“Американські індіанці”, теми з історії Церкви
“Американські індіанці”
Американські індіанці
За століття до того, як Церкву було організовано, населення американських індіанців у Північній Америці зменшилося приблизно до чотирьохсот тисяч внаслідок військових дій, хвороб та руйнування місцевої економіки, причиною чого стали нові поселенці з Європи. У той же час європейське американське населення перевищило п’ять мільйонів. У 1800 році більшість колоніальних поселень залишалася в межах п’ятиста миль від Атлантичного узбережжя, але невдовзі білі поселенці почали просуватися на захід Північної Америки. Ця експансія призвела до напруження в стосунках між індіанцями й білими поселенцями1.
До початку ХІХ століття індіанці та європейські поселенці вже століттями підтримували торгові, економічні, дипломатичні стосунки, мали військові союзи та конфлікти, а багато племен підписали угоди, за якими можна було заходити на їхню територію та користуватися ресурсами. Однак у 1830 році Конгрес Сполучених Штатів видав закон, згідно з яким дозволялося переселяти різні племена на території, що пролягали на захід від ріки Міссісіпі. Протестантські церкви організовували місії та спонсорували місіонерів, які йшли до корінного населення, що проживало у віддалених місцях, сподіваючись, що проповідування євангелії покращить стосунки з індіанцями. Але переселення індіанців викликало величезний розлад і страждання та призвело до подальшого конфлікту.
Індіансько-мормонські стосунки в 1830-х і 1840-х роках
Книгу Мормона було опубліковано того ж року, коли було видано “Акт про переселення індіанців”. Це допомогло членам Церкви по-іншому подивитися на минулу історію та майбутню долю американських індіанців. Перші святі вірили, що всі американські індіанці є нащадками народів, описаних у Книзі Мормона, і що і їм належав завітний спадок, який поєднував їх зі стародавнім Ізраїлем.2 Святі останніх днів часто ставилися до індіанців з тим самим упередженням, що і європейські американці, однак вірили, що корінні американці були спадкоємцями Божих обіцянь, хоча зараз вони страждають через те, що колись відкинули євангелію.3 Це вірування викликало в перших святих глибоке почуття обов’язку нести послання Книги Мормона американським індіанцям.
За кілька місяців після організації Церкви в 1830 році місіонери-святі останніх днів вирушили на Індіанську територію, що знаходилася на кордонах Сполучених Штатів. Парлі П. Пратт повідомляв, що Вільям Андерсон (Кік-Та-Ве-Нунд), очільник певної частини народності Делавер (Ленапе), яка перемістилася в місцевість поблизу Індепенденса, шт. Міссурі, тепло привітав місіонерів, а перекладач сказав Оліверу Каудері: “Вождь каже, що вірить кожному слову” в Книзі Мормона. Утім урядовий представник невдовзі заборонив місіонерам проповідувати серед індіанців у тій місцевості, оскільки у них не було необхідного дозволу.4 Упродовж наступних кількох років спілкування святих останніх днів з американськими індіанцями було дуже обмеженим, хоча Пратт та інші продовжували казати про день, коли індіанці приймуть Книгу Мормона5.
Джозеф Сміт проповідує американським індіанцям.
З огляду на проблеми, які мали місце в 1830-х роках, провідники Церкви з великою обережністю ставилися до встановлення стосунків з корінними племенами, оскільки вороги звинувачували їх у тому, що вони хочуть скористатися місіонерською роботою, аби підбурювати індіанців до бунту. Упродовж 1840-х років Джозеф Сміт та Перше Президентство посилали місіонерів до Сіу (Дакота), Потаватомі (Бодевадмі), Стокбридж (Мічиган) та інших індіанських народностей, що населяли Вісконсин та Канаду6. Делегації племен Саук (Асаківакі) та Фокс (Месквакі) зустрілися в Наву з Джозефом Смітом, який розповів їм про Книгу Мормона і про план звести Новий Єрусалим7. Через два роки очільники племені Потаватомі попросили Джозефа Сміта і мормонів надати допомогу та приєднатися до альянсу конфедеративних племен. Джозеф відхилив прохання, але завірив їх, що Книга Мормона може вказати шлях до мирних стосунків8. Після смерті Джозефа Сміта Рада п’ятдесятьох під керівництвом Бригама Янга обговорювала можливість ширшої співпраці з індіанськими племенами, але ця дипломатична робота припинилася в 1846 році, коли потрібно було організовувати міграцію святих на захід9.
Корінне населення Юти і піонери-святі останніх днів
Як Президент Церкви, губернатор території та суперінтендант території у справах індіанців, Бригам Янг дотримувався мирної політики, щоб засновувати мормонські поселення у місцевостях, де жили індіанці. Святі останніх днів вивчали мови індіанців, налагоджували торгівлю, проповідували євангелію та загалом намагалися уживатися з індіанцями. Мирне співіснування індіанців та святих останніх днів було не лише нормальним, але й ідеальним. Однак попри неухильні намагання Бригама Янга досягти довготривалих угод, його політика миру запроваджувалася нерівномірно і застосовувалася непослідовно. У цих двох культурах — європейців та американських індіанців — були дуже різні уявлення про те, як використовувати землю та власність, і було важко знаходити порозуміння. Це непорозуміння вело до напруженості, а іноді й жорстокості між людьми10.
