Свідчення
Знання спонукає до послуху, а послух сприяє отриманню знання.
Свідчення про євангелію— це особисте свідчення, яке приходить до наших сердець через Святого Духа, Який каже, що певні реалії вічного значення є істинними і ми знаємо про їхню істинність. Серед цих реалій: природа Божества і наші стосунки з трьома Його членами, дієвість Спокути і реальність Відновлення.
Свідчення про євангелію—це не звіт про подорож, не історія хвороби і не зізнання в любові до членів сім’ї. Це не проповідь. Президент Кімбол навчав, що як тільки ми починаємо повчати інших—на цьому й закінчується наше свідчення1.
I.
Коли ми чуємо свідчення інших людей або вирішуємо свідчити особисто, виникають різні запитання.
1. На зборах свідчень член Церкви каже: “Я знаю, що Батько і Син явилися пророку Джозефу Сміту”. Людина, яка вперше прийшла до церкви думає: “Що він має на увазі, кажучи: “Я знаю це”?
2. Юнак, який готується до місії, думає над тим, чи його свідчення є достатньо сильним для служіння місіонером.
3. Молода людина чує свідчення батьків або вчителя. Як те свідчення допомагає тому, хто його чує?
II.
Що ми маємо на увазі, коли свідчимо і кажемо, що знаємо про істинність євангелії? Порівняйте це знання з таким: “Я знаю, що надворі холодно” або “Я знаю, що кохаю свою дружину”. Це три різні види знання, отриманого різним шляхом. Знання про температуру повітря на вулиці можна перевірити науковим шляхом. Знання про те, що ми кохаємо своє подружжя—особисте і суб’єктивне. І хоча ми не можемо довести його науковим шляхом, воно є важливим. Думка про те, що важливим є лише те знання, яке можна підтвердити науковим шляхом—просто помилкова.
І хоча існують певні “докази” євангельських істин (наприклад, див. Псалми 18:2; Геламан 8:24), наукові методи не підходять для доведення духовних істин. Саме про це навчав Ісус у відповідь на свідчення Симона Петра про те, що Він є Христос: “Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець” (Матвій 16:17). І апостол Павло казав про це. У листі до святих у Коринті він писав: “Не знає ніхто й речей Божих, окрім [як через] Духа Божого” (1 Коринтянам 2:11; див. також Іван 14:17).
На противагу цьому ми дізнаємося про справи мирські мирськими засобами, але “людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно” (1 Коринтянам 2:14).
Книга Мормона навчає, що Бог виявить істину про духовні речі силою Святого Духа (див. Мороній 10:4–5). У сучасному одкровенні Бог обіцяє нам, що ми отримаємо “знання” завдяки тому, що Він скаже нам у розумі й серці “через Святого Духа” (УЗ 8:1–2).
Один з найвеличніших аспектів плану Небесного Батька для Його дітей полягає в тому, що кожен з нас може дізнатися особисто для себе про істинність плану. Це дане через одкровення знання приходить не з книг, не завдяки науковим доказам, не з раціональних роздумів. Як і у випадку з апостолом Петром ми можемо отримувати це знання безпосередньо від Небесного Батька через свідчення Святого Духа.
Коли ми дізнаємося про духовні істини духовним шляхом, то можемо бути настільки ж упевнені в цьому знанні, як і вчені або науковці, які здобувають свої знання за допомогою різних наукових методів.
Ми можемо це бачити на прикладі пророка Джозефа Сміта. Коли його переслідували за те, що він розповів людям про своє видіння, він порівняв свою ситуацію із ситуацією апостола Павла, над яким глузували і кого ображали, коли він захищав себе перед царем Агріппою (див. Дії 26). “Але все це не знищило дійсності його видіння,—казав Джозеф.—Він бачив видіння, він знав це, і жодні переслідування під небесами не в змозі були змінити це… Так було й зі мною,—продовжував Джозеф.—Я дійсно бачив світло, і у цьому світлі я бачив двох Осіб, і Вони насправді говорили зі мною… Я бачив видіння, я знаю це і я знаю, що Бог це знає, і я не можу та й не смію зрікатися цього” (Джозеф Сміт—Історія 1:24–25).
III.
