Розділ 15

Віддане, енергійне служіння в Божому царстві

“Знаючи, що наша релігія істинна, нам слід бути народом, який на лиці землі є найвідданішим справі, до якої залучений”.

З життя Лоренцо Сноу

Наприкінці 1851 р. Перше Президентство оприлюднило лист, в якому вимагало, щоб усі члени Кворуму Дванадцятьох Апостолів “завершили справи у своїх різних місіях” і у квітні 1853 р. повернулися до Солт-Лейк-Сіті¹. Таким чином місія старійшини Лоренцо Сноу в Італії мала завершуватися. У лютому 1852 р. він передав роботу під керівництво нещодавно наверненого брата Джона Деніела Мелена і вирушив зі старійшиною Джейбезом Вудардом до острівної країни Мальта. Старійшина Сноу сподівався на Мальті сісти на корабель і поплисти до Індії. Перші місіонери в тій країні трудилися під його керівництвом, і в нього було велике бажання приєднатися до них. Звідти він планував “здійснити навколосвітню подорож” і повернутися через Тихий океан додому, у західну частину Сполучених Штатів.².

Плани старійшини Сноу змінилися, коли він зі старійшиною Вудардом прибув на Мальту. Він дізнався, що доведеться на кілька тижнів затриматися на цьому острові, оскільки на пароплаві, що йшов Червоним морем, сталася якась поломка. Він вирішив не нарікати з приводу затримки, а взятися до роботи. У листі, датованому 10 березня 1852 р., він написав: “Я відчуваю, що Господь може скерувати мене, як розпорядитися часом, що в мене зараз з’явився, і це принесе багато хороших результатів, бо я знаходжуся в оточенні цікавих людей і на дуже важливій трудовій ниві, де буде виконуватися чудова робота, яка поширюватиметься на навколишні країни”. Він повідомив, що послав старійшині Томасу Обрі, місіонеру в Італії, лист з проханням “негайно приїхати і привезти побільше брошур і книжок”. Оскільки старійшина Сноу точно не знав, чим їм з напарником зайнятися на Мальті, він висловив бажання організувати там філію Церкви. Це, за його словами, “розірвало б духовні кайдани багатьох народів, оскільки мальтійці, маючи свої комерційні справи, розсіяні на узбережжях Європи, Азії та Африки”³.

1-го травня 1852 р. старійшина Сноу послав листа зі звітом про успіх роботи на Мальті. Він писав: “Тепер до нас постійно приходять люди, щоб дізнатися про цю “дивну релігію”; кілька вечорів тому в нашому приватному помешканні одночасно знаходилися добродії з вісьми різних країн, які прийшли до нас з різних частин міста, щоб поговорити про наші вчення: серед них були й панове з Польщі та Греції, які читали наші матеріали з особливим інтересом. Двоє кмітливих та енергійних молодих чоловіків, перші плоди нашого служіння на цьому острові, зможуть допомагати у просуванні справи, до якої ми залучені; одного з них ми висвятили на старійшину, він вільно говорить кількома мовами”⁴.

Мрія старійшини Сноу—служити в Індії і здійснити навколосвітню подорож—так ніколи і не здійснилася. Але він старанно виконував волю Господа впродовж несподіваної затримки на Мальті, закладаючи там основи місіонерської роботи. Коли у травні 1852 р. він нарешті сів на корабель, то поплив не на схід, а на захід, виконуючи настанову своїх провідників повернутися до Солт-Лейк-Сіті. Через два місяці старійшини Вудард і Обрі організували на Мальті філію Церкви⁵. [Див. рекомендацію 1 на с. 202].

Учення Лоренцо Сноу

Оскільки ми отримали повноту євангелії, ми служимо посланниками Христа.

Ми свідчимо цілому світові, що завдяки божественному одкровенню, так, саме завдяки проявам Святого Духа, ми знаємо, що Ісус є Христос, Син Живого Бога, і що так само як Він являвся апостолам давнини, після того як встав з гробниці, так Він явився Джозефу Сміту особисто, і що Він відкрив йому небесні істини, тільки завдяки яким людство може бути спасенним. Це … дуже важливе й відповідальне становище—мати знання, яке маємо ми, що Бог спитає з нас, як ми справилися з тими священними обов’язками, які Він доручив нам.

Як апостоли постали перед світом, отримавши свої повноваження від воскреслого Викупителя, щоб проповідувати євангелію царства усім народам, обіцяючи всім, хто повірять їхньому слову, дар Святого Духа через рукопокладання рук,—так і ми постаємо. Як вони, у силі свого повноваження, проголошували з цілковитою впевненістю серед переслідувань і спротиву, що євангелія—це Божа сила на спасіння для всіх, хто повірив і послухався,—так і ми проголошуємо. Як вони проповідували віру в Господа Ісуса Христа, хрищення для відпущення гріхів і рукопокладання тими, хто має належне повноваження, для отримання Святого Духа, що є необхідним для спасіння,—так і ми проповідуємо. Як вони силою Святого Духа ставали свідками Господа Ісуса Христа і вірно передавали Його євангельське послання всьому іновірному світу, так і ми, завдяки Тому Самому Святому Духу, стаємо Його свідками, і тому, бувши покликаними тим самим божественним і святим покликанням, приймаємо на себе ті самі обов’язки.

