Я люблю цю пісню

Дон С. Кандленд, шт. Каліфорнія, США

Слова улюбленого гімну нагадали моїй матері, що нам слід допомагати тим, хто цього потребує.

Зображення

жінка тримає на руках маленьку дівчинку, яка плаче

Ілюстрація Кеті Докрілл

Моя мати, Дороті Кандленд Вудрафф (уже покійна), мала прибути до Реджайни, провінція Саскачеван, Канада, вдень, однак вона запізнилася на рейс. Тож її маршрут змінили, і їй довелося довго чекати в Колорадо, США, та в Калгарі, провінція Альберта. І тепер вона мала прибути аж опівночі. Будучи вкрай незадоволеною, вона розпочала свою подорож.

Її другий рейс був переповнений, і навколо було шумно. Вона намагалася працювати, але маленька дівчинка в сусідньому ряду почала плакати. Вона сердилася на свою маму, яка тримала на руках немовля. Батько дівчинки сидів навпроти моєї матері з іншою дитиною, якій було років п’ять.

Мама дівчинки лагідно розмовляла зі своєю донькою, але дитина почала плакати ще голосніше.

“Зрозуміло, що ця сім’я не підготувала своїх дітей до подорожі”, — сказала моя мати, коли пізніше розповідала про цей випадок всій сім’ї. Але щоб переказати, який урок вона після цього отримала, я скористаюся її словами:

“Нарешті мама понесла свою доньку, яка плакала, до туалету. Невдовзі мама повернулася зі своєю маленькою дівчинкою, яка все ще плакала, але тепер тихо. Я була за це вдячна. Вона сіла й тримала доньку на руках, ніжно погойдуючи її туди-сюди. А потім я почула, як вона тихенько співає “Я Божеє дитя”.

Здивована, я підвела очі від своєї роботи, бо впізнала пісню. Я поглянула на цю сім’ю новими очима. Коли мати закінчила співати пісню, я поклала руку їй на плече і сказала: “Я люблю цю пісню”.

Зі сльозами на очах вона сказала: “Це улюблена пісня мого семирічного сина. Ми веземо його додому на сімейне кладовище в Монтані. Учора він загинув у жахливій автокатастрофі. Ми так за ним сумуємо”.

Мені стало страшенно соромно. Я засуджувала цю чудову сім’ю, і навіть не подумала про те, як можу допомогти. Завдяки словам пісні я ще гостріше усвідомила, що, навіть якби вони й не були святими останніх днів, вони так само були б дітьми Бога, і я мала би допомогти їм у їхній скрутній ситуації.

Це мене упокорило. До кінця нашої спільної подорожі ми плакали й ділилися почуттями, емоціями та історіями, якими кожна з нас дорожила. Ми попрощалися добрими друзями і роками підтримували зв’язок листуванням”.