Таким було свідчення Джозефа Сміта. А яким є наше свідчення? Як ми можемо дізнатися, що сказане ним—це істина, а потім свідчити про це? Як людина здобуває те, що ми називаємо свідченням?
Перший крок до отримання будь-якого знання—це бажання знати. Коли йдеться про духовне знання, наступний крок полягає у тому, щоб запитати Бога у щирій молитві. У сучасному одкровенні ми читаємо:
“Якщо ти проситимеш, ти отримаєш одкровення за одкровенням, знання за знанням, щоб ти міг знати таємниці і мирні речі—те, що приносить радість, те, що приносить життя вічне” (УЗ 42:61).
Ось що писав Алма про те, що він робив: “Знайте, я постився і молився багато днів, щоб знати це самому. І ось, я знаю сам, що це істина; бо Господь Бог зробив так, що це явилося мені через Його Святого Духа” (Алма 5:46).
Коли у нас є бажання і ми шукаємо, то маємо пам’ятати, що отримання знання—це не пасивний процес, а процес, коли від нас очікують виконання певної роботи. Ісус навчав: “Коли хоче хто волю чинити Його, той довідається про науку, чи від Бога вона, чи від Себе Самого кажу Я” (Іван 7:17).
Ще один спосіб отримання свідчення здається дивовижним, якщо його порівняти з методами отримання інших знань. Ми здобуваємо або зміцнюємо свідчення, коли свідчимо. Хтось навіть сказав, що найкращий спосіб здобути свідчення—це встати і свідчити, а не впасти на коліна й молитися про нього.
Особисте свідчення є основоположним для нашої віри. Тому все те, що ми повинні робити, аби здобути, зміцнити і утримати свідчення, є важливим для нашого духовного життя. Крім зазначеного, ми повинні щотижня приймати причастя (див. УЗ 59:9), щоб бути гідними дорогоцінного обіцяння “щоб Його Дух міг завжди бути з [нами]” (УЗ 20:77). Звичайно, той Дух і є джерелом наших свідчень.
IV.
Ті, хто отримали свідчення про відновлену євангелію, мають також і обов’язок ділитися ним. Книга Мормона навчає, що ми повинні “бути свідками Бога в усі часи і в усьому, і в усіх місцях, де [ми] може[мо] бути” (Мосія 18:9).
Одне з найбільш вражаючих учень стосовно взаємозв’язку між даром свідчити і обов’язком свідчити міститься у 46-му розділі Учення і Завітів. Серед описання різних видів духовних дарів у цьому одкровенні стверджується:
“Декому дано Святим Духом знати, що Ісус Христос є Син Бога, і що Його було розіп’ято за гріхи світу.
Іншим дано вірити їхнім словам, щоб вони також могли мати вічне життя, якщо вони залишатимуться вірними” (вв.13–14; див. також Іван 20:29).
Ті, хто мають дар знати, безсумнівно мають обов’язок свідчити, щоб ті, хто має дар вірити їхнім словам, могли також мати вічне життя.
Ніколи не було більшої потреби в тому, щоб ми проповідували свої вірування приватно і публічно (див. УЗ 60:2). Хоча дехто проповідує атеїзм, є багато людей, відкритих для сприйняття додаткових істин про Бога. Саме цим щирим шукачам істини ми повинні підтвердити реальність Бога, Вічного Батька, божественну місію нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа і реальність Відновлення. Ми повинні бути доблесні у своєму свідченні про Ісуса. Кожен з нас має багато можливостей проголошувати свої духовні переконання друзям і сусідам, співробітникам і випадковим знайомим. Ми повинні скористатися цими можливостями, щоб виявити свою любов до Спасителя, своє свідчення про Його божественну місію і про нашу рішучість служити Йому2. Наші діти також повинні часто чути наші свідчення. Ми також повинні зміцнювати своїх дітей, заохочуючи їх за допомогою зростаючого свідчення зрозуміти, ким вони є, не зосереджуючись лише на їхніх успіхах у навчанні, спорті чи шкільних заходах.
V.
