Життя і священнослужіння Девіда О. Маккея

Девід Оман Маккей став дев’ятим Президентом Церкви Ісу-са Христа Святих Останніх Днів у квітні 1951 року у віці 77 років. За майже 20 років служіння Президентом він здобув пошану як пророк Бога, яким його вважали члени Церкви та багато людей по всьому світу. Він закликав членів Церкви в усьому ставати більше схожими на Христа і навчати євангелії і словом, і прикладом; і саме в цей час Церква переживала своє стрімке зростання по всьому світі. Не тільки його проповіді справляли незабутнє враження, а і його зовнішність. Багато людей, які зустрічалися з ним, зазначали, що він не лише говорить і поводиться як пророк, але й виглядає як пророк. Навіть наприкінці життя він залишався високим і ставним і мав хвилясте сиве волосся. Його обличчя променіло праведністю, бо він був праведником.

Спадок і дитинство, сповнені найвищих ідеалів

Уже як Генеральний авторитет Девід О. Маккей часто виражав свою вдячність Богові за спадок і приклад, який передали йому батьки. Сім’я батька, Девіда Маккея, приєдналася до Церкви в Терсо (Шотландія) в 1850 році. У 1856 році сім’я перебралася до Америки і через три роки, заощадивши важкою працею достатньо коштів, подолала рівнини на шляху до Юти; у Солт-Лейк-Сіті вони увійшли в серпні 1859 року¹.

Того ж року, коли в Шотландії до Церкви приєдналася сім’ я Маккей (1850-й), сім’я матері Девіда О. Маккея, Дженетт Еванс, також прийняла відновлену євангелію, і сталося це поблизу Мертір-Тидфіл, що на півдні Уельсу. Як і сім’я Маккей, Еванси відплили до Америки в 1856 році і прибули в Юту в 1859-му. Обидві сім’ї осіли в Огдені, штат Юта, де Девід Маккей та Дженетт Еванс зустрілися й покохали одне одного. Вони одружилися 9 квітня 1867 року в Ендаумент-хаузі. Церемонію проводив старійшина Уілфорд Вудрафф².

8 вересня 1873 року в маленькому містечку Хантсвілль (штат Юта) народився Девід О. Маккей. Він був третьою в сім’ ї Девіда та Дженетт Еванс Маккей дитиною і першим сином. Дитинство його було щасливим, але не позбавленим випробувань. Ціла низка подій, які сталися в 1880 році, випробували і довели віру всієї сім’ї; вони допомогли юному Девід Маккею рано подорослішати. Дві його старші сестри, Маргарет і Еллена, померли одна за одною—одна від ревматизму, а інша від пневмонії. Приблизно через рік його батько отримав покликання служити на місії в Шотландії. Девід Маккей не знав, чи може він прийняти таке покликання, адже довелося б залишити дружину (яка чекала іншу дитину) саму, зваливши на неї обов’язки у сім’ї та на фермі. Однак Дженетт, коли дізналася про покликання, твердо відповіла: «Звісно, ти маєш прийняти його! Не турбуйся про мене. Девід молодший і я прекрасно з усім впораємося!»³ З такою підтримкою та обіцянням допомоги з боку сусідів і родичів Девід Маккей прийняв покликання. На прощання він сказав 7-річному Девіду молодшому: «Піклуйся про маму»⁴.

Завдяки мудрому керівництву Дженетт Маккей, працьовитості сусідів і друзів та благословенням Господа ферма Мак-кеїв процвітала, незважаючи на дворічну відсутність Девіда Маккея. У той час і потім все своє життя Дженетт Маккей з такою ж завзятістю пильнувала і за духовним благополуччям дітей: «Сімейна молитва була невід’ємною складовою життя сім’ї Маккеїв, і коли Дженетт залишилася сама з маленькою сім’єю, моління стало наче ще більш важливим елементом у їхньому щоденному житті. Девід [молодший] був навчений молитися у свою чергу вранці і ввечері, і він побачив, наскільки необхідні для сім’ї небесні благословення»⁵.

Президент Маккей часто говорив, що його мати була гідним наслідування прикладом. Одного разу він сказав: «Я не знаю жодної жіночої чесноти, якої б не мала моя мати… В очах своїх дітей і всіх тих, хто добре її знав, вона була прекрасною і сповненою достоїнства. Вона була людиною емоційною, але при цьому стриманою і врівноваженою. Її темно-карі очі негайно видавали емоції в її душі, втім, які вона могла ідеально стримати… Завдяки своїй ніжності, постійній дбайливості, відданості сім’ї та правді вона і в дитинстві, і зараз, після всіх років, здавалася і здається мені ідеальною»⁶.

