Загальна згода

Після відновлення влади священства Господь повелів Джозефу Сміту та Оліверу Каудері не висвячувати одне одного на старійшин та провідників у Церкві до того часу, поки інші віруючі не “вирішать голосуванням, чи вони бажають прийняти” провідництво Джозефа та Олівера. Одним з того, що Джозеф зробив у першу чергу на зборах з організації Церкви 6 квітня 1830 року, було проведення такого голосування. Він попросив присутніх виявити, чи вони схвалюють те, щоб він та Олівер були вчителями, і чи слід їм організувати Церкву відповідно до одкровення. Члени Церкви одноголосно підтримали цю пропозицію.¹ В одкровенні, отриманому в липні 1830 р., було знову зазначено, що “все буде робитися за загальною згодою в Церкві, частою молитвою і вірою”².

Перші члени Церкви вели справи за загальною згодою, підтримуючи провідників і рішення голосуванням.

Перші провідники Церкви перейняли процедури, які використовувалися в інших організаціях — наприклад, голосування підняттям рук — намагаючись виконати повеління Господа, що справи мають вестися за загальною згодою. Такі формальності, як проведення вступної частини зборів, підтримка посадових осіб і рішень голосуванням, ведення протоколу та оголошення пунктів порядку денного, стали звичним явищем у багатьох різних організаціях протягом попереднього століття.³ Церкви, державні органи та приватні клуби так само застосовували подібні процедури, беручи за зразок ті, що використовувалися Палатою громад Британського парламенту.⁴ У 1820-х роках більшість американців, зокрема, Джозеф Сміт й Олівер Каудері, сприймали ці “парламентські процедури” як той належний спосіб, у який мають проводитися збори.⁵ Цей підхід допоміг надати церковним зборам, зокрема й першим установчим, статус легітимних, або офіційних, на відміну від неформальних зібрань⁶.

Практика ведення церковних справ за загальною згодою іноді призводила до того, що деякі люди голосували проти запропонованих кандидатур або рішень. В одкровенні, отриманому в 1841 р., навіть визнавалася можливість для святих не затверджувати покликання, які давалися через одкровення. “І повеління Я даю вам, — проголосив Господь, — щоб ви заповнили всі ці чини і схвалили ті імена, які Я згадав, або не схвалили їх на Моїй генеральній конференції”⁷. На конференції у 1841 р. деякі члени Церкви відмовилися підтримати рішення про те, щоб конкретні президент кворуму старійшин, єпископ, член Кворуму Дванадцятьох Апостолів і радник у президентстві кворуму первосвященників у Наву продовжили служити у своїх покликаннях. Згодом відповідні кворуми зустрілися на радах, щоб переглянути кандидатури на ці покликання⁸. На конференції у 1843 р. Джозеф Сміт поставив під сумнів відповідність Сідні Рігдона для служіння радником у Першому Президентстві. Інші провідники виступили на підтримку Рігдона і присутні члени Церкви проголосували за те, щоб залишити його служити в цьому покликанні навіть всупереч висловленим перед цим побажанням Джозефа. Джозеф змирився з результатами цього голосування⁹.

З часом проведення обговорень на церковних конференціях та причасних зборах стало дедалі більше вважатися недоречним. Провідники Церкви почали навчати тих, хто головує на зборах, що на будь-які заперечення, які виникають під час підтримки голосуванням, слід реагувати після закінчення зборів. Проте такі активні обговорення продовжують відбуватися у наш час на радах приходів, колів, місій та генеральних радах Церкви. Святі останніх днів продовжують вести церковні справи за загальною згодою. Тим, хто під час голосування виявляє незгоду, рекомендується звернутися до їхніх місцевих провідників, щоб обговорити свої занепокоєння. Ті, хто під час голосування підтримує провідників та програми, прагнуть робити це не лише підняттям руки, але також і своїми діями, вірою та молитвами¹⁰.