Розділ 19

Місіонерська робота: “Знайти шлях до кожного людського серця”

“Є шлях до серця кожної людини, і це ваша справа—знайти цей шлях до сердець тих, до кого ви покликані”.

З життя Лоренцо Сноу

Лоренцо Сноу був охрищений у Кертленді, Огайо, де він вивчав давньоєврейську мову в класі з пророком Джозефом Смітом та іншими церковними провідниками. Він сподівався, що одного дня візьметься за здобуття “класичної освіти” в якомусь коледжі у східній частині Сполучених Штатів¹. Але, працюючи над досягненням цієї мети, він почав відчувати, що його приваблює мета інша. Пізніше він згадував:

“Я прийняв [істини євангелії] відкритим серцем і був рішуче налаштований не зупинятися на цьому. … Я почав трохи хвилюватися: а чи буде це правильним, якщо я, отримавши таке чудове знання, не буду свідчити про нього? Молоді чоловіки, яких посилали на місію, поверталися з неї і свідчили про благословення, що прийшли до них … , і я почав думати, що замість того, щоб готуватися до навчання в коледжі або університеті десь на сході країни, мені слід почати свідчити про знання, яке Господь так повномірно дав мені. І в той же час я не хотів відмовитися від своїх перспектив стосовно освіти, бо я вже довгий час думав про неї, а тоді у мене були можливості й кошти, щоб вздобути її”.

Борючись зі своїми почуттями, він звернувся за порадою до друга, якому довіряв: “Я розповів йому, чого б мені хотілося, і він сказав: “Брате Сноу, я б нікому не дав поради, яку, як відчуваю, треба дати тобі за таких обставин. Будь я на твоєму місці, то дотримався б своїх намірів і здобув освіту”. Саме це мені й хотілося від нього почути, і це було приємно мені. Певний час я був вдоволений; але взимку, чуючи, як старійшини свідчать про свої успіхи у проповідуванні Євангелії, я почав ще більше замислюватися над своїм вибором. Господь дав мені знання, що Він прийде на землю і що має бути здійснено підготовку до цього: Він дав мені все, про що я просив, і навіть більше; бо хрищення Святим Духом і досконале знання, дане мені тоді, були більш реальними й переконливими, ніж моє занурення у холодну воду; і я відчув: на мені лежить відповідальність. Тож я закрив свої книги [і] подалі відклав свою латинську та грецьку мову”².

Після прийняття цього рішення Лоренцо Сноу в 1837 р. служив на місії в штаті Огайо. Пізніше він служив на інших місіях—спочатку в штатах Міссурі, Іллінойс, Кентуккі та Огайо, а потім в Англії, Італії, на Гавайських островах, на північному заході Сполучених Штатів та в штаті Вайомінг. Під час служіння в Англії він написав листа своїй тітці, пояснюючи, чому він захотів залишити домівку і служити місіонером: “Думка про те, що я знаходжуся за 6400 і 8000 кілометрів від дому мого дитинства і всіх любих друзів моєї юності, викликає дуже природне запитання Чому я тут? … Я тут тому, що Бог сказав, і Він поставив Пророка, через якого Він відновив повноту вічної Євангелії—з усіма її дарами, силами, обрядами і благословеннями та з проголошенням до всіх людей: “Покайтеся, бо царство небесне вже близько”. За Божим провидінням я був покликаний посланником, щоб нести це послання до народів землі, що, як я усвідомлюю, дає мені велику відповідальність, справитися з якою я не можу без допомоги Всемогутнього”³.

Президент Сноу завжди був вдячний за рішення служити місіонером Господу. У вересні 1901 р., коли йому було 87 років, він сказав: “Я навіть тепер радію, згадуючи про свої місіонерські труди. Почуття, викликані тим особливим досвідом, стали невід’ємною частиною мого єства”⁴. [Див. рекомендацію1 на с. 245].

Учення Лоренцо Сноу

Отримавши повноту євангелії, ми бажаємо допомогти й іншим мати ті самі благословення.

Коли людина отримує знання, до неї приходить думка, що їй треба поділитися ним з іншими; коли людина щаслива, її душевний стан спонукає її спробувати зробити щасливими й інших. … Чи є в людини шанс стати щасливою без знання євангелії Христа? … Хоч у світі [люди] намагаються зробити себе щасливими, їм це так і не вдається. Вони не можуть бути щасливими, якщо тільки не зроблять одного—не приймуть цілковито євангелію, яка навчає нас не чекати, поки сягнемо вічності, щоб там почати робити себе щасливими, а навчає нас старатися тут зробити себе й оточуючих радісними, маючи благословення Всемогутнього.

І тоді ми повинні ставити для себе за мету й ціль: навчитися, як бути корисними; бути спасителями для свого ближнього; навчитися, як спасти їх; передати їм знання про принципи, які необхідні, щоб їм набути такого ж рівня знань, як і наш⁵.

