“І навіть якщо погромники вб’ють нас”, розділ 17, із серії Святі: Розповіді про Церкву Ісуса Христа в останні дні, том 1, Стяг істини, 1815–1846 (2018)
Розділ 17: “І навіть якщо погромники вб’ють нас”
Розділ 17
І навіть якщо погромники вб’ють нас
Коли насильство заполонило вулиці Індепенденса, Уільям Маклеллін утік зі свого дому й заховався в лісі. Після того як було зруйновано друкарню Церкви, люди з округи Джексон розграбували магазин Сідні Гілберта і вигнали багатьох святих з їхніх домівок. Декількох чоловіків схопили й били батогами, аж доки у них не виступила кров1.
Сподіваючись уникнути їхньої долі, Уільям кілька днів не виходив з лісу. Коли він дізнався, що погромники пообіцяли гроші кожному, хто схопить його або інших визначних членів Церкви, він уздовж ріки Біг-Блю дістався до поселення, що знаходилося за кілька миль на захід, де жила сім’я Уітмерів, і переховувався там.
Самотнього, наляканого Уільяма мучили сумніви. Він приїхав до Індепенденса, вірячи, що Книга Мормона була словом Бога. Але зараз за його голову була призначена ціна. А що, коли погромники знайдуть його? Чи зможе він тоді відстояти своє свідчення про Книгу Мормона? Чи зможе він проголосити, що вірить у відновлену євангелію? Чи був він готовий постраждати й померти за неї?
Поки Уільям мучився цими запитаннями, він зустрівся у лісі з Девідом Уітмером і Олівером Каудері. Хоча було оголошено про нагороду й за Олівера, чоловіки мали причини сподіватися, що найгірше позаду. Люди в Індепенденсі досі були налаштовані вигнати святих з округи, але напади припинилися й деякі члени Церкви повернулися до своїх домівок.
Шукаючи запевнення, Уільям звернувся до своїх друзів. “Я ніколи не мав справжнього видіння у своєму житті, — казав він, — однак люди кажуть, що ви бачили”. Йому необхідно було знати правду. “Скажіть мені, якщо ви боїтеся Бога, — вимагав він, — чи Книга Мормона істинна?”
Олівер поглянув на Уільяма. “Брате Уільяме, Бог послав Свого святого ангела, щоб проголосити нам про істинність перекладу, і тому ми знаємо про це, — сказав він. — І навіть якщо погромники вб’ють нас, ми помремо, проголошуючи цю істину”.
“Олівер проголосив тобі урочисту істину, — сказав Девід. — Я з повною упевненістю заявляю, що це істина!”
“Я вам вірю”, — сказав Уільям2.
6 серпня 1833 року, перш ніж Джозеф дізнався про масштаби насильства в Міссурі, він отримав одкровення про переслідування в Сіоні. Господь сказав, щоб святі не боялися. Він почув їхні молитви і їх записано, тож Він пообіцяв, що, відповідно до завіту, відповість на них. “Все, від чого ви страждали, — запевнив Господь святих, — спрацює вам на благо”3.
Через три дні Олівер прибув до Кертленда з повною інформацією про напади в Міссурі.4 Аби заспокоїти погромників, Едвард Партридж та інші провідники Церкви підписали обіцяння мешканцям Індепенденса, що до весни святі залишать округу Джексон. Ніхто з них не хотів залишати Сіон, але відмовившись підписати обіцяння, вони б піддали святих ще більшій небезпеці5.
Нажаханий насильством, Джозеф схвалив рішення про евакуацію. Наступного дня Олівер написав провідникам Церкви в Міссурі, даючи їм настанову шукати інше місце для поселення. “Будьте мудрими в своєму виборі, — радив він. — Місце нового початку не буде містити загрозу для Сіону в кінці”.
“Якби я був з вами, я б страждав разом з вами, — додав Джозеф у кінці листа. — Мій дух не дозволив би мені залишити вас”6.
Після того ще кілька днів Джозеф був повністю приголомшений. Жахливі новини надходили в той час, коли йому доводилося справлятися з хвилею критики в Кертленді. Того літа члена Церкви на ім’я Доктор Філастус Герлбат було відлучено від Церкви за аморальну поведінку під час місії. Невдовзі Герлбат почав висловлюватися проти Джозефа на багатолюдних зібраннях і отримувати гроші від критиків Церкви. З цими грошами Герлбат планував поїхати до штату Нью-Йорк, аби збирати історії, які він хотів використовувати, аби шкодити репутації Церкви7.
