Pозділ 19

Небесна суть служіння

Найбільш благородна мета в цьому житті—це nрагнути жити так, щоб nокращити життя інших людей і зробити їх щасливішими¹.

Вступ

Президент Девід О. Маккей часто вчив, що служіння людям приносить справжнє щастя і що Господь веде і благословляє тих, хто служить. У 1921 році стався один з випадків, який підтвердив, що Господь веде Своїх слуг. Тоді старійшина Девід О. Маккей та брат Х’ю Дж. Кеннон виконували доручення Першого Президентства—відвідати членів Церкви по всьому світу. В це доручення входило відвідування членів Церкви у Вірменії. Через наслідки Першої світової війни та складне становище в регіоні про членів Церкви в цій країні нічого не було відомо. Старійшина Маккей писав:

«У березні 1921 року ми дізналися, що в особливий день посту були зібрані пожертвування на суму в кілька тисяч доларів, щоб допомогти нужденним у Європі та стражденним вірменам в Азії. Ми також дізналися, що Перше Президентство зважує на ідею послати до Сирії представника, щоб особисто допомогти вірменським святим».

Оскільки старійшина Маккей та брат Кеннон не планували так скоро відвідувати членів Церкви у Вірменії, вони продовжували свою подорож такими територіями, як Австралія, Нова Зеландія та безліч островів. Декілька місяців вони нічого не чули про стан справ у Вірменії і про те, чи відрядили когось із допомогою для них. Нарешті 2 листопада 1921, перебуваючи в Єрусалимі, вони почули, що Головне управління Церкви направило Дж. Уілфорда Бута їм назустріч. Однак ніхто не знав його розкладу і місцезнаходження. Того дня старійшина Маккей записав у щоденнику: «Ми зовсім не знаємо де він, але завтра ми виїжджаємо з Єрусалима до Хайфи, а звідти до Алеппо [Сирія]. Ми вирішили їхати Самарією на авто, щоб відвідати біблійні місця». Перед від’їздом старійшина Маккей та брат Кеннон піднялися на Оливну гору, вибрали затишне місце і помолилися, щоб Господь скеровував їх під час подорожі.

Старійшина Маккей згадував, що після молитви й «по поверненні в готель я дуже ясно відчув, що до Хайфи ми повинні вирушити поїздом, а не автомобілем». Брат Кеннон погодився, і вони вирушили до Хайфи, сподіваючись зустріти там старійшину Бута. Старійшина Маккей писав: «Наближаючись до цієї місії, найбільше за все ми бажали зустріти старійшину Бута. Справді, здавалося, що якщо ми не побачимо його, подорож до Сирії виявиться марною. Ми були чужинцями. Ми нікого не знали … У нас були якісь імена та адреси, але ми навіть не могли прочитати їх, оскільки написані вони були турецькою».

Коли старійшина Маккей та брат Кеннон прибули на вокзал, вони затрималися на ньому, шукаючи інформацію про підходящий готель. Потім старійшина Маккей підійшов до вхідних дверей, і поруч з ним опинився інший мандрівник. Цей чоловік узяв його за плече і сказав: «Хіба це не брат Маккей?!»

Старійшина Маккей так писав про ту зустріч: «Приголомшений таким зверненням до себе у незнайомому місті, я повернувся і побачив старійшину Уілфорда Бута—людину, яку я найбільше тоді бажав побачити. Крім того, ми зустрілися в найбільш доречний час і найбільш доречному місці … Кращого й бути не могло, навіть якби ми тижні це планували! Розповідаючи одне одному про нашу подорож, ми розвіяли всі сумніви щодо того, що наша зустріч була наслідком божественного втручання … Справді, якби ми не зустрілися в Хайфі, подорож до Вірменської місії була б, принаймні, на розсуд звичайної людини, повним провалом. А так, крім виконання й інших обов’язків, ми організували Вірменську місію»².

Учення Девіда О. Маккея

Господь бажає, щоб ми служили одне одному.