Два найбільші конфлікти між святими останніх днів у Юті та місцевими індіанськими племенами пізніше отримали назву війна Уолкера (1853–1854) та війна Блек-Хока (1865–1872). Вони почалися як сутички між мормонським ополченням та переважно індіанцями племені Юта і переросли у більш масштабні конфлікти. Насильства між мормонами та індіанцями ставало менше, оскільки через хвороби та голод кількість корінного населення, яке жило в Західному Міжгір’ї, суттєво скоротилася, а через дії федеральної влади Сполучених Штатів багато індіанців опинилося в резерваціях11.
Індіанські місії та програми для навчання
Незважаючи на періодичні конфлікти, провідники Церкви, як і раніше, і далі вбачали свій обов’язок у тому, щоб нести послання Книги Мормона корінним американцям і організовувати проповідницькі місії та засновувати ферми. Завдяки цим зусиллям індіанці в Юті та Аризоні знайомилися з євангелією та отримували можливість здобути освіту. У другій половині ХІХ-го століття місіонери проповідували народам Катавба (Є Із-Ва Хре), Гошуте (Куціпіуті), Хопі (Хопіту Ші-ну-му), Марікопа (Пііпааш), Навахо (Діне), Папаго (Тохоро О’одам), Піма (Акімель О’отам), Шошон (Неве), Юте (Нунт’ці) та Зуні (А:шиві), яким довелося внаслідок експансії поселенців жити в індіанських резерваціях, розкиданих по всьому американському Заходу. У 1870-х роках були охрищені тисячі шошонів, які мешкали на північному сході. Згодом їх було об’єднано у приход Вашакі, який очолював Мороній Тімбімбу, перший єпископ у Церкві, який був виходцем з американських індіанців12. Замість того, щоб переселятися в резервації, багато індіанців племені Юта з центральної Юти селилися в Індіанолі, що в окрузі Санпете, де вони створили дуже активну філію й Товариство допомоги, у президентстві якого служили індіанські жінки13. Понад 1200 індійців племені Папаго, Піма та Марікопа в південній Аризоні приєдналися до Церкви у 1800-х роках, заснувавши філію, яка пізніше зробила свій вклад у будівництво й освячення храму в Месі, шт. Аризона14. У південній Кароліні більшість племені Катавба була охрищена. Приблизно через 65 років вождь цього племені Сем’юел Тейлор Блу виступав на генеральній конференції. “Я скуштував благословення і радість Бога, — свідчив він. — Я бачив, як оживляють мертвих, я бачив, як хворі, від яких відмовлялися лікарі, поверталися до життя завдяки священнослужінню старійшин. Мої брати і сестри, без тіні сумніву я знаю, що ця євангелія істинна”15.
Вождь Вашакі (посередині в першому ряду) та інші чоловіки племені Шошон.
Святі останніх днів продовжували проповідувати американським індіанцям у 1930-х і в 1940-х роках, а місії з’явилися в Аризоні та в Нью-Мексико. Завдяки цим місіям провідники Церкви дізналися про несприятливі умови життя в індіанських резерваціях на південному заході, тож вони почали обдумувати інші способи проповідування, відчуваючи, як пізніше сказав Президент Спенсер В. Кімбол, обов’язок допомагати братам і сестрам у завіті. У 1950-х роках з’явилася програма розселення школярів, згідно з якою сім’ї святих останніх днів брали на проживання індіанську молодь, поки тривав навчальний рік. Крім того, Університет Бригама Янга давав стипендії з метою заохотити американських індіанців до вступу в цей навчальний заклад. За цей період, коли у приблизно в 2000 році цю програму було згорнуто, спонсорську допомогу було надано 50 тисячам американських індіанців16.
Американським індіанцям доводиться долати певні труднощі й у наш час, що є наслідком багатовікового конфлікту і вимушеного переміщення. Ларрі Ечо Хок, який належить до племені Павні, колишній помічник міністра внутрішніх справ США у справах індіанців і нинішній генеральний авторитет сімдесятник, у 2007 році розповідав про труднощі, які довелося долати йому та його предкам. “Це сповнена болю історія, — сказав він. А потім додав: “Біль довелося пережити не одному поколінню”. Утім він знайшов силу в обіцяннях Книги Мормона і висловив надію, що корінне населення Америки буде жити так, як бачив це у видінні Президент Спенсер В. Кімбол, який сказав, що індіанці стануть могутніми провідниками у своїх громадах і країнах17.
Пов’язані теми: Lamanite Identity