Розділ 16

“Щоб ми могли стати єдиними”

“Голос Всемогутнього покликав нас вийти із сум’яття … і згуртуватися в єдності й чудовому братерстві, в якому ми маємо любити одне одного, як любимо самих себе”.

З життя Лоренцо Сноу

Перед тим, як святі були вигнані з Наву, брати-провідники Церкви зустрілися у храмі. Вони зобов’язалися, що “ніколи не припинять [свої] старання, використовуючи всі [свої] можливості та весь [свій] вплив, допоки всі святі, що змушені були залишити Наву, не поселяться в якомусь місці збирання святих”¹. Президент Бригам Янг, який був рішуче налаштований виконувати це зобов’язання, організував у 1849 р. Постійний еміграційний фонд. За цією програмою, Церква давала в борг гроші переселенцям-святим, а вони мали повернути свій борг, коли прибудуть у Юту і знайдуть собі роботу.

Президент Янг покликав старійшину Лоренцо Сноу та інших збирати гроші для цієї справи. Старійшині Сноу було важко просити святих робити внески—вони й самі були бідні, їх гнали з одного місця до іншого, аж поки вони не оселилися в Долині Солоного озера. Він написав у своєму щоденнику: “Виконуючи цю місію—просити гроші у святих, яких самих обібрали й розорили, які здійснили перехід у більш як 1600 кілометрів і тільки-но поселилися в цій безводній, безплідній місцевості великої “Американської пустині”, я відчув, якого великого напруження від мене вимагає ця робота. За дуже небагатьма винятками, у людей було дуже мало, а то й зовсім не було чого дати”. Однак куди б не прибував старійшина Сноу, люди віддавали все, що тільки могли. Він розповідав: “Старання й готовність хоч щось дати виявлялася скрізь—щедрість і благородство душі, які я зустрічав посеред цієї злиденності, щирість і сердечність, з якими мене вітали, незважаючи на таку велику нужду, наповнювали моє серце надзвичайно великою радістю. Один чоловік наполягав, щоб я взяв його єдину корову, кажучи, що Господь звільнив його і благословив залишити свою країну та прийти в мирну землю; і що віддаючи свою корову, він відчував: він робить тільки те, що вимагає його обов’язок, і що він сподівається того ж самого від інших, якщо ситуація стане зворотною”.

Зібравши пожертвування на півночі Юти, старійшина Сноу зауважив: “Серця святих були відкриті і, зважаючи на їхні обставини, вони давали щедро й багато і, я б сказав, з радістю”².

Хоч у людей кожному окремо мало було що дати, проте їхні спільні зусилля благословили життя багатьох людей. Постійний еміграційний фонд виконав не лише своє початкове призначення, допомагаючи членам Церкви не тільки з Наву. За 38 років свого існування він допоміг десяткам тисяч навернених з багатьох земель зібратися разом з іншими святими. [Див. рекомендацію 1 на с. 213].

Учення Лоренцо Сноу

Якщо ми об’єднані в євангелії, Господь через нас показує Себе світу.

Ісус молився Батькові, щоб ті, кого Він дав Йому від світу, могли бути всі як одне, як Він і Батько були одне, і, каже Він, Я молюся, щоб Ти дав їм таку ж любов, яку маєш до Мене, щоб Я міг бути в них і Ти в Мені, щоб всі могли бути одне. Це дуже важливі слова, і нам слід вчитися цьому доти, поки ми не станемо, як Батько і Син—одно в усьому³.