Однак якими б нагальними не були проблеми в Огайо, Джозеф знав, що ситуація в Міссурі потребувала його повної уваги. Роздумуючи про вчинене насильство, Джозеф розумів, що Господь не скасував Свою заповідь будувати Сіон в Індепенденсі й не дозволив святим відмовитися від своїх земель в окрузі Джексон. Якщо вони зараз залишать своє майно чи продадуть його своїм ворогам, повернути його назад буде майже неможливо.
Палко бажаючи отримати конкретну настанову для святих у Міссурі, Джозеф молився до Господа. “Чого ще Ти бажаєш з їхніх рук, — запитував він, — перш ніж Ти прийдеш і спасеш їх?” Він чекав на відповідь, але Господь не давав йому нових настанов для Сіону.
18 серпня Джозеф написав особисто Едварду та іншим провідникам у Сіоні. “Я не знаю, що вам сказати”, — зізнавався він. Він вислав їм копію одкровення, отриманого 6 серпня, і запевнив, що Бог визволить їх з небезпеки. “Я маю Його непорушний завіт, що так і буде, — свідчив Джозеф, — але Богу угодно не показувати мені, як саме це буде зроблено”.
У той же час Джозеф закликав святих довіряти обіцянням, які Господь дав раніше. Він радив святим бути терплячими, відбудувати друкарню й магазин і шукати законних шляхів відшкодування збитків. Він також благав їх не залишати обіцяної землі і надіслав більш докладний план міста.
“Це воля Господа, — писав він, — щоб жоден фут придбаної землі не було ні віддано, ні продано ворогам”8.
Лист Джозефа дійшов до Едварда на початку вересня, і єпископ погодився, що святим не слід продавати їхнє майно в окрузі Джексон9. Хоча провідники погромників погрожували завдати святим шкоди, якщо вони будуть намагатися вимагати компенсації за свої втрати, він склав опис усього, що довелося перестраждати святим того літа, й надіслав його губернатору штату Міссурі, Деніелу Данкліну10.
Сам губернатор Данклін з презирством ставився до святих, але заохочував їх звертатися зі своїми скаргами до суду. “Наш уряд є урядом закону”, — казав він їм. Якщо судовій системі в окрузі Джексон не вдасться запровадити закон мирним шляхом, святі можуть повідомити йому і він допоможе. Утім до того він рекомендував їм довіряти місцевим законам11.
Лист від губернатора дав Едварду і святим надію. Вони почали відбудовувати свою громаду, а Едвард та інші провідники Церкви в Сіоні найняли адвокатів із сусідньої округи захищати їхню справу12. Вони вирішили, що будуть захищати себе і майно, якщо на них нападуть13.
Провідники міста Індепенденса розлютилися. 26 жовтня група з-понад п’ятдесяти мешканців проголосувала за те, щоб силою змусити святих залишити округу Джексон якнайшвидше14.
Через п’ять днів на заході сонця святі в поселенні Уітмер дізналися, що озброєні чоловіки з Індепенденса рухаються в їхньому напрямку. Лідія Уайтінг разом з чоловіком Уільямом втекли зі свого дому і прийшли з дворічним сином і новонародженими близнюками до будинку, де збиралися інші члени Церкви, щоб захищати себе.
О десятій вечора Лідія почула знадвору галас. Прийшли чоловіки з Індепенденса і руйнували будиночки. Вони розійшлися по всьому поселенню, кидали у вікна каміння й виламували двері. Чоловіки залазили на будинки й зривали дахи. Інші кийками виганяли сім’ї з домівок.
Лідія чула, як наближаються погромники. Підійшовши, вони вибили двері в будинку Пітера й Мері Уітмерів, де заховалося багато членів Церкви. Почулися крики, коли чоловіки з кийками увірвалися в будинок. Жінки схопили дітей і благали нападників про милість. Погромники вивели чоловіків надвір і били їх кийками та батогами.
У будинку, де ховалася Лідія, святих охопили страх і збентеження. Маючи кілька рушниць, але не плануючи використовувати їх собі на захист, дехто запанікував і втік, шукаючи прихистку в найближчому лісі. Боючись за свою сім’ю, Лідія передала близнюків двом дівчаткам, що тулилися до неї, та наказала їм бігти до безпечного місця. Після того вона схопила сина й побігла за ними.