Коли Девіда О. Маккея попросили назвати найвеличнішу людину, з якою йому доводилося спілкуватися, він негайно відповів: «Мій батько!»⁷ Коли батько повернувся з місії, він з 1883 по 1905 рік служив єпископом Еденського і Хантсвілль-ського приходів⁸. Девід Маккей старший часто ділився з юним сином своїми переживаннями і свідченням. Президент Маккей пригадував: «Хлопчиком я сідав і слухав свідчення того, ким дорожив і кого шанував, як вам відомо, так, як нікого не цінував у цілому світі, і його переконання запали в мою молоду душу»⁹. Сила батьківського прикладу і свідчення завжди підтримували його в пізнанні істини.

У буденному житті батько Президента Маккея викладав йому уроки, що зміцнювали його і потім простежувалися в його вченнях, коли він став апостолом. Одного разу він розповідав, як разом з братами згрібав сіно. Десята частина його мала бути віддана Церкві як десятина. Батько Девіда О. Маккея сказав хлопцям зібрати цю десяту частину з найкращої ділянки, де вони і працювали. Він сказав: «Ця частина—для десятини, для Бога нічого надто хорошим не буває». Роки по тому Девід О. Маккей говорив, що це була «найкраща проповідь про десятину, яку я чув у житті»¹⁰. Його батько також учив його поважати жінок. Президент Маккей говорив молоді: «Я пам’ятаю, як батько застерігав мене, коли в підлітковому віці я став зустрічатися з дівчиною: «Девіде, стався до цієї дівчини так, як би ти хотів, щоб юнак ставився до твоєї сестри»¹¹.

Потім, коли служив уже Президентом Церкви, він так сказав про своїх батьків: «Я вдячний Богові за мудре і дбайливе опікування й виховання прекрасних батьків…—опікування, яке не давало мені ступати на дороги, що привели б мене до абсолютно іншого життя! З кожним роком моя вдячність і любов до дбайливої, дорогоцінної матері та благородного батька лише зростає»¹².

Молодість

Ще в молодості Девіда О. Маккея покликали служити в президентстві кворуму дияконів. У ті часи диякони в приході відповідали за чистоту в каплиці, рубку дров для її опалення. Вони також мали слідкувати, щоб у вдів приходу завжди були дрова¹³. Він говорив членам кворуму, що «відчував себе нездатним служити в такому покликанні, коли є інші, набагато здібніші за нього, … [але] хотів з допомогою Господа просуватися вперед»¹⁴. Таке ставлення було виявом того смирення, з яким він приймав покликання все своє життя.

Оскільки він був сином єпископа, йому часто траплялося зустрічатися з провідниками Церкви, які приїздили до них додому. У липні 1887 року до них приїхав патріарх Джон Сміт і дав йому патріарше благословення (Девіду О. Маккею тоді було 13). Після благословення патріарх Сміт поклав руки на плечі юнака і сказав: «Синку, у тебе попереду важливіші справи, ніж дитячі ігри». Потім Девід прийшов на кухню і сказав: «Якщо він думає, що я припиню гратися, то помиляється». Мати відклала роботу і спробувала пояснити, що мав на увазі брат Сміт. І хоча ні Девід О. Маккей, ні його мати не знали в точності, що приготувало для нього майбутнє, цей випадок показав, що у Господа було в планах дати цьому юнакові значно більші обов’язки¹⁵.

Усю молодість він залишався активним у церковному служінні й продовжував накопичувати знання і досвід. У 1889 році, коли йому було 15, Девіда покликали секретарем Недільної школи Хантсвілльського приходу, і він служив у цьому покликанні до 1893 року, коли його покликали вчителем Недільної школи¹⁶. Любов до Недільної школи і навчання не залишали його все його життя.

Освіта, місіонерське служіння і шлюб

Девід О. Маккей якось писав: «У земному житті людини є три події, які визначають її щастя тут й у вічності: народження, шлюб та вибір роботи»¹⁷. Благословенний вихованням у праведній сім’ї, він здобув багато чого завдяки мудрим рішенням, що стосувалися його освіти, професії та, згодом, шлюбу.