Ідіть і знаходьте друзів серед оточуючих вас людей; або ж виберіть когось одного і спробуйте впливати на його почуття, його віру, його обставини і його душу; і спробуйте просвітити цих людей, і якщо вони—грішники, старайтеся спасти їх від їхніх гріхів і виводьте їх з рабства, в яке вони потрапили, щоб їм мати світло й свободу, які маєте ви, бо ви можете чинити добро, повідомляючи їм інформацію, яку Господь дав вам⁶. [Див. рекомендацію 2 на с. 245].

Місіонери готові жертвувати, щоб допомогти іншим прийти до пізнання істини.

Не встигли святі ще як слід оселитися в цих долинах [в Юті], як слуги Господні вже знову звернули увагу на велику місіонерську роботу, яка лежала на Церкві.

Ми були у злиднях і боролися, щоб зробити цю землю придатною для життя, однак не могли нехтувати своїм зобов’язанням поширювати Євангелію за кордоном; бо Господь дав заповідь—проповідувати її в усьому світі. Одним з доказів божественності цієї роботи було те, що святі останніх днів у час, коли їх виганяли й переслідували, прагнули чесно виконувати цю Господню заповідь.

На генеральній конференції Церкви, що проводилася в жовтні 1849 р.,—лише через два роки після прибуття піонерів у Долину [Солоного озера]—багато старійшин були покликані відкрити місії в різних куточках землі. Четверо з Дванадцятьох апостолів були призначені очолити цю роботу. Апостол Ерастус Сноу був покликаний вирушити до Скандинавії, апостол Джон Тейлор—до Франції, я—до Італії, апостол Франклін Д. Річардс—до Англії, де місія вже була організована. Враховуючи несприятливі умови, в яких ми тоді перебували, і те, що наші сім’ї жили майже в злиднях, це була для нас дуже складна справа; однак Господь покликав—і ми відчули, що повинні погодитися, на які б жертви не довелося піти⁷.

Ми присвячуємо [цій роботі] своє життя і навіть готові пожертвувати ним, аби тільки світ міг зрозуміти, що у вічних світах існує Бог; аби вони могли зрозуміти, що Бог нині має щось вчинити для дітей людських. Світ дедалі більше схиляється у своїх почуттях та поглядах до безбожності. Навіть серед християнської частини людської сім’ї тисячі і десятки тисяч, хоч вони й не бажають цього визнати, боячись втратити популярність,—не вірять, що Бог має щось вчинити з дітьми людськими. Нам слід йти вперед і жертвувати, аби ця віра і це знання могли прийти до дітей людських⁸.

Коли ми покликаємо наших молодих місіонерів йти до народів землі, вони замислюються над цим; вони чують про досвід тих, хто вже побував у світі місіонером, а для людей знати, що їм доведеться проходити через випробування й труднощі, які, як вони усвідомлюють, на них чекають,—не є самим приємним. Але їхня готовність дасть їм мужність стати до цієї справи і виконувати те, що від них вимагається⁹.

У служінні на місії є те, що не зовсім подобається нашим молодим старійшинам. Вони усвідомлюють, що мають пожертвувати насолодою жити вдома, і вони розуміють, що йдуть до людей, які не завжди будуть вдячними за те, що вони повинні сказати їм; а з іншого боку, вони відчувають, що мають зерна життя, і якщо вони зможуть знайти чесних чоловіка чи жінку, Дух Господній буде діяти на їхні серця, і ці люди, можливо, отримають чудове послання, яке вони мають повідомити. Це приносить їм приємність і задоволення. Ще одне: вони бачать у цьому досвіді свій шанс отримати те, що буде дуже цінним для них у виконанні майбутніх обов’язків. Дивно, але серед тисяч листів, які я отримав від тих, кого було покликано їхати на місію—переважно молодих чоловіків,—я не думаю, що була б хоч одна відмова. Чому так? А тому, що дух любові й безсмертя, Дух Всемогутнього, перебуває з цими молодими старійшинами, і вони отримали одкровення, які надихають їх виконувати роботу, на яку ніщо інше не могло б їх спонукати¹⁰. [Див. пропозицію 3 на с. 245].

Місіонери ніколи не повинні забувати, що вони—посланники небес, що вони несуть добру й радісну новину.

Ми посилаємо наших старійшин проповідувати Євангелію. Хто посилає їх? … Бог Ізраїлевий посилає їх. Це Його робота. Жодний смертний не зацікавлений в успіху старійшини, коли той проповідує Євангелію, так сильно, як Господь, Який послав його проповідувати людям, а люди ці—Господні діти. Він народив їх в іншому світі, і вони прийшли сюди, бо Господь хотів, щоб вони прийшли¹¹.