Ми живемо у часи, коли деякі люди спотворюють вірування тих, кого вони називають мормонами, і навіть через це образливо до нас ставляться. Коли ми чуємо такі хибні тлумачення, наш обов’язок —роз’яснити наше вчення й те, у що ми віримо. Саме ми повинні проголошувати свої вірування і не залишати за іншими останнього слова, дозволяючи спотворювати вчення. Це вимагає свідчення, яке можна виголосити приватно комусь із знайомих, або публічно на малих чи великих зібраннях. Коли ми свідчимо про істину, то знаємо, що повинні чітко виконувати настанову промовляти “у м’якості й лагідності” (УЗ 38:41). Ми ніколи не повинні бути зарозумілими, ображати чи бути надокучливими. Як навчав апостол Павло, ми повинні бути правдиві в любові (див. Ефесянам 4:15). Будь-хто може не погодитися з нашим особистим свідченням, але ніхто не зможе його заперечити.
VI.
На закінчення я хочу сказати про взаємозв’язок між послухом і знанням. Іноді членів Церкви, які мають свідчення і діють відповідно до нього під керівництвом церковних провідників, звинувачують у сліпому послуху.
Звичайно, ми маємо провідників і, звичайно ж, ми підкоряємося їхнім рішенням і настановам в управлінні Церквою і у виконанні необхідних обрядів священства. Але коли йдеться про те, щоб навчатися і пізнавати істинність євангелії— тобто здобувати особисте свідчення—кожен з нас має прямий зв’язок з Богом, нашим Вічним Батьком, і Його Сином Ісусом Христом через потужне свідчення Святого Духа. Саме цього і не можуть зрозуміти наші критики. Їм не зрозуміло, як ми можемо бути об’єднані в послуху провідникам, але в той же час бути незалежними в отриманні знання для себе особисто.
Можливо, подив, який виникає у певних людей, можна пояснити тим, що кожен з нас має два різні канали спілкування з Богом. Ми маємо канал провідництва через пророка та інших керівників. Через цей канал ми дізнаємося про доктрину, обряди і заповіді. Цей канал вимагає послуху. Ми також маємо канал особистого свідчення безпосередньо від Бога. Завдяки цьому каналу ми знаємо про Його існування, наші з Ним стосунки та істинність Його відновленої євангелії. Завдяки цьому каналу ми отримуємо знання. Ці канали взаємопов’язані: знання спонукає до послуху (див. Повторення 5:27; Мойсей 5:11), а послух сприяє отриманню знання (див. Іван 7:17; УЗ 93:1).
Наш послух, тобто наші дії, обумовлені нашим знанням. Чи то в науці, чи в релігії наш послух не є сліпим, якщо ми керуємося знанням, що відповідає меті нашої дії. Науковець отримує звіт з надійного джерела про результат чи умови якогось досліду і діє відповідно. Коли ж ідеться про релігію, то джерело знань віруючого є духовним, але принцип зберігається той самий. У випадку зі святими останніх днів, коли Святий Дух приносить у наші душі свідчення про істинність відновленої євангелії і покликання сучасного пророка, наш вибір жити відповідно до цих учень не є сліпим послухом.
Коли б ми не свідчили, ми маємо уникати пихатості й гордовитості. Ми повинні пам’ятати, як у Книзі Мормона докорялося людям, які стали настільки гордовитими через те, що Бог дав їм більше, що почали утискувати своїх ближніх (див. Яків 2:20). Яків сказав, що “такі речі мерзотні для Того, Хто створив усю плоть”, бо “одна істота є так само цінною в Його очах, як і інша” (Кн. Якова 2:21). Пізніше Алма попередив, що “ви не будете поважати одну плоть більше за іншу” (Мосія 23:7).
На завершення я хочу свідчити. Я знаю, що у нас є Небесний Батько, і, згідно з Його планом, ми зараз на землі. Ми маємо необхідні умови і мету нашої вічної подорожі. Я знаю, що у нас є Спаситель, Ісус Христос. Його вчення пояснюють план, а Його Спокута дає впевненість, що ми сягнемо безсмертя і вічного життя. Я знаю, що Батько і Син явилися пророку Джозефу Сміту, щоб відновити повноту євангелії у ці останні дні. І я знаю, що нас веде пророк, Президент Томас С. Монсон, який тримає ключі, що дають повноваження носіям священства виконувати обряди, необхідні для нашого просування до вічного життя. В ім’я Ісуса Христа, амінь.