Після закінчення восьми класів у Ханствіллі, він вступив в Академію Веберського колу в Огдені, де провчився 2 роки. Потім, це припадало на 1893-1894 навчальний рік (Девіду тоді було 20), він повернувся до Ханствілля і працював учителем у місцевій початковій школі. Приблизно в цей же час бабуся Еванс зробила подарунок своїм дітям—по 2500 американських доларів кожному. Грошей сім’ї Маккей не вистачало, і сусіди радили матері Девіда О. Маккея, Дженетт, вкласти гроші в акції. Та вона твердо відповідала: «Кожен цент з цієї суми піде на освіту наших дітей»¹⁸. Отже, восени 1894 року він, його брат і сестри (Томас, Дженетт і Енні) вирушили у фургоні до Солт-Лейк-Сіті, щоб навчатися в Університеті Юти. Фургон був завалений клунками з борошном і банками з фруктами, а за ним плелася дійна корова¹⁹.

Про навчання Девіда О. Маккея в університеті його син Левелін писав: «Навчання було важливою справою. Стрімко зростала любов до навчання; утворювалися міцні дружні стосунки; а його й без того добре відчуття істинних цінностей ще поглибилося. Він став старостою в класі, а на випускному йому випала честь виступати з промовою… Він з ентузіазмом займався спортом і згодом став правим захисником університетської футбольної команди. Але найважливішою подією в цей період було його знайомство з Еммою Рей Рігс»²⁰.

На другому курсі навчання в університеті діти Маккеїв знімали будинок у Емми Робінс Рігс, матері Емми Рей Рігс. Одного дня мати й донька стояли біля вікна і дивилися, як в будинок заходили Девід і Томас Маккеї разом зі своєю матір’ю. Мати Емми Рей зауважила: «Поталанить дівчатам, чоловіками яких будуть оці двоє. Подивись, як вони дбайливо ставляться до своєї матері». Тоді Емма Рей сказала: «Мені подобається темненький», а це був Девід О. Маккей. І хоч він та Емма Рей Рігс вряди-годи і бачилися, серйозних стосунків між ними не було аж до часу, що настав через декілька років²¹.

Коли навесні 1897 року Девід О. Маккей завершив навчання, йому запропонували посаду вчителя в окружній школі в Солт-Лейк-Сіті. Він був радий такій пропозиції і хотів підза-робити, щоб матеріально допомогти сім’ї. Однак у цей же час він отримав і прийняв покликання служити на місії у Великобританії.

1 серпня 1897 року його було рукопокладено президентом Сеймором Б. Янгом для місіонерського служіння на Британських островах. Перша частина місії пройшла у Стірлінгу (Шотландія), де робота йшла повільно і важко. Він сумлінно виконував свої обов’язки, і 9 червня 1898 року його покликали очолити місіонерів у Шотландії. Отримавши таке покликання, він звернувся по допомогу до Господа. Така відповідальність зробила його не по літах дорослим і досвідченим, що підготувало його до майбутнього служіння.

Інша важлива подія сталася лише за три місяці до повернення додому. Ще в молодості він часто молився про духовне підтвердження свого свідчення. 29 травня 1899 року він був на пам’ятній зустрічі місіонерів. Він згадував: «Я пам’ятаю, наче це було лише вчора, яким сильним було натхнення на тих зборах. Усі відчували сильний вплив Духа Господа. Всі присутні зробилися по-справжньому людьми одного серця й одного розуму. Я ще ніколи в житті такого не відчував. Це була відповідь, про яку юнаком я, маючи сумніви, потайки від інших молився найщиріше на схилах і в луках. Для мене то було запевненням, що на щиру молитву відповідь приходить «десь, колись». Під час зборів один старійшина мимовільно підвівся і сказав: «Брати, в цій кімнаті є ангели». Може здатися дивним, але ці слова не вразили нас; дійсно, здавалося, наче так воно і є, хоч сам я й не бачив небесних істот. Я лише знав, що був переповнений вдячності за присутність Святого Духа»²². Старійшина Маккей з честю завершив місію і був відкликаний у серпні 1899 року.

Під час місії він переписувався з Еммою Рей Рігс, або «Рей», як він ніжно називав її (її батьки назвали її так на честь сонячного променя [ray—англ., промінь]). Він був у Шотландії, вона—в Солт-Лейк-Сіті, їхнє почуття одне до одного розцвіло у листуванні. Він помітив, що вони багато в чому однакові з нею: в рівні інтелекту, вихованні та духовних якостях.

