Оглядаючись назад і рухаючись вперед
Разом ми просуватимемо Його роботу.
Я думаю, що це була чудова сесія. Послання надихали; музика була прекрасною, свідчення—щирими. Я думаю, що жоден з присутніх на цій сесії ніколи не забуде її—завдяки Духу, який ми відчували.
Мої любі брати і сестри, більше 44 років тому, у жовтні 1963 р., я стояв за кафедрою в Скинії одразу після того як мене підтримали як члена Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Тоді я згадував маленький напис, який я бачив на іншій кафедрі. Там були такі слова: “Хай буде смиренним той, хто стоїть за цією кафедрою”. Я запевняю вас, що тоді покликання до Кворуму дванадцятьох викликало в мені смирення. Однак сьогодні, стоячи за цією кафедрою, я звертаюся до вас з абсолютних глибин смирення. Я дуже гостро відчуваю свою залежність від Господа. Я смиренно шукаю проводу Духа, ділячись з вами почуттями мого серця.
Лише два місяці тому ми попрощалися з нашим дорогим другом і провідником, Гордоном Б. Хінклі, 15-м Президентом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, видатним послом істини в усьому світі, людиною, яку любили всі. Нам не вистачає його. Більше 53000 чоловіків, жінок і дітей побували в прекрасному Залі Пророків, розташованому в цій будівлі, щоби скласти данину останньої шани цьому гіганту Господньому, який тепер уже належить вікам.
Зі смертю Президента Хінклі Перше Президентство було розформовано. Ми з президентом Айрінгом, як радники Президента Хінклі, повернулися на наші місця в Кворумі Дванадцятьох Апостолів, і цей кворум став головним керівним органом Церкви.
У суботу 2 лютого 2008 р., у цьому величному Конференц-центрі відбулася похоронна служба—у будівлі, яка завжди стоятиме як пам’ятник його прозорливості й баченню. На тих зборах складали прекрасну й любовну данину пошани цьому Божому мужу.
Наступного дня усі 14 висвячених апостолів, що живуть на землі, зібралися у верхній кімнаті Солт-Лейкського храму. Наші збори проходили в дусі посту й молитви. На цьому урочистому й священному зібранні було реорганізовано Президентство Церкви, у відповідності з добре встановленим прецедентом, за моделлю, запровадженою Самим Господом.
Члени Церкви по цілому світу вчора збиралися на урочисті збори. Ви піднімали руки, підтримуючи голосуванням на підтримку рішень, ухвалених на тих зборах у храмі, про які я щойно згадував. Коли ваші руки піднімалися до неба, моє серце було зворушено. Я відчував вашу любов і підтримку, а також вашу відданість Господу.
Я знаю з безсумнівністю, мої брати і сестри, що Бог живе. Я свідчу вам, що це Його робота. Я свідчу також, що наш Спаситель Ісус Христос є главою цієї Церкви, яка носить Його ім’я. Я знаю, що найвищою насолодою в усьому цьому житті є відчуття Його спонукань, коли Він скеровує нас у просуванні Його роботи. Я відчував ці спонукання, будучи молодим єпископом, ведений в домівки, де були духовні—або й матеріальні—проблеми. Я знову відчував їх, коли служив президентом місії в Торонто в Канаді, працюючи з чудовими місіонерами, які були живими свідками і живим свідченням для світу, що ця робота є божественною і що нас веде пророк. Я відчував їх протягом мого служіння в Кворумі дванадцятьох, і в Першому Президентстві, і тепер —як Президент Церкви. Я свідчу, що кожен з нас може відчувати Господнє натхнення, якщо ми живемо гідно і докладаємо своїх найбільших зусиль, служачи Йому.
Я глибоко усвідомлюю, які люди—ці 15 чоловіків—були до мене Президентами Церкви. Багатьох з них я знав особисто. Я мав благословення й привілей служити радником у трьох з них. Я вдячний за неминущий спадок, залишений кожним з цих 15 чоловіків. Я знаю точно, і я знаю, що й вони знали точно, що Бог скеровує Свого пророка. Я палко молюся про те, щоб я міг і надалі залишатися гідним знаряддям у Його руках, щоби продовжувати цю велику роботу і виконувати ті масштабні обов’язки, які приходять разом з посадою Президента.
Я дякую Господу за чудових радників. Президент Генрі Б. Айрінг і Президент Дітер Ф. Ухтдорф—це люди великих здібностей і глибокого розуміння. Вони є радниками в істинному розумінні цього слова. Я ціную їхні судження. Я вважаю, що вони були підготовлені Господом, щоби обіймати ті посади, які вони зараз обіймають. Я люблю членів Кворуму Дванадцятьох Апостолів і надзвичайно ціную мою дружбу з ними. Вони також віддані роботі Господа і проводять своє життя в служінні Йому. Я буду з радістю служити разом зі старійшиною Крістофферсоном, якого тепер покликано до цього кворуму і який через голосування одержав вашу підтримку. Він також був підготовлений до посади, на яку його покликано. Для мене також було радістю служити разом з членами кворумів сімдесятників і Верховного єпископату. Нові члени кворумів сімдесятників були покликані і вчора підтримані, і я з радістю співпрацюватиму з ними в роботі Господаря.