Це воля Господа, [щоб ви] служили ближнім, приносили їм користь, своїм життям робили цей світ кращим. Христос повністю присвятив Себе навчанню цього принципу. Він стверджував: «Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, —те Мені ви вчинили» (Матвій 25:40). Таким є послання Бога до нас. Ця Церква є Божою Церквою, організованою настільки досконало, що кожен чоловік і кожна жінка, кожна дитина можуть мати можливість зробити комусь щось приємне. Це є обов’язком наших носіїв священства, обов’язком допоміжних організації та кожного члена Церкви—служити і виконувати волю Бога. Якщо ми робимо це, і чим більше ми робимо це, тим більшим буде наше переконання в тому, що це є робота Бога, бо ми випробували її. Тоді, виконуючи волю Бога, ми пізнаємо Його, наближаємося до Нього і відчуваємо, що вічне життянаше. Ми пов-сюди відчуватимемо любов до людей і можемо вигукнути в унісон з давніми апостолами: «Ми знаємо, що ми перейшли від смерті в життя, бо любимо братів» (1 Івана 3:14)³.

Хтось сказав, що «людська раса вимре, якщо люди перестануть допомагати одне одному». Той, кого я цитую, каже, що «з часу, коли мати вперше бачить свою дитину, і до миті, коли з обличчя людини, яка помирає, якась добра душа витирає холодний піт, ми не можемо існувати без взаємодопомоги». Церква з усіма її кворумами й організаціями є планом Бога для забезпечення взаємодопомоги⁴.

Є люди, … яким я бажаю щиро подякувати … Це чоловіки і жінки в усій Церкві, які жертвують часом та засобами для просування істини, не тільки навчанням, а й сердечним служінням. Декому з них важко самим себе забезпечувати. Дехто з них є заможними чоловіками і жінками, які вже не працюють і майно яких обчислюється в мільйонах … Нехай Бог благословить тих, хто служить, і всіх вас, бо я думаю, що ми можемо сказати від імені Церкви: «Батьку, ми прагнемо бути єдиними, як єдині Ти і Твій Син»⁵.

Чи готові ви служити? Відчуваєте ви те, що відчував цар Веніямин, коли сказав: «Коли ви служите вашим ближнім, то ви тільки служите вашому Богові»? (Мосія 2:17). Справжнє християнство є любов’ю на ділі. Немає кращого способу проявити любов до Бога, ніж проявити безкорисливу любов до своїх ближніх …

Якщо ви маєте віру й доброту, нехай ваше серце буде сповнене бажанням служити всьому людству. Служіння на благо іншим приносить дух євангелії⁶.

Служіння приносить щастя і тому, хто служить, і тому, кому служать.

Щастя, насправді, є метою нашого існування. Найкращий спосіб бути щасливим—служити своїм ближнім⁷.

Всі люди хочуть бути щасливими. Багато людей прагнуть бути якнайкращими. Однак зовсім небагато усвідомлюють, що справжній шлях до цього в дотриманні проголошення Ісуса з Назарета: «Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене свою душу погубить, той знайде її» [Матвій 16:25]. Ці важливі слова криють у собі таємницю, варту більше, ніж слава і влада, ціннішу за всі скарби світу.

Це принцип, дотримання якого обіцяє витіснити розчарування і смуток надією та радістю, наповнити життя тривалою душевною радістю і спокоєм. Якщо так, прийняття цього принципу було б для розгубленого світу, де панує пригнічення, великим благом. Чому ж тоді люди і цілі народи не звертають уваги на таку дорогоцінну річ?

Невже істина у цьому парадоксальному ствердженні (втратити життя, щоб знайти його) настільки важкодоступна, що людство не може прийняти її? Чи вона настільки суперечить жазі до існування, що люди вважають її непрактичною?