Поки Девід О. Маккей служив на місії, вона продовжувала навчання, і, одержавши диплом бакалавра з педагогіки, влаштувалася на роботу в Медсонську школу в Огдені, штат Юта²³. У той же час, восени 1899 року, він став викладачем в Академії Веберського колу. Того навчального року вони часто зустрічалися в парку, що знаходився між цими двома навчальними закладами. Саме там у грудні 1900 року він запропонував їй вийти за нього. Вона запитала: «Ти впевнений, що я—саме та єдина?» Він відповів ствердно²⁴. 2 січня 1901 року Емма Рей Рігс та Девід О. Маккей стали першою подружньою парою, яка побралася в Солт-Лейкському храмі в новому столітті.

Легендарний педагог

У 1902 році Девід О. Маккей у свої 28 років став директором Академії Веберського колу. Незважаючи на велику кількість адміністративних обов’язків, він продовжував викладацьку діяльність. Він усе життя віддавав себе навчанню, вважаючи, що «справжня освіта не тільки в тому, щоб зробити з чоловіків і жінок хороших математиків, знаючих лінгвістів, вдумливих науковців чи видатних літераторів, але й чесних людей, які б відзначалися своєю добропорядністю, поміркованістю і братерською любов’ю. Саме освіта дає чоловікам і жінкам можливість високо цінувати істину, справедливість, мудрість, добросердечність і самоконтроль як найбільш вибрані надбання щасливого життя»²⁵.

Він вважав, що освіта має велике значення для всіх. Він працював директором у той час, коли дуже мало жінок здобували середню освіту. Він писав про важливу роль жінок: «Нечасто наголошують на тій ролі, яку відіграли жінки у заселенні Західної імперії. І в цьому ми лише дотримуємося загальноприйнятої позиції чоловіків усіх епох. Жінки несуть тягарі домашнього господарства, це вони в основному займаються вихованням дітей, це вони надихають чоловіків і синів досягати успіху, і в той час, як останніх захоплена публіка зустрічає оплесками, дружини і матері, які насправді заслуговують визнання й похвали, так і залишаються, задоволено посміхаючись, непоміченими»²⁶. Працюючи в Академії Ве-берського колу, він наголошував на важливості освіти для представників обох статей, і за роки його керівництва кількість жінок-студентів значно зросла.

У роки роботи педагогом й керівником Академії він також служив у президентстві Недільної школи Веберського колу, де започаткував кілька нових програм. Коли його покликали у президентство Недільної школи, ця організація мало в чому офіційно підпорядковувалася керівництву Церкви. Як другий помічник директора, відповідальний за навчання в класах, Девід О. Маккей одразу ж розпочав роботу з поліпшення викладання уроків на заняттях, впроваджуючи методи, відомі йому з професійної діяльності. Один з провідників Недільної школи так описував його роботу:

«Спочатку він скликав щотижневі збори членів ради [Недільної школи] колу. Він учив їх складати плани уроків і вибирати мету для кожного заняття. Він учив їх формулювати й ілюструвати цю мету. Він приділяв багато уваги викладенню уроку та застосуванню ідеї уроку в житті кожної дитини. Кожен місяць завершувався … зборами, на які запрошувалися всі вчителі та керівники Недільної школи приходу, їх просили заздалегідь прочитати уроки… Завдяки цим … зборам учителі йшли додому з «повними кишенями» нотаток на всі чотири уроки на місяць вперед… [Ці] збори стали дуже популярними, і кожне їх відвідування сягало 90-100 відсотків»²⁷.

Звістка про великий успіх Недільної школи у Веберському колі швидко поширилася. Президент Джозеф Ф. Сміт, який тоді був головним відповідальним за Недільну школу, був вражений новаторськими ідеями Девіда О. Маккея у сфері навчання і запросив його написати статтю для часопису «Juvenile Instructor»—журналу Недільної школи²⁸.

Апостол Господа

Наголос на викладанні й навчанні

9 квітня 1906 року, після шести років служіння у Недільній школі Веберського колу, його було висвячено в апостоли— тоді йому було 32 роки. Невдовзі після цього його підтримали як другого помічника у Генеральному провідництві Недільної школи. Потім у 1909 році він став першим радником, а з 1918 по 1934 рік служив головним керівником. Новітні методи, які він застосовував у Недільній школі Веберського колу, швидко впроваджувалися по всій Церкві. Вбачаючи потребу в уніфікації уроків, він написав книгу «Ancient Apostles» («Давні апостоли»), яка була підготовлена як один з перших посібників для проведення уроків Недільної школи.