Серед генеральних авторитетів панує прекрасний дух єдності. Господь проголосив: “Якщо ви не єдині, ви не Мої”1. Ми і надалі будемо об’єднані в одній меті—а саме, в просуванні роботи Господа.
Я хочу висловити подяку моєму Небесному Батькові за Його незліченні благословення, даровані мені. Я можу сказати, як у давнину казав Нефій, що я народився від порядних батьків, батьки й дідусі яких були зібрані тут, приїхавши з Швеції, Шотландії та Англії, завдяки [служінню] відданих місіонерів. Коли ті місіонери виголосили своє смиренне свідчення, це зворушило серця й душі моїх прабатьків. Приєднавшись до Церкви, ці шляхетні чоловіки, жінки й діти здолали шлях до долини Великого Солоного озера. На цьому шляху вони пізнали багато випробувань і горя.
Навесні 1848 р. мій прапрадід і прапрабабуся, Чарльз Стюарт Міллер і Мері Макгован Міллер, які приєдналися до Церкви у своїй рідній Шотландії, залишили свій дім у Резерглені, Шотландія, і дісталися Сент-Луїса, Міссурі, з групою святих, які прибули туди в 1849 р. Їхня дочка Маргарет—одна з 11 їхніх дітей—стала моєю прабабусею.
Коли сім’я перебувала в Сент-Луїсі, працюючи, щоби заробити достатньо грошей для завершення своєї мандрівки до Долини Солоного озера, ті краї вразила епідемія холери, залишаючи скрізь, де вона проходила, смерть і горе. Сім’я Міллерів дуже постраждала від епідемії. Протягом двох тижнів померло четверо членів сім’ї. 22 червня 1849 р. помер перший—18-літній Уільям. П’ять днів потому померла Маргарет Макгован Міллер, моя прапрабабуся і мати сімейства. Ще через два дні помер 15-літній Арчібальд, а ще через п’ять—Чарльз Стюарт Міллер, батько сімейства. Діти, що вижили, залишилися сиротами, і серед них—моя прабабуся Маргарет, якій тоді було 13 років.
Помирало так багато людей, що домовин для похорону померлих рідних не було де дістати, хоч за будь-яку ціну. Старші хлопці, що вижили, розібрали загін для волів, щоби зробити домовини для померлих членів сім’ї.
Залишилося небагато записів про бідування і нестатки дев’ятьох дітей сім’ї Міллерів, які вони зносили, продовжуючи працювати й відкладати кошти на ту подорож, яку їхні батьки й брати вже не могли завершити. Ми знаємо, що вони залишили Сент-Луїс навесні 1850 р., маючи чотирьох волів і один фургон, і зрештою, того самого року, вони прибули в Долину Солоного озера.
Інші мої предки стикалися з подібними труднощами. Але в усі часи їхні свідчення залишалися міцними й твердими. Від них усіх я отримав спадок повної відданості євангелії Ісуса Христа. Завдяки цим вірним душам я стою перед вами сьогодні.
Я дякую моєму Небесному Батькові за мою любу супутницю, Френсіс. Цього жовтня ми з нею святкуватимемо 60-ту річницю нашого чудового шлюбу. Хоч я почав служити в Церкві ще дуже молодою людиною, вона жодного разу не поскаржилася, коли я йшов з дому на збори або виконувати доручення. Протягом багатьох років мої завдання як члена Кворуму дванадцятьох часто відносили мене далеко від Солт-Лейк-Сіті,—іноді мене не було вдома по п’ять тижнів,—і вона залишалася сама піклуватися про наших малих дітей і про дім. З тих пір, коли мене 22-річного покликали єпископом, ми нечасто мали розкіш сидіти вдвох на церковних богослужіннях. Я не міг би просити про більш вірну, люблячу і розуміючу супутницю.
Я висловлюю вдячність моєму Небесному Батькові за наших трьох дітей і їхні подружжя, за вісьмох чудових онуків і за чотирьох прекрасних правнуків.
Мені важко підібрати слова, щоби передати вам, мої брати і сестри, мою сердечну подяку за те, яким життям ви живете, за те добро, що ви чините, за свідчення, які ви складаєте. Ви служите одне одному з бажанням. Ви віддані євангелії Ісуса Христа.
За більш як 44 роки служіння генеральним авторитетом я мав нагоду подорожувати по цілому світу. Однією з моїх найбільших радостей були зустрічі з вами, члени Церкви, —де б ви не жили,—відчуваючи ваш дух і вашу любов. Я з радістю чекаю на нові такі нагоди.