Надворі панував хаос. Жінки і діти стрімголов пробігали повз неї, оскільки погромники повалили ще більше будинків та зруйнували димарі. Чоловіки лежали на землі, сильно побиті й скривавлені. Лідія притиснула сина до грудей і побігла в ліс. Вона втратили з поля зору чоловіка і дівчаток, які несли її малюків.
Коли Лідія забігла під прихисток дерев, то змогла знайти лише одного з близнюків. Вона узяла немовля й посадила поруч дворічного сина, тремтячи від осіннього холоду. Зі свого сховку вони чули, як погромники руйнують їхній будинок. Коли минула та довга ніч, Лідія не знала, чи вдалося її чоловікові втекти з поселення.
Уранці вона обережно вийшла з лісу й почала шукати чоловіка та іншого близнюка серед стомлених і збентежених святих у поселенні. На її щастя малюк не постраждав, а Уільяма не схопили погромники.
По всьому поселенню члени сімей знаходили одне одного. Під час нападу ніхто не загинув, але більше десятка будинків було зруйновано. До кінця того дня святі перебирали уламки, намагаючись врятувати те, що залишилося від їхнього майна, і дбали про поранених15.
Упродовж наступних чотирьох днів провідники Сіону казали святим збиратися великими групами, аби захищатися від нових нападів. Погромники з Індепенденса ходили всією тією місцевістю, тероризуючи інші поселення. Провідники Церкви благали місцевого суддю зупинити погромників, але він на них не зважав. Мешканці округи Джексон, були налаштовані повністю вигнати святих, щоб не лишилося жодного16.
Невдовзі погромники знову напали на поселення Уітмер, цього разу зі ще більшою силою. Коли двадцятисемирічний Філо Діббл почув постріли, які пролунали з боку поселення, то разом з іншими святими поквапився на його захист. Вони побачили п’ятдесят озброєних чоловіків, які верхи їхали через кукурудзяні поля і гнали наляканих святих до лісу.
Помітивши Філо та його загін, погромники вистрелили з рушниць, смертельно поранивши одного чоловіка. Святі вистрілили у відповідь, убивши двох нападників та розсіявши решту17. В повітрі розлігся дим від порохових рушниць.
Коли погромники розбрелися, Філо відчув біль у животі. Поглянувши вниз, він побачив, що його одяг був порватий і в крові. У нього влучили свинцевою кулею та картеччю18.
Стискаючи в руках рушницю і порох, він пошкандибав додому. На шляху він бачив жінок і дітей, що тулилися в напівзруйнованих будинках, ховаючись від погромників, які погрожували вбити кожного, хто допомагатиме пораненим. Безсилий і спраглий Філо йшов доти, доки не дістався до будинку, де ховалася його сім’я.
Сесілія, його дружина, побачила рану й побігла в ліс, сподіваючись знайти допомогу. Вона заблудилася й нікого не знайшла. Повернувшись додому, вона сказала, що більшість святих утекла за три милі звідти, до поселення, де жили коулсвілльські святі19.
Інші святі розійшлися про всій місцевості, ховаючись у кукурудзяних полях або блукаючи безкраїми преріями20.
Поки святі відбивали погромників на ріці Біг-Блю, Сідні Гілберт стояв перед суддею в суді Індепенденса разом з Ісаком Морлі, Джоном Корріллом, Уільямом Маклелліном та кількома іншими святими. Цих чоловіків заарештували після того, як чоловік, якого вони спіймали на пограбуванні магазину Сідні, звинуватив їх у нападі та незаконному ув’язненні, коли вони намагалися його заарештувати.
Судова зала була заповнена, коли суддя слухав їхню справу. Оскільки все місто було обурене рішенням святих захищати свої права і майно, Сідні та його товариші майже не сподівалися, що розгляд справи буде справедливим. Суд був схожим на бутафорію.
Хоча суддя вислухав свідчення, до Індепенденса дійшли хибні слухи про те, що святі вбили двадцять міссурійців на ріці Біг-Блю. Гнів і збентеження наповнили залу засідання суду, коли присутні почали кричати, що ув’язнених слід лінчувати. Один із секретарів суду, не бажаючи віддавати чоловіків погромникам, наказав відвести в’язнів назад до в’язниці, щоб захистити й не дати натовпу їх убити21.