За роки його служіння в Кворумі дванадцятьох ім’я старійшини Маккея нерозривно пов’язувалося з Недільною школою, і, навіть ставши Президентом Церкви, він продовжував писати уроки для Недільної школи. Прагнучи вдосконалити навчання євангелії, він часто зосереджувався на дітях. За його словами, діти приходять «від Батька чисті й незаплямова-ні, без пороків чи слабкостей… їхні душі білосніжні, мов чистий аркуш, на якому запишуться прагнення або досягнення життя»²⁹. Він вважав, що Недільна школа грає ключову роль у навчанні й розвитку характеру дітей і молоді.

Світова подорож і президент Європейської місії

Девід О. Маккей набув неабиякого досвіду у своєму житті, і це підготувало його до керівництва всесвітньою Церквою. У грудні 1920 року він із старійшиною Х’ю Дж. Кенноном, редактором журналу «Improvement Era», був призначений Президентом Гебером Дж. Грантом та його першим радником, президентом Ентоном X. Лундом, об’їхати всі місії та школи Церкви по світу. За час цієї річної подорожі вони подолали приблизно 100 тисяч кілометрів (відстань, удвічі більшу за довжину окружності землі), навчаючи і благословляючи членів Церкви у різних країнах. Незважаючи на труднощі—морську хворобу, сум за домом та інші випробування подоро-жі—вони успішно виконали свою місію і повернулися додому у святвечір 1921 року. По приїзді вони відзвітували Президенту Гранту і були почесно відкликані від виконання цього обов’язку³⁰. На першій після їхнього повернення Генеральній конференції Президент Грант проголосив:

«Я дуже радий тому, що сьогодні з нами брат Маккей. Він об’їхав земну кулю за той час, відколи поїхав після конференції, відвідав наші місії практично на кожному континенті і повернувся, як кожний місіонер, який їде проголошувати євангелію і, ознайомившись з людьми світу і всім різноманіттям віросповідань світу, повертається з більшим світлом, знанням і свідченням про божественність роботи, до якої ми залучені»³¹.

Коли на конференції настала черга виступати старійшині Маккею, він підсумував результати своєї подорожі могутнім свідченням: «Коли ми залишили дім, … то мали неабиякі побоювання і непевність у подорожі, яку повинні були здійснити… Відчуття величезної відповідальності, бажання належно виконати прохання Президента Гранта, його радників та Дванадцятьох, які доручили нам таку честь і покликання, змусило нас шукати Господа так, як ніколи до того за все моє життя, і сьогодні я хочу свідчити, що обіцяння, яке Мойсей дав дітям Ізраїля перед тим, як вони перетнули Йордан і прийшли в землю обіцяну, було виконано для нас. Ми шукали Господа з усією душею, і Він направляв нас і допомагав нам»³².

Невдовзі після повернення з подорожі світом його було покликано стати президентом Європейської місії. У листопаді 1922 року він вирушив до Ліверпуля. Саме служачи в цьому покликанні, він почав навчати концепції «кожен член Церкви—місіонер», на чому він наголошуватиме згодом уже як Президент Церкви. Перебуваючи президентом місії, він реорганізував місіонерів у групи: одні місіонери подорожували і навчали інших місіонерів кращим методам навчання. Однією з найбільших складностей в роботі були негативні відгуки у пресі. Тоді він особисто зв’язувався з редакторами, обговорював проблему і просив надати можливість розповісти правду про Церкву. Деякі редактори відмовляли йому в цьому, але більшість були дуже чуйні до нього³³. Його здібність підтримувати зв’язки з громадськістю була великим благословенням для Церкви, поки він був у президентстві місії і впродовж всього його служіння.

Підтримка у складі Першого Президентства

Восени 1934 року він був підтриманий як другий радник Президента Гебера Дж. Гранта. Президент Дж. Рубен Кларк молодший, який служив другим радником Президента Гранта, став першим радником. Хоча у Перше Президентство президент Маккей увійшов із солідним за плечима досвідом роботи в Церкві, в день підтримки все ж він відчув себе смиренним у новому покликанні. Він сказав: «Зайве казати… я приголомшений. Останні кілька днів мені було важко тримати під контролем думки і почуття. Легкість на серці, піднесення духа, які мають супроводжувати призначення на таку високу посаду, на яку призначили мене, були урівноважені усвідомленням величезної відповідальності, яка лягає на мене з покликанням до Першого Президентства»³⁴. Навіть після багатьох років служіння Генеральним авторитетом він визнавав, що «так чи інакше, але стояти перед аудиторією для мене було випробуванням», бо він знав, наскільки великою є його відповідальність³⁵.