Отже, займаючись цим, ми беремо на себе всі обов’язки посланників Христа, ми стаємо відповідальними за власні вчинки й те, як використовуємо таланти і здібності, дані нам Господом⁶. [Див. рекомендацію 2 на сс. 202–203].

Членство в Церкві—покликання допомагати іншим отримати спасіння.

Коли Господь кличе зі світу людину або групу людей, то це завжди відбувається не для того, щоб дати переваги цій конкретній людині чи цим конкретним людям. Господня мета—не спасіння лише небагатьох з народу святих останніх днів … , а спасіння всіх людей, живих і мертвих. Господь, покликавши Авраама, дав йому певні обіцяння стосовно слави, яка прийде до нього та його нащадків, і в цих обіцяннях ми знаходимо дивовижні слова: в ньому і в його сімені всі народи землі будуть благословенні [див. Буття 22:15–18; Авраам 2:9–11]. … Задумом Господа було благословити не тільки Авраама і його нащадків, але й усі сім’ї на землі. …

… Коли прийшов Ісус, Він прийшов як жертва не тільки за Ізраїль, тобто нащадків Авраама, Ісака і Якова, а за всю людську сім’ю, щоб у Ньому всі люди могли бути благословенними, щоб у Ньому всі люди могли бути спасенними; і Його місією було дати те, завдяки чому вся людська сім’я може отримати користь від вічної Євангелії, і, як я кажу, не тільки сам Ізраїль, а весь людський рід; і не тільки ті, хто живе на землі, але й ті, хто в духовному світі. …

… Ми маємо те саме Священство, яке мав і Ісус, і ми повинні робити те, що робив Він, жертвувати власними бажаннями й емоціями, як це робив Він; можливо, нам не доведеться, як Йому, помирати мучениками за віру, та все ж ми повинні жертвувати для здійснення Божих цілей, інакше ми не будемо гідні цього святого Священства і не будемо гідні стати спасителями світу. Бог має намір зробити нас спасителями не тільки тих багатьох, хто зараз живе на землі, але й тих багатьох, хто перебуває в духовному світі: Він не тільки дасть нам можливість спасти себе, але й зробить нас спроможними допомогти у викупленні багатьох нащадків Всемогутнього⁷. [Див. рекомендацію 3 на с. 203].

У Господній роботі кожне покликання і кожний обов’язок є важливими.

А тепер запитання: чи розуміємо ми, до чого поставлені, чи повністю усвідомлюємо природу роботи, яку взялися виконувати? Іноді у мене складається враження, що деякі брати, Старійшини в Ізраїлі, надто охоче та з надто великою готовністю ухиляються від зобов’язань, які мають за своїми завітами; здається, що віра, яку вони колись мали, вже майже зникла, і, як видно, їх цілком вдовольняє просто номінальне членство в Церкві.

Є інші, які думають, що оскільки їхні імена не надто відомі, оскільки вони, можливо, … займають незначне становище, то немає великого значення, як вони себе поводять або який приклад подають своїм братам. А ось потім, коли вони займуть відповідальні посади, наприклад, стануть Президентом Церкви, або його радником, або належатимуть до Кворуму дванадцятьох, або будуть Президентом Вищої Ради, або Первосвящеником, або Сімдесятником, тоді вони вже вважатимуть свою поведінку важливою. Цим самим вони демонструють величезну слабкість або повне невігластво; чи то світло в їхньому світильнику тьмяніє, чи то вони ніколи не усвідомлювали, які обов’язки взяли на себе стосовно євангелії і яка на них лежить відповідальність.

Нам сказано в одній притчі Спасителя, що царство небесне можна порівняти з паном, який, вирушаючи у подорож до іншої країни, залишив своє добро рабам. Одному він дав п’ять талантів, другому—два, а ще одному—один. Той, хто отримав п’ять талантів, пішов, “орудував ними” і заробив на них ще п’ять талантів, подвоївши ввірену йому суму, так само зробив і той, хто отримав два таланти,—пішов і заробив на них ще два таланти. А той, хто отримав один талант, пішов та й закопав його в землю, сховавши так гроші свого пана. Безсумнівно, він вважав, що його відповідальність була настільки малою, що він міг не дуже й старатися, тому-то він нічого й не робив з тим єдиним талантом. [Див. Матвій 25:14–30]. Хіба це напряму не стосується стану, в якому перебувають деякі наші старійшини? Один каже: “Я ж лише тесля або кравець, або, можливо, простий чорнороб [помічник муляра], а тому не має великого значення, як я себе поводжу, чесно чи нечесно я виконую свої обов’язки на своїй простій роботі. Але я поводився б зовсім інакше, якби займав більш відповідальну й помітну посаду”.