З віршів, які я прочитав [Іван 17:19–21], видно, наскільки важливо й необхідно для апостолів бути об’єднаними, щоб у світі можна було досягнути Господніх цілей. Бо якщо апостоли і ті, хто вірили в них, не були б об’єднаними, світ не міг би повірити в їхню місію і в цілі Спасителя. Тому Ісус і молився Батькові, щоб всі, кого Батько дав Йому, могли бути одно, як Він і Батько є одно, аби світ міг повірити, що Його послав Батько. Дійсно, саме це Господь мав намір здійснити через Ізраїль, вивівши їх з єгипетської неволі; Він хотів зробити їх об’єднаними в одне людьми, особливим народом, народом, що складався б з людей, яких Бог міг би шанувати й поважати. І це задля того, щоб світ міг повірити і щоб вони могли отримати благословення, які Він хотів дати їм, оскільки весь людський рід—це Божі нащадки; і якби Ізраїль задовольнив би Його вимоги, то світ, безсумнівно, отримав би завдяки цьому велику користь, і цілі Бога могли б бути досягнуті повніше. Господь хотів показати, яким Він є і якими є небеса, та поширити Свою любов і благословення через Ізраїль на всю людську сім’ю; але Ізраїль був непокірним і не слухався Його голосу. …

Якщо між нами є поділ; якщо ми розділені чи духовно, чи матеріально, то нам ніколи не стати таким народом, яким Бог призначив нам стати, і ми ніколи не зможемо стати інструментом в Його руках, роблячи все, щоб світ повірив: святе Священство було відновлене і ми маємо вічну євангелію. Для здійснення цілей Бога нам необхідно зробити, те, що зробив Ісус,—підкорити свою власну волю волі Бога, і не тільки в чомусь одному, а в усьому, і жити так, щоб воля Бога була в нас⁴. [Див. рекомендацію 2 на с. 214].

Єдність необхідна в Церкві і в наших сім’ях.

Серед нас повинна бути більша єдність, ніж є сьогодні. Є цілковита єдність у Кворумі дванадцятьох. А хіба в цьому кворумі не повинна бути цілковита єдність? Найвірогідніше, кожний сказав би “так”, у Кворумі Дванадцятьох Апостолів є цілковита єдність. … Також є цілковита єдність у Першому Президентстві, а хіба ж її не повинно там бути? Кожний скаже, що неодмінно вона повинна там бути. А хіба не повинна бути цілковита єдність між сімома президентами-сімдесятниками? Які сумніви, звичайно ж вона повинна бути; ми всі кажемо “так”. Чи повинна бути цілковита єдність у вищих радах різних колів Сіону? Безперечно, вона повинна бути і є спосіб, як такої єдності досягнути. Так само і з різними іншими організаціями та кворумами. Чи не повинна бути цілковита єдність в президентствах колів? Безсумнівно, і якби я був президентом колу, я б не давав собі спочинку ні вдень, ні вночі, аж поки не мав би такої єдності зі своїми радниками. Чи повинна бути єдність між єпископом і його радниками? Безперечно, вона повинна бути.

Що є важливішим? Чи не повинна бути єдність у сім’ї? … Жодних сумнівів, вона повинна бути. Чому будь-яка людина може відчувати себе вдоволеною, чому будь-який чоловік і батько сім’ї може вдоволено спочивати, не досягнувши цілковитої єдності, такої єдності, яку тільки можна досягнути? І в цій справі батько повинен сам стати настільки досконалим, наскільки можливо для чоловіка в цьому житті зробитися досконалим в очах його сім’ї. І дружина повинна стати настільки досконалою, наскільки може стати досконалою жінка в цьому житті. І тоді вони вже підготовлені допомогти своїм дітям стати настільки досконалими, наскільки досконалими ті хочуть і можуть стати. Такі батько і мати повинні бути дуже обережними. Дружина ніколи не повинна у присутності дітей непоштиво говорити про свого чоловіка. Якщо, на її думку, чоловік зробив щось неправильно (а він може так зробити), то вона ніколи не повинна казати про це у присутності своїх дітей. Вона повинна залишитися з ним наодинці, без дітей, і сказати йому про допущені ним помилки, і зробити це по-доброму, але ніколи не говорити у присутності дітей нешанобливо про їхнього батька. Те ж стосується й батька. Він не має права непоштиво говорити про свою дружину у присутності її дітей. І я молю Бога дати чоловікам та їхнім дружинам бажання й розуміння, щоб виправитися в цих питаннях. Я знаю: дуже багато труднощів, які тепер виникають, і неповага, яку ми помічаємо до священства серед молодих людей,—це результат того, що в сімейному колі існували труднощі і що в їхній присутності виражалася неповага—матір’ю до батька чи батьком до матері. Я знаю, що так воно є⁵. [Див. рекомендацію 3 на с. 214].