У перші роки служіння Президента Маккея в Першому Президентстві члени Церкви переживали наслідки Великої депресії. У 1936 році Перше Президентство офіційно оголосило про Церковну програму безпеки, яка згодом стала Церковною програмою благополуччя. Активний поборник принципу благополуччя, Президент Маккей наголошував, що духовність є майже синонімом благополуччя: «Важливо давати одяг тим, кому нема у що одягтися, забезпечити їжею тих, у кого майже нічого поставити на стіл, дати щось робити людині, яка відчайдушно бореться з розпачем, що приходить через безробіття, але, врешті-решт, найвеличнішими благословеннями Церковного плану безпеки є духовні благословення. Більше духовності проявляється тоді, як даєш, а не коли береш. Найбільше духовне благословення приходить від допомоги іншому»³⁶.

Після смерті Президента Гранта в 1945 році Президентом Церкви став Джордж Альберт Сміт, і він покликав Президента Маккея служити його другим радником. При ньому залишилися більшість попередніх обов’язків, додалися нові можливості й випробування, що постійно з’являлися на шляху. Одним з найбільш масштабних проектів, в яких він брав участь, було святкування 100-річчя штату Юта, тривалою підготовкою до яких він керував, знаходячи для цього час у щільному графіку. Святкування, кульмінація яких припали на липень 1947 року, були визнані надзвичайно успішними. Одна з місцевих газет писала:

Після смерті Президента Гранта в 1945 році Президентом Церкви став Джордж Альберт Сміт, і він покликав Президента Маккея служити його другим радником. При ньому залишилися більшість попередніх обов’язків, додалися нові можливості й випробування, що постійно з’являлися на шля-ху. Одним з найбільш масштабних проектів, в яких він брав участь, було святкування 100-річчя штату Юта, тривалою підготовкою до яких він керував, знаходячи для цього час у щільному графіку. Святкування, кульмінація яких припали на липень 1947 року, були визнані надзвичайно успішними. Од-на з місцевих газет писала:

«Родні С. Річардсон, координатор заходів святкувань 100-річчя заснування штату Каліфорнія, прибув до Солт-Лейк-Сіті, щоб слідкувати за заходами в Юті, планування яких, на його думку, «було взірцевим для всієї країни. Відсутність комерціалізації заходів є однією з неповторних рис святкувань 100-річ-чя Юти. Справді, їх можна назвати історичними». Крім Каліфорнії, надійшли замовлення від кількох інших штатів на плани й матеріали, що використовувалися при підготовці святкувань³⁷.

Коли стан здоров’я Президента Джорджа Альберта Сміта почав погіршуватися, навантаження на його радників збільшилося. Навесні 1951 року Президент Маккей з дружиною Еммою Рей вирішили поїхати з Солт-Лейк-Сіті у Каліфорнію на відпочинок, який був їм вкрай потрібен. У першу ж ніч, коли вони зупинилися у Сент-Джорджі, штат Юта, Президент Маккей прокинувся з ясним відчуттям, що він повинен повернутися до Солт-Лейк-Сіті. Через кілька днів після того у Президента Джорджа Альберта Сміта був приступ і 4 квітня 1951 року він помер.

Пророк всесвітньої Церкви

Місіонерська робота і зростання Церкви

Прослуживши 45 років апостолом, 9 квітня 1951 року Де-від О. Маккей став дев’ятим Президентом Церкви; його радниками були Стівен Л Річардс і Дж. Рубен Кларк молодший. У 1952 році Перше Президентство оприлюднило перший офіційний план проповідницької роботи місіонерів повного дня. Програма мала на меті збільшення ефективності зусиль місіонерів повного дня й представляла типовий порядок проведення бесід для навчання зацікавлених Церквою. Порядок складався з п’яти бесід, які називалися: «Книга Мормона», «Історична основа Відновлення», «Відмітні вчення Церкви», «Обов’язки членів Церкви» та «Як стати членом Церкви»³⁸.