Схаменіться, брати мої; не дозволяйте собі обманюватися такими спокусливими настроями. Справді, ви можете бути просто помічником муляра, однак пам’ятайте: ви—старійшина в Ізраїлі, ви—посланник Господа Ісуса Христа, і якщо ви виконуєте свої обов’язки, то маєте те, що світ не може ні дати вам, ні забрати від вас; ви несете відповідальність перед Богом за чесне використання того таланту, яким Він дав вам розпоряджатися, і не важливо, великий він чи малий.

До того ж, певною мірою ви впливаєте на інших, і навіть якщо цей вплив дуже не значний і поширюється лише на одну чи кілька осіб, то ви більшою чи меншою мірою відповідаєте за результат свого впливу. Отже ви, усвідомлюючи це чи ні, набули важливості перед Богом і людиною, а цього не можна ігнорувати і від цього ви не можете бути звільнені, якщо хочете бути гідними імені, яке носите.

І які ж перспективи є в такого чоловіка? Я скажу: якщо він шанує своє покликання і визнається гідним виявленої йому довіри, його перспективи стосовно піднесення і слави у Божому царстві такі ж гарні, як і в будь-якого іншого чоловіка. Якщо він усвідомлює, до якої роботи його поставлено, і живе так, як належить, то його перспективи такі ж гарні, як і у будь-якого чоловіка, який жив від днів Адама по цей момент; важливо, щоб він так само належно поводився у сфері свого впливу, як повинна поводитися будь-яка людина, що може бути покликана займати вищу посаду, або іншими словами, може мати у своєму розпорядженні більшу кількість талантів. …

… Господь не вимагає від чоловіка, який володіє лише одним талантом, того ж, що й від чоловіка, який володіє більшою кількістю талантів; від нього вимагатиметься відповідно до того, що він має. Тому нехай усі наберуться сміливості й прагнуть розвивати свої таланти, якими кожний володіє; і нехай той, хто, можливо, має в розпорядженні один талант, використовує його, а не закопує в землю; нехай той, хто обдарований непримітним хистом, удосконалюється і не нарікає, що природа не була такою ж щедрою до нього, як до його брата, якому більше поталанило. Будьмо всі задоволеними в житті своїм жеребом, і хоч він, можливо, й не такий, якого б нам хотілося, ми все одно повинні прагнути з належною старанністю удосконалити те, що маємо, завжди відчуваючи вдячність за своє земне існування, а особливо за Дух Господа, Який ми отримали завдяки послушності Євангелії. …

Пригадую, я читав розповідь … про одного чоловіка, який завдяки своїй мудрості й патріотизму став дуже відомою особистістю, однак через заздрість людей отримав призначення на посаду, яка вважалася дуже принизливою. Було написано, що, приступаючи до виконання своїх обов’язків, він сказав такі важливі слова: “Якщо посада не додає пошани мені, то я додам пошани їй”. Можна було б уникнути багатьох труднощів, і наше становище та ситуація давали б нам набагато більше стимулів, якби ми всі шанували повноваження, в яких покликані діяти. Нам сказано, що Сам Господь виготовив одяг для наших перших батьків, або, іншими словами, Він у тій ситуації діяв як кравець; Ісус Христос також був і теслею. Отже, Спаситель повинен був бути шанованим і чесним теслею, бо інакше Він би ніколи не заслужив те місце, яке потім зайняв. Якби ми могли дати нашим братам і сестрам розуміння, як це важливо діяти чесно і віддано в їхніх покликаннях, то більшості прикрощів і неприємностей, які ми нині маємо, можна було б уникнути і робота Бога могла б поширюватися удвічі швидше, і всіх Його цілей можна було б швидше й скоріше досягнути; а крім всього цього ми як народ могли б краще, ніж зараз, бути підготовленими до виконання Його волі. …

Нехай Бог благословить вас, мої брати і сестри, і допоможе вам завжди бути мудрими управителями, розпоряджаючись тим, що було ввірено вам⁸. [Див. рекомендацію 4 на с. 203].

Якщо ми служимо Богу з вірою, енергією й життєрадісно, Він зміцнює нас і допомагає досягнути успіху.

Я кажу: нехай люди служать Богу віддано й енергійно і будуть радісними. … Бувають часи, коли люди опиняються в таких ситуаціях, де дуже важко, а то й неможливо, бути радісними. Однак таке трапляється дуже рідко⁹.