Того вечора, коли обурення трохи стихло, Уільям залишався у в’язниці, а шериф і двоє помічників провели Сідні, Ісака та Джона на зустріч з Евардом Партриджем. Провідники Церкви обговорювали шляхи вирішення ситуації. Вони знали, що їм доведеться швидко піти з округи Джексон, однак вони не хотіли залишати свою землю й домівки в руках ворогів. Зрештою вони вирішили, що краще втратити землю, ніж життя. Їм доведеться залишити Сіон22.
Обговорення завершилося о другій годині ночі, й шериф повів в’язнів назад до тюрми. Коли вони прибули, півдесятка озброєних чоловіків чекали на них.
“Не стріляти! Не стріляти!” — вигукнув шериф, побачивши погромників.
Чоловіки навели рушниці на в’язнів, і Джон та Ісак кинулися втікати. Погромники почали стріляти, але не влучили. Сідні залишався на місці, коли двоє чоловіків підійшли до нього і наставили до грудей рушниці. Зібравшись з духом, Сідні почув, як клацнули пускові гачки й спалахнув порох.
Приголомшений, він обмацав себе, шукаючи рани, але побачив, що ушкоджень немає. Одна рушниця зламалася, а інша дала осічку. Шериф і його помічники поспіхом перевели його до безпеки тюремної камери23.
Багатьох людей в окрузі Джексон тепер мобілізували до боротьби. Посланці роз’їхалися по всій місцевості, вербуючи озброєних чоловіків, щоб ті допомагали виганяти святих з цієї території. Тим часом член Церкви на ім’я Лайман Уайт вів загін зі ста святих, частина яких була озброєна рушницями, інші кийками, до Індепенденса, щоб урятувати в’язнів.
Аби запобігти подальшому кровопролиттю, Едвард почав готувати святих до виходу з округи. Шериф відпустив в’язнів, і Лайман розпустив свій загін. Ополчення округи було скликано з метою підтримувати порядок, поки святі залишатимуть свої домівки, але оскільки більшість чоловіків у ополченні брали участь у нападах на поселення, вони мало сприяли запобіганню подальшого насильства24.
Тепер святим нічого не залишалося, крім як утікати.
6 листопада Уільям Фелпс писав провідникам Церкви в Кертленд. “Це жахливий час, — розповідав він. — Чоловіки, жінки і діти готуються до втечі або вже втікають в усіх напрямках”25.
Більшість святих вирушила на північ, перебираючись поромом через холодну ріку Міссурі до сусідньої округи Клей, де сім’ї знаходили тих, хто загубився. Святі потерпали від вітру й дощу, а невдовзі почав падати сніг. Як тільки святі перетнули ріку, Едвард та інші провідники напнули намети й почали будувати з колод найпростіші будинки, щоб захиститися від природних стихій26.
Через важке поранення Філо Діббл хворів у своєму будинку поблизу селища Уітмер. Лікар сказав, що він помре, але він чіплявся за життя. Перш ніж Девід Уітмер вирушив на північ, він послав Філо листа, пообіцявши, що той житиме. Потім прийшов Ньюел Найт, сів біля його ліжка й мовчки поклав руку на голову Філо.
Філо відчув, як на ньому спочив Дух Господа. Коли це відчуття наповнило все його тіло, він знав, що одужає. Він піднявся, а з його рани витекла кров з обірваними клаптиками тканини. Після цього він одягнувся й уперше за весь час після бою вийшов на вулицю. Над головою він побачив безліч зірок, які в польоті перетинали небо27.
У таборі, що розташувався біля ріки Міссурі, святі вийшли зі своїх наметів та навісів, щоб побачити метеоритний дощ. Едвард і його дочка Емілі із захопленням спостерігали, як зірки ніби каскадом падали навколо них, подібно до рясного літного дощу. Емілі здавалося, щоб Бог посилає вогні, аби підбадьорити святих у їхніх стражданнях.
Її батько був упевнений, що то була ознака Божої присутності, причина для радості серед стількох випробувань28.
У Кертленді пророка розбудив стук у двері. “Брате Джозефе, — почув він голос, — вставайте, подивіться на небесну ознаку”.
Джозеф устав і поглянув надвір, де побачив метеорити, які падали з неба, ніби град. “Які дивовижні твої діяння, Господи”, — вигукнув він, згадуючи пророцтва з Нового Завіту про те, що зірки падатимуть з небес перед Другим пришестям, коли Спаситель повернеться і буде правити в мирі тисячу років.
“Дякую, що Ти такий милостивий до мене, Твого служителя”, — молився він. — О Боже, спаси мене у Твоєму царстві”29.