Ми вважаємо, що ви [місіонери] матимете грандіозний успіх, бо ми відчуваємо й знаємо: ви були покликані Богом. Мудрість людська ніколи не могла б придумати таку роботу, як ця. Мене вражає, коли я думаю про її велич. Я можу сказати, що саме ця робота необхідна в цей час, і я відчуваю, що ви зануритеся в цю роботу всією своєю душею. Розвивайте в собі те ставлення, яке мав Ісус, кажучи, що Він не може нічого робити, крім того, що Батько Йому дав робити [див. Іван 5:30].

Не звертайте уваги на свої труднощі й очевидні втрати; не турбуйтеся про власні інтереси—і ваш успіх буде грандіозним та прекрасним, і вся Церква буде відчувати наслідки вашої роботи.

Не звертайте увагу на байдужість декого з людей, серед яких працюватимете, і на невеличкі розчарування, які приходитимуть до вас; Дух Господній буде з вами і ви будете впливати на настрій людей, яким служитимете, і вам вдасться побороти їхню байдужість; … ви будете вдоволені зробленою роботою, яку вас було послано виконувати. …

Ви маєте всю повноту повноваження, наданого вам, але вам не потрібно всім говорити про нього. Ви побачите, що про нього не потрібно говорити; Дух Господній буде підтверджувати його, і люди будуть відчувати, що ви маєте це повноваження, і це підтвердження та почуття будуть вказувати на ваше повноваження.

Ви зустрінете людей, які думатимуть, що знають більше за вас, але якщо ви будете виконувати свій обов’язок так, як вам було рекомендовано, то ще до того, як ви залишите їх, вони відчують, що ви маєте трішечки більше, ніж вони, і що ви благословили їх та допомогли їм. …

Старайтеся бути дружніми з людьми, до яких вас послано. Смирення, яке ви виявляєте, і Дух Господній, Який перебуває з вами, вказуватимуть на вашу відповідність посаді, яку вас було покликано зайняти. Старайтеся зрозуміти людську природу і дійте відповідно, щоб зробити кожного—щасливим і все—прийнятним. …

Є шлях до серця кожної людини, і це ваша справа—знайти цей шлях до сердець тих, до кого ви покликані …

Серцем відчуваю, що маю сказати: “Нехай Бог благословить вас!” Перед тим як вирушити на місію, ви будете рукопокладені, і ми будемо молитися і щиро турбуватися про вас. Будьте лагідні серцем і смиренні. Коли ви дивитеся на слухачів, у вас можуть бути два мотиви, що надихатимуть вас; перший—це те, що ви можете гарно говорити і справити на присутніх хороше враження як оратор; і другий—це запитання, що може виникати: “Для чого я тут?” Щоб сіяти зерна життя в серцях своїх слухачів. Тому у своєму серці вам слід помолитися: “О Господи, нехай буде так; нехай у мене буде сила, що прийде через Твого Духа, щоб торкнутися сердець цих Твоїх людей”. Отак коротко помолитися—це все, що потрібно зробити старійшині. Це все, що вам потрібно зробити. “Дай мені сказати щось, аби спасти ці душі”. Це те, що Перше Президентство … і всі ваші брати бажають, щоб ви робили¹².

Звертайте увагу на те, щоб ваша духовна броня блищала. Я переконуюся: коли мої матеріальні справи цілком відкладено вбік, тоді моє око—єдиноспрямоване до духовного. Моліться, брати, і не думайте, що піст може зашкодити. … Надмірно не жартуйте, [і] будьте обережні, щоб не засмутити Духа. На своїй місії я зрозумів, що після двох чи трьох тижнів я міг не згадувати про домівку і Дух Божий підтримував мене. Дух веде до свободи і веселості, однак не надто веселіться. … Продовжуйте завжди молитися, щоб ви могли мати Духа Божого, щоб Він був на вас—з голови до ніг¹³.

Старійшини, що працюють у винограднику, ніколи не повинні забувати, що вони—посланники небес, що вони несуть хорошу й радісну новину народам, які не знають Господа. …

Коли пророк Джозеф Сміт послав перших старійшин за кордон, він передбачав, як їх будуть сприймати люди, і сказав їм, що порівняно мало людей будуть приймати їх як Божих слуг, маси ж будуть відкидати їх і мало звертатимуть уваги на їхнє послання.. Від початку часу було багато Божих слуг, і нас мають задовольняти результати відданої праці, навіть якщо нам вдасться привести до пізнання істини лише кількох людей. …

