ed., Mapping Mormonism: An Atlas of Latter-day Saint History (Provo, Utah: Brigham Young University Press, 2012), 94–95; David J. Whittaker, “Mormon Missionary Work: A Brief History and Introduction”, Mormon Missionary Diaries; “Women with a Mission: Stories of Early Sister Missionaries”, Women of Conviction series, Feb. 14, 2017, history.lds.org.