Ми стаємо об’єднаними, якщо допомагаємо одне одному мати мир і щастя.

Ми багато говоримо про принцип, за яким маємо любити ближнього, як любимо самих себе; ми говоримо про нього й іноді думаємо про нього, а чи справді ми проймаємося його духом і бачимо, що трудність в його дотриманні лежить в нас самих? Ми повинні зрозуміти: нам слід діяти відповідно до певних принципів, завдяки яким ми можемо об’єднатися з іншими людьми як народ, об’єднати свої почуття, щоб нам стати одним, і цього ніколи не досягнути, поки чогось не зробити і не виконати те, що вимагає неабияких зусиль з нашого боку.

Що треба вам робити, аби об’єднатися разом? Що треба робити людині, щоб об’єднатися зі своїм ближнім? Як двом людям, що ніколи до цього не були знайомі, спілкуватися між собою, як їм встановити дружні стосунки, відчувати прихильність і любов одне до одного? Чому потрібні якісь дії, і не односторонні, а потрібно, щоб їх робила як одна, так інша сторона. Успіху не буде, якщо робити їх буде лише хтось один; не вдасться одному мати ті почуття і досягати цього самому, адже щоб стати об’єднаними їхніми почуттями й прихильністю, необхідні дії обох сторін. …

… Вимагається, щоб [кожна] сторона зробила щось, аби мати взаємну дружбу й об’єднатися разом у спільноту. …

… Нехай ваш розум буде просвітлений, щоб вам розуміти інтереси оточуючих вас друзів і піклуватися про них, і щоб скрізь, де це у вашій силі, ви приносили користь вашим друзям; а чинячи так, ви виявите: те, чого ви потребуєте, прийде вам у руки швидше, ніж якби ви тільки те й робили, що самотужки працювали для отримання цього і не думали про інтереси ваших друзів. Я знаю: це чудовий і важливий принцип. …

… Ми дізналися, що це наша справа—навчитися, як забезпечувати мир і щастя для тих, хто навколо нас, і що ніколи не слід дозволяти собі топтати почуття і права своїх ближніх. Уявімо, людина іде й топче права брата, і скільки ж часу в нього піде на те, щоб знищити почуття довіри, яке до цього існувало між ними? А раз це почуття, що існувало між ними, вже знищене, то скільки треба часу, щоб відновити його? На це піде дуже багато часу. Цього ми не повинні випускати з поля нашого зору; я відчуваю це; у всіх своїх міркуваннях, у всіх своїх вчинках і у своїх найособистіших роздумах нам слід брати до уваги інтереси всіх людей, що навколо нас; і замислитися над тим, що вони мають такі самі права й привілеї, як і ми; ми ніколи не повинні забувати про це.

А тепер візьмімо людину, яка постійно піклується про інтереси оточуючих, і, припустімо, вона відчуває бажання благословляти все-все, що належить її брату, і завдяки цьому вона знаходить щастя для себе і для оточуючих. А тепер припустімо, людина тримається іншого, протилежного курсу, і замість того, щоб благословляти інших і працювати задля їхнього блага, вона шукає в них недоліки і принижує їх. Чи матиме ця людина такий розвиток? Безперечно, не матиме.

… Якщо ми відчуваємо, що це наш обов’язок—іти й більш цілеспрямовано, ніж до цього, трудитися, щоб здобути довіру, то ми будемо й далі, наскільки це в нашій силі, ділитися матеріальними благословеннями і виявляти свою прихильність, аби заслужити дружбу оточуючих. Тільки так і не інакше ми зможемо об’єднатися й показати, що між нами є доброта й братерські почуття.—Ми повинні виявляти це почуття своїми вчинками … , а не потискуючи руку людині і кажучи їй: “Нехай Бог благословить тебе, мій любий друже!”, а наступного дня не пам’ятати про сказане вчора і топтати найкращі почуття цієї людини⁶.