Знаючи, що наша релігія істинна, нам слід бути народом, який на лиці землі є найвідданішим справі, до якої залучений. Знаючи, як ми це знаємо або повинні знати, що отримана нами євангелія обіцяє те, чого ми бажаємо або хочемо всім серцем у своїй вірності, ми повинні бути дуже вірними, відданими, енергійними і амбіційними у виконанні задумів і бажань Господа, які Він відкриває час від часу через Своїх слуг. Ми не повинні бути теплуватими або халатними у виконанні своїх обов’язків, а з усією своєю силою, міццю й душею повинні старатися зрозуміти суть свого покликання і характер роботи, за яку беремося.

Коли Ісус був на землі, Він наказав Своїм учням йти вперед і проповідувати євангелію, не беручи з собою ні торби, ні калитки. Їм не слід було задумуватися про те, що вони будуть їсти чи пити, чи в що одягатися; а просто йти вперед і свідчити про те, що було відкрито їм. Чинячи так, вони отримали для себе благословення Всемогутнього і всі їхні старанні зусилля увінчалися успіхом. Вони були приречені на успіх; ніяка сила не могла стати на їхньому шляху й завадити їм досягти найоптимістичнішого успіху, бо вони йшли вперед у силі Всемогутнього, щоб виконувати Його волю, і то вже була Його справа—допомагати їм і підтримувати та забезпечувати їх усім необхідним для досягнення успіху. Завдяки послуху Господнім заповідям, вони отримали для себе благословення—жити з привілеєм встати в ранок першого воскресіння, і вони мали запевнення, що жодна сила на землі не зможе протистояти їм і здолати їх. Такими були перспективи, які б і я хотів мати, бувши на їхньому місці або на будь-якому іншому місці, бо для вдумливої душі ця ідея—мати максимальний успіх у будь-якій справі—є дуже приємною.

Тож якби апостоли, замість того, щоб виконувати наказане їм, гадали, що, роблячи щось інше, вони можуть досягнути тієї ж мети, то вони не мали б такого успіху у своїх справах і не отримали б тієї впевненості в успіху, яка у всіх перенесених ними випробуваннях і переслідуваннях, безсумнівно, була для них джерелом утіхи й задоволення.

… Якби у дні Ісуса апостоли і сімдесятники, гадали, що могли б виконати дану їм місію, будуючи ковчег, як Ной, або будуючи зерносховища та запасаючись зерном, як Йосип, то допустилися б величезної помилки.

Йосип у землі єгипетській був покликаний виконувати певний вид обов’язків, які вимагалися від нього. Він був покликаний не проповідувати євангелію, ходячи без торби і калитки, а будувати зерносховища і використовувати весь свій вплив на фараона, знать і народ Єгипту, щоб зберегти їхнє зерно до настання голоду. … А припустімо, що Йосип взявся будувати ковчег, тоді Бог не поставився б до нього прихильно і йому б не вдалося врятувати ні народ Єгипту, ні дім свого батька. А якби Ною було наказано будувати ковчег, а він взявся побудувати зерносховища, тоді б ні він, ні його сім’я не змогли б спастися. Те ж саме стосується і нас: якщо від наших рук вимагається виконання обов’язків, … що б не вимагалося від нас зробити на ниві царства, що належить Всемогутньому, ми повинні діяти в дусі цих вимог і виконувати їх, щоб отримати силу й підтримку від нашого Бога¹⁰. [Див. рекомендацію 5 на с. 203].

Господня робота часом є важкою, але вона приносить велику радість.

У цій роботі нам багато зустрічається такого, що не є приємним, однак сама робота приносить велике задоволення. Згадуючи про свою рішучість присвятити себе справі істини і дотримуватися своїх завітів, ми маємо велику радість, бо дух наших покликань могутньо сходить на нас, а без цього духа ми не можемо йти в ногу з Божим царством¹¹.

Ми повинні поновити свої завіти перед Богом та святими ангелами, пообіцявши, що будемо, з Божою допомогою, відданіше служити Йому в році, що приходить, ніж це робили в минулому; що наше публічне і приватне життя, наші вчинки, настрій і вплив зможуть відповідати гаслу: “Царство Боже або нічого”. Я вірю, … що ми можемо цілковито присвятити себе служінню нашому Богу, встановлюючи Його Сіон на землі, завзято працюючи в інтересах істини й праведності на землі, аж поки для нас не стане радістю бути настільки залученими до Його роботи, що служити Богу, виконувати Його заповіді, дотримуватися целестіального закону стало б нашою другою натурою. І я вірю, що ми можемо такою мірою мати у серці Святого Духа, що можемо подолати світ і встановити целестіальний закон у своїх думках і діях; що ми можемо настільки розуміти себе і свої привілеї, що можемо в цьому житті отримати чималу частину благословень, які стосуються целестіального закону і які належать до целестіальної слави¹². [Див. рекомендацію 6 на с. 203].