У подорожі дорогою життя трапляються і жертви. Дехто відходить від дороговказів, що позначають напрямок до життя вічного, і знаходять, що об’їзд, який вони обрали, лише заводить у тупик. Байдужість, недбалість, егоїзм і гріх—усі збирають свій високий податок з життя людини.
Зміни на краще можуть прийти до всіх. Протягом багатьох років ми звертаємося до менш активних, ображених, до критиків, до грішників: “Поверніться! Поверніться і бенкетуйте за столом Господнім і знову куштуйте прекрасні й ситні плоди товаришування зі святими”2.
У приватному святилищі нашого власного сумління знаходиться той дух, та рішучість скинути з себе свою стару сутність і зростати до міри свого справжнього потенціалу. У цьому дусі ми знову від усього серця запрошуємо: “Поверніться. Ми простягаємо вам чисту любов Христа і висловлюємо наше прагнення допомогти вам і прийняти вас у товариство як повноцінного його члена. Тих, хто має душевні рани або хто має важкі проблеми або боїться чогось, ми кажемо: “Дозвольте нам підняти вас, і підбадьорити вас, і заспокоїти ваші страхи”. Прийміть Господнє запрошення у його буквальному розумінні: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені,—і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий,—і знайдете спокій душам своїм. Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!”3
Про Спасителя було сказано, що “ходив Він, добро чинячи.., бо Бог був із Ним”4. Тож слідуймо цьому досконалому прикладу. У цій, часом тривожній, подорожі смертним життям прислухаймося і до цієї поради апостола Павла—вона допоможе нам залишитися в безпеці і не збитися з пуття: “Що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала,—думайте про це!”5
Я хочу закликати членів Церкви скрізь виявляти доброту і повагу до всіх людей. Світ, у якому ми живемо, сповнений розмаїттям. Ми можемо і повинні виявляти повагу до тих людей, чиї вірування відрізняються від наших.
Також виявляймо доброту і любов у наших власних сім’ях. Нашим домівкам слід бути не просто святилищами; вони також мають бути місцем, де зможе перебувати Божий Дух, де бурі зупиняються перед дверима, де панує любов і спокій.
Цей світ іноді може ставати страшним для проживання в ньому. Моральні фібри суспільства, здається, розпадаються з тривожною швидкістю. Ніхто—ні молодий, ні старий, ні людина середнього віку—не застрахований від контакту з тими речами, що можуть потягнути нас на дно і знищити. Особливо наша молодь, наша дорогоцінна молодь, вона стикається з такими спокусами, які ми ледве можемо осягнути. Ворог і його сонми, здається, працюють без відпочинку, щоби повалити нас.
Ми ведемо війну з гріхом, мої брати і сестри, але нам не слід впадати у розпач. Це війна, у якій ми можемо перемогти, і ми переможемо. Наш Небесний Батько дав нам ключі, потрібні нам для цього. Він стоїть біля керма. Нам нема чого боятися. Він є Богом світла. Він є Богом надії. Я свідчу, що Він любить нас—кожну людину.
Смертне життя є періодом випробування, часом, у який ми маємо довести, що ми гідні повернення до присутності нашого Небесного Батька. Щоби пройти випробування, ми іноді маємо стикатися з проблемами і труднощами. Часом здається, що в кінці тунелю немає світла—що нічну темряву не розвіє вранішнє світло. Ми відчуваємо, що нас оточує біль розбитих сердець, розчарування зруйнованих мрій і розпач зниклих надій. Ми приєднуємося до біблійного благання: “Чи немає бальзаму в Ґілеаді?”6 Ми схильні бачити наші особисті невдачі крізь викривлену призму песимізму. Ми почуваємося покинутими, з розбитим серцем і самотніми. Якщо ви опинилися в такій ситуації, я умовляю вас звернутися до нашого Небесного Батька з вірою. Він підніме вас і вестиме вас. Він не завжди забере від вас ваші біди, але Він втішатиме і вестиме вас з любов’ю крізь будь-які бурі, які ви зустрінете.
Від усього серця і душі я сьогодні підношу свій голос у свідченні, як особливий свідок, і я проголошую, що Бог живе. Ісус є Його Сином, Єдинонародженим від Батька у плоті. Він є нашим Викупителем. Він є Посередником між нами і Батьком. Він любить нас так, як ми не можемо це осягнути, і через те, що Він любить нас, Він віддав Своє життя за нас. Я не можу висловити, який я вдячний Йому.
Я прикликаю Його благословення на вас, мої любі брати і сестри, у ваших домівках, у вашій роботі, у вашому служінні одне одному і Самому Господу. Разом ми просуватимемо Його роботу.
Я присвячую моє життя, мої сили—усе, що я можу запропонувати—служінню Йому і керівництву справами Його Церкви, у відповідності до Його волі і через Його натхнення, і я роблю це у Його святе ім’я—саме Господа Ісуса Христа—амінь.