Якщо людина не готова жертвувати заради блага своїх братів і якщо вона знає, що зачіпає почуття своїх братів, … то така людина неправа перед Господом і де ж її любов до свого брата?

Якщо брат не бажає страждати за свого брата, то як же йому виявити любов до свого брата? Я кажу вам: це через свою нерозсудливість і слабкість ми не допомагаємо своїм братам, а коли вони шкодять нам, ми відразу ж мстимося, і коли вони наступають нам на ногу, ми відразу ж наступаємо на їхню ногу. … Коли я бачу, як брат, якого хтось скривдив, після цього розвертається й нападає на свого кривдника, то я скажу: як же далеко стоїть цей брат від виконання обов’язку; я скажу йому так: “Або ти повинен навчитися контролювати себе, або ніколи не будеш спасенним у Божому царстві”⁷.

Я прочитаю уривок з книги Учення і Завіти:

“Мої учні у дні давнини шукали приводу бути один проти одного і не прощали один одного у своїх серцях; і за це зло вони бідували й суворо каралися.

Отже, Я кажу вам, ви повинні прощати один одного; бо той, хто не прощає своєму братові його провини, стоїть засуджений перед Господом; бо на ньому залишається більший гріх”. [УЗ 64:8–9]. …

Як тут я прочитав, учням Спасителя не вдавалася одна справа—серед них не було єдності духа й почуттів, яку вони зобов’язалися мати, і Господь карав їх за це. Господь вимагає, щоб люди прощали одне одному, “аж до семидесяти раз по семи”. І навіть якщо нас не просять простити, ми маємо простити. … На тому, хто не прощає свого брата, як нам сказано, залишається більший гріх, тобто, він є більшим грішником, ніж його кривдник. Господь вимагає, щоб ми любили свого ближнього, як самих себе,—а це за багатьох обставин не так-то й легко; але нам необхідно досягнути цього рівня досконалості, і ми його таки досягнемо⁸. [Див. рекомендацію 4 на с. 214].

Об’єднуючись в євангелії, ми отримуємо більше світла й розуму та готуємося, щоб жити у Божій присутності.

Ми повинні бути у тісних стосунках одне з одним і діяти, подібно Давиду і Йонатану, як одна душа [див. 1 Самуїла 18:1], і нехай краще наша рука буде відірвана від нашого тіла, ніж ми піднімемо її одне на одного. Яким би могутнім народом могли б ми бути, якби набули цього стану, і нам необхідно його набувати, яким би слабким не було наше почуття дружби тепер. Я просто можу сказати вам: настане день, коли ми таки повинні будемо стати одним цілим, якщо хочемо бути у присутності Бога. Нам необхідно навчитися любити своїх ближніх, як самих себе. Ми повинні йти до цього, і немає значення, наскільки далеко ми від цього тепер, нам усе ж слід засвоїти ці принципи і зберігати їх у своєму серці. Я можу ясно це бачити зараз, тому-то й говорю про це так, як говорю, бо хочу, щоб ці принципи залишилися в пам’яті святих і щоб ці почуття були серед них у повсякденному житті⁹.

Голос Всемогутнього покликав нас вийти із сум’яття, з цього Вавилону, щоб згуртуватися в єдності й чудовому братерстві, в якому ми маємо любити одне одного, як любимо самих себе. І наскільки ми відходимо від цієї мети, настільки ж Дух Божий відходить від нас. Але якщо ми продовжуємо бути вірними тим завітам, які склали, коли отримали Євангелію, тоді настільки ж збільшуються світло і розумові здібності, і відбувається могутня підготовка до того, що має настати. І завдяки вірності та послушності укладеним нами завітам, фундамент, на якому ми стоїмо, стає, як ті стовпи небесні,—непохитним¹⁰. [Див. рекомендацію 5 на с. 214].