Хоч і так, Той, хто є «Дорога, і Правда, і Життя» [див. Іван 14:6], проголосив незмінний закон …

Закон цей звучить так: «Наше життя стає найповнішим тоді, коли ми прагнемо зробити світ кращим і щасливішим». Закон природи, що виживає сильніший, говорить про збереження себе ціною принесення в жертву всіх інших; але істинний духовний закон, всупереч тілесному, є зречення себе заради блага інших …

Маючи собі таку мету, [тисячі] чоловіків і жінок з готовністю і безкорисливо служать, щотижня навчають і наставляють [десятки тисяч] дітей і підлітків, зміцнюючи їх в характері й духовному зростанні. Крім цієї армії служителів і вчителів, … чоловіки, яким даровано священство, прийняли на себе обов’язок віддавати час і таланти, наскільки це можливо, несенню світла, радості та миру своїм ближнім⁸.

Більше духовності проявляється тоді, як даєш, а не коли береш. Найбільші духовні благословення приносить допомога іншим. Якщо ви хочете жити в нещасті, то достатньо плекати злобу до брата, а якщо ви хочете злитися, просто заподійте йому якусь шкоду. Та якщо ви хочете бути щасливими, послужіть, зробіть когось щасливим⁹.

Нехай щирі чоловіки і жінки по всьому світу об’єднаються і докладуть сил, щоб витіснити почуття егоїзму, ненависті, ворожнечі, жадібності законом служіння іншим, і цим вони заохочуватимуть мир та щастя всього людства¹⁰.

У служінні нам потрібно наслідувати приклад Спасителя.

Коли Спаситель вже збирався залишити апостолів, Він подав їм прекрасний приклад служіння. Ви пам’ятаєте, як Він підперезався рушником і омив ноги учнів. Петро, бачачи, що Він виконує роботу слуги, сказав: «Ти … митимеш ноги мені? Ти повік мені ніг не обмиєш!».

Спаситель відповів: «Коли Я не вмию тебе, —ти не матимеш частки зо Мною».

«Господи, —сказав старший апостол, —не самі мої ноги, а й руки та голову!»

«Хто обмитий, тільки ноги обмити потребує, бо він чистий увесь.

Що Я роблю, ти не знаєш тепер, але опісля зрозумієш». [Див. Іван 13:6–10].

А тоді Він омив його ноги, а також ноги всіх інших. Поставивши таз біля дверей, розперезавшись і одягнувши верхній одяг, Він повернувся до дванадцятьох і сказав:

«Ви Мене називаєте: Учитель і Господь, —і добре ви кажете, бо Я є.

А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати» [Іван 13:13–14].

Який приклад служіння подав Христос тим слугам, Своїм послідовникам! Той, хто хоче бути найбільшим серед вас, нехай буде найменшим. Тож ми відчуваємо обов’язок віддано служити членам Церкви, присвятити своє життя просуванню царства Божого на землі¹¹.

Тільки задумайтеся! Світ знає щось про них [апостолів Ісуса] лише тому, що вони були знайомі зі Спасителем, вони направили за Ним своє життя. Якби не так, ніхто б не знав, що жили такі люди. Вони б жили й померли, і їх би забули, як це сталося с тисячами їхніх сучасників—вони жили і померли, і ніхто їх не знає і ніхто про них не думає; як це відбувається з тисячами і тисячами тих, що живуть нині, марнуючи час та силу в пустому животінні, вибираючи не ті ідеали, крокуючи до дороги задоволення і потурання собі, замість дороги служіння. Незабаром вони дійдуть до завершення подорожі життям, і ніхто не скаже, що завдяки їм світ став трохи кращим. Під кінець кожного дня кожен з них залишає свою дорогу настільки ж порожньою, як і коли ступили на неї—вони не саджають ані дерев, що дають іншим затінок, ані кущів троянд, які роблять світ прекраснішим для наступних поколінь, ніяких добрих справ, ніякого благородного служіння—тільки порожній, безплідний, спустошений шлях, каменистий, можливо, з чортополохом і колючками.

У послідовників, для яких Ісус є Провідником, все по-іншому. їхнє життя схоже на розарій, де світ завжди може зривати прекрасні троянди¹².

Найкраще покликання в житті … це те покликання, в якому людина може якнайкраще служити своїм ближнім … Найбільш благородна мета в цьому житті—це прагнути жити так, щоб покращити життя інших людей і зробити їх щасливішими¹³