Я сподіваюся й молюсь, щоб жодний старійшина, який працює, … не забував про себе настільки, щоб стати йому здобиччю принад світу. Існує лише один безпечний шлях, щоб уникнути таких принад, і шлях цей—відвернутися від зла, так, навіть від самої видимості зла. Спокуса в тому чи іншому вигляді буде виникати перед ними. Це—справа противника нашого спасіння; справа ж старійшин Ізраїля—не піддатися спокусі, а щоб успішно це робити, вони повинні тримати себе незаплямованими від світу. … Якщо вони будуть розвивати належне ставлення до своєї місії і любитимуть її, будуть усвідомлювати важливість свого високого покликання в Христі Ісусі і житимуть в такому ж дусі, то вони будуть здатні стояти як провідники і спасителі людей, відблискуючи світло небес, і не будуть вони такими, як інші люди; але якщо вони перейдуть на бік ворога і приймуть дух світу, то їх буде позбавлено їхньої сили і вони стануть такими, як інші люди, придатними лише на те, щоб повернутися додому і відчувати той самий смуток, що й інші невдахи, і змушувати серця дорогих їм людей ридати через те, що вони опинилися в такому стані. … Наскільки вони будуть постійно прагнути наближатися до Господа у смиренні, з оком, єдиноспрямованим до Його шани й слави, бажаючи у своїх серцях спасіння душ людських і роблячи все для них можливе, щоб привести ці душі до спасіння, настільки вони будуть отримувати невимовну радість за свою роботу, виконану в тілі, і, зрештою, вони з Батьком і Сином стануть причасниками того надзвичайно великого й чудового, що для смертного не можливо ні уявити, ні збагнути¹⁴. [Див. рекомендації 4 і 5 на сс. 245–246].

Наші серця радіють, коли ми допомагаємо іншим отримати повноту євангелії.

Зі свого боку, … ми відчуваємо, що для виконання цієї роботи потрібно буде мати й виявляти багато терпіння, віри, старанності, завзятості і довготерпіння; а в деяких з міст, … в яких тисячі людей врешті-решт отримали Євангелію, мало пройти багато місяців, здавалося, безплідної праці, перш ніж люди звернули належну увагу на ці принципи й почали їх дотримуватися. … У деяких [випадках] заради цього довелося працювати не лише місяці, а, можливо, навіть роки; однак ми відчуваємо впевненість, що завдяки вірі, молитві, праці і Господнім благословенням ми таки пройдемо й подолаємо всі ці труднощі, щоб вшанувати й прославити Бога; і крім того, ми й самі будемо мати задоволення від того, що виконали свій обов’язок, і очистили свій одяг від крові всіх людей¹⁵.

Перед тим, як вирушити до Італії, у мене була [одна] нагода відвідати Манчестер, Меклсфілд, Бірмінгем, Челтенхем, Лондон, Саутхемптон і конференції на півдні [в Англії]. … Я мав задоволення зустрітися з багатьма людьми, яких привів до Церкви [вісім років тому]; і мені не потрібно вам казати, що зустрітися знову з цими людьми було справжньою радістю, про яку завжди так чудово думати. Апостол Іван у свій час зауважив: “Ми знаємо, що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів”. [1 Івана 3:14]. Ця любов, що зародилася в серцях місіонерів-старійшин нашої Церкви до людей землі, які є для них певною мірою чужинцями, і в серцях цих людей до старійшин, які несуть їм Євангельське послання,—це вже само по собі є свідченням, достатнім, аби переконати чесних серцем, що ця любов походить з божественного джерела і що Бог—з нами. Це священне й святе почуття, пробуджене в нас Святим Духом, уже відрізняє нас як громаду від решти людської сім’ї; це почуття буде й надалі змінювати цілий світ і переконуватиме невіруючу людину, що Бог—не тільки Батько усіх нас, але й що ми—Його друзі й слуги¹⁶.

Я присвятив своє життя служінню Господу; я поклав на жертвенний олтар самого себе і все, що маю, аби я міг вшанувати Його, належним чином виконувати Його волю і поширювати принципи життя серед дітей людських. Розмірковуючи над минулим і спостерігаючи, як дивовижно рука Господня відкривала переді мною шлях і як Він сприяв мені в усьому, що стосувалося цих місій, навіть більше, ніж я міг сподіватися на це, я відчуваю себе вдвоє сильніше підбадьореним, щоб рухати цю роботу далі; словами й справді не передати глибини вдячності мого серця за Його благословення. На тих братів і святих, чия щедрість душі і зацікавленість у роботі Бога були особливо виявлені в їхньому служінні на цих місіях, нехай з такою ж щедрістю проллються благословення Всевишнього; і коли після багатьох років вони почують приємний голос тисяч і десятків тисяч тих людей, що прославляють Всемогутнього за світло одкровення, тоді їхні серця також сповняться радісним усвідомленням, що й вони брали участь у здійсненні цього чудового викуплення.¹⁷. [Див. рекомендацію 6 на с. 246].