Через дев’ять років, у 1961-му, він провів перший семінар для президентів всіх місій, на якому їм радили просити сім’ї членів Церкви тісніше спілкуватися з друзями і сусідами і щоб потім місіонери навчали їх у них удома³⁹. Наголошуючи на принципі що «кожен член Церкви є місіонером», він закликав усіх членів Церкви зобов’язати себе щороку приводити до Церкви щонайменше одну людину. Того ж року було засновано мовну школу для новопокликаних місіонерів. Завдяки впровадженню таких новацій кількість членів Церкви і місіонерів повного дня стрімко зростала. За його керівництва більш ніж удвоє зросла кількість колів (приблизно до 500); було засновано нові коли в інших країнах світу: Аргентині, Австралії, Англії, Бразилії, Гватемалі, Мексиці, Нідерландах, Німеччині, Самоа, Тонга, Уругваї, Швейцарії та Шотландії. Крім того, у 1961 році, щоб не відставати від небаченого до цього зростання, члени Першого кворуму сімдесятників були висвячені в первосвященики, щоб вони могли головувати на конференціях колів, а в 1967 році було введено новий чин—регіональний представник Кворуму дванадцятьох.

Подорожі в ролі Президента

Президент Маккей, подорожуючи, подолав більше миль, ніж всі його попередники разом узяті. У 1952 році він розпочав першу з дуже важливих поїздок—дев’ятитижневу подорож Європою, в якій відвідав дев’ять країн і декілька місій. Під час першої зупинки в Шотландії він освятив першу в країні каплицю, що була побудована в Глазго. За поїздку він провів приблизно 50 зборів з членами Церкви, давав численні інтерв’ю і зустрічався з відомими людьми з багатьох країн⁴⁰. У 1954 році він поїхав до далекої місії в Південній Африці; він був першим Генеральним авторитетом, який відвідав цю місцевість. Друга частина подорожі привела його до членів Церкви у Південній Америці. У 1955 році він відвідав Тихоокеанський регіон, а літом того ж року повернувся разом з Хором скинії до Європи.

Він казав, що його подорожі допомагають «членам Церкви краще зрозуміти, що вони не відокремлені, а є невід’ємною частиною Церкви»⁴¹. Церква вперше могла назвати себе всесвітньою. Президент Маккей говорив: «Нехай Бог благословить цю Церкву. Вона всесвітня. Її вплив має поширюватися на всі народи. Нехай Його Дух впливає на людей, де б вони не жили, і схиляє їхні серця до доброї волі й миру»⁴².

Побудова нових храмів

Перебуваючи в 1952 році в Європі, він розпорядився стосовно будівництва нових храмів—перших поза межами Сполучених Штатів і Канади. Бернський храм (Швейцарія) був освячений в 1955 році, а Лондонський (Англія)—в 1958-му. За його президентства в Церкві також були освячені: Лос-Ан-джелеський храм, штат Каліфорнія (1956), Гамільтонський (Нова Зеландія; 1958) та Оуклендський, штат Каліфорнія (1964). Під його керівництвом для храмового ендаументу стали використовувати фільми, що дозволило проводити обряд різними мовами.

Координація і консолідація

У 1960 році Перше Президентство доручило старійшині Гарольду Б. Лі запровадити Програму церковної координації, що мала об’єднати і скоординувати церковні програми, щоб уникнути їхнього дублювання, підвищити ефективність і віддачу. Виступаючи на Генеральній конференції, старійшина Лі сказав про це введення: «Це ідея, яка … давно була в задумах Президента Маккея, і тепер, коли він став Президентом Церкви, він спонукає нас просуватися вперед, щоб ми об’єдналися й зробили роботу священства, допоміжних організацій та інших підрозділів більш дієвою, більш результативною для того, щоб зберегти час, енергію та зусилля і направити їх на досягнення початкової мети, заради якої Церкву й було організовано»⁴³.

Представник Церкви

Представники інших віросповідань вважали Президента Маккея великим духовним провідником. Він постійно зустрічався із світовими діячами і представниками місцевих влад. Він також спілкувався з Президентами Сполучених Штатів, зокрема, з Гарі Труменом, Джоном Кеннеді і Дуайтом Ейзен-хауером. Одного разу Президент США Ліндон Джонсон, який часто телефонував Президенту Маккею, запросив його до Вашингтона, щоб той особисто дав йому пораду стосовно питань, які хвилювали його. Під час розмови Президент Мак-кей сказав йому: «Прислухайтеся до голосу сумління. Нехай люди знають, що ви щирі, і вони підуть за вами»⁴⁴.

Улюблений промовець і керівник

З самого дитинства і все своє життя Президент Маккей читав твори видатних письменників і часто під час навчання цитував по пам’яті цілі уривки з них. Наприклад, він казав членам Церкви: «Серце Уордсворта закалатало, коли він побачив на небосхилі веселку. Серце Бернса заплакало, коли він плугом зачепив ромашку. Теннісон міг зірвати квітку, що росте на потрісканій стіні, і спробувати прочитати в ній таємницю, «ким є Бог і ким—людина». Усі ці та інші видатні люди показали нам через творіння природи майстерну працю Божу»⁴⁵.

Члени Церкви із захопленням слухали Президента Маккея. Під час виступів він часто розповідав натхненні історії з власного досвіду і ніколи не цурався хорошого гумору. Йому подобалося розповідати історію про хлопчика, який розносив газети і який якось привітався з ним за руку перед тим, як він заходив у ліфт. Тоді хлопчик побіг сходами, щоб привітатися з літнім пророком ще раз нагорі. Хлопчик сказав: «Мені просто захотілося ще раз потиснути вам руку, поки ви не померли»⁴⁶.

Його слова на Генеральних конференціях підкреслювали важливість дому й сім’ї як джерела щастя й вірного захисту від випробувань і спокус. Аксіома, що «жоден успіх не компенсує провалу вдома», часто лунала з трибуни, коли він закликав батьків проводити більше часу з дітьми, розвивати їхній характер і вчити цілісності. Він учив: «Чисті серця в чистому домі завжди знаходяться на відстані шепоту від небес»⁴⁷. Він називав домівку «осередком суспільства» і заявляв, що «батьківство стоїть поруч з божественністю»⁴⁸.

Він говорив про святість шлюбу і часто розповідав про свою любов до сім’ї та дружини Емми Рей. їхній шлюб, в якому вони прожили більше 60 років, став для майбутніх поколінь святих останніх днів взірцем єдності. Він закликав: «Навчаймо молодь, що шлюбні стосунки є сферою найбільш священних зобов’язань, відомих людині, або тих, що вона взагалі може дати»⁴⁹.

Коли в середині 60-х стан його здоров’я став погіршуватися, він все більше часу знаходився в інвалідному візку, тому покликав до Першого Президентства більше радників. Незважаючи на дедалі гірший фізичний стан, він продовжував вести справи Церкви, навчати, керувати й надихати. Незадовго до смерті він виступав на зборах у Солт-Лейкському храмі, де були присутні Генеральні авторитети Церкви. Старійшина Бойд К. Пекер, що був присутнім на зборах, так пригадує цю подію:

«[Президент Маккей] говорив про храмові обряди і цитував напам’ять цілі церемонії. Він пояснював нам їхній зміст. (Оскільки ми були у храмі, це було абсолютно прийнятно). Якийсь час він говорив, а тоді зупинився і, глибоко замислившись, став дивитися у стелю.

Я пам’ятаю, що він тримав свої великі руки перед собою, переплівши пальці. Він стояв і пильно дивився—так, як це інколи роблять люди, коли замислюються над глибоким питанням. Потім він сказав: «Брати, здається, я нарешті починаю розуміти».

Таким він і був—пророк, вже більше півстоліття як апостол, і навіть тоді він учився, зростав. Його слова: «Здається, я нарешті починаю розуміти», принесли мені велике заспокоєння»⁵⁰. І хоч Президент Маккей дуже добре розумів євангелію і мав величезний досвід у Церкві, усе ж він був достатньо смиренним, щоб розуміти, що йому все ще є чому вчитися й сягати глибшого знання.

Прослуживши пророком Господа майже 20 років, Президент Девід О. Маккей пішов з життя 18 січня 1970 року в Солт-Лейк-Сіті, штат Юта, у присутності його дружини Емми Рей і п’ятьох дітей. Віддаючи йому належне, Президент Га-рольд Б. Лі сказав, що він «залишив світ багатшим, а небеса славетнішими, бо він приніс кожному великий скарб»⁵¹. Президент Джозеф Філдінг Сміт, наступник Девіда О. Маккея, сказав про його спадок: «Він був людиною неабиякої духовної сили, природженим керівником людей, якого любив його народ і якого шанував світ. У всі майбутні віки люди підводитимуться і називатимуть його благословенним»⁵².