Розділ 3

Навернення триває все життя: Постійне осягання принципів істини

“Наша релігія має стати невід’ємною від нас самих частиною, частиною самого нашого єства, яку не можна скинути”.

З життя Лоренцо Сноу

Лоренцо Сноу був охрищений і конфірмований у червні 1836 р. Пізніше, згадуючи, як розвивалося його свідчення, він сказав: “Я повірив, що у них [святих останніх днів] була справжня релігія, і приєднався до Церкви. Тоді моє навернення ґрунтувалося в основному на аргументації”¹. Він пригадував: “Я був цілковито задоволений зробленим, за тих умов я вчинив мудро”². І хоч на той час його влаштовувало таке розуміння, невдовзі в нього виникло палке бажання відчути особливе явлення Святого Духа. Він казав: “Мені ще не було дано жодного такого явлення, але я очікував на нього”³.

“Таке явлення не було мені дано відразу після хрищення, як я цього очікував,—пригадував він.— Але хоч до цього явлення мав пройти ще час, та коли воно було дано мені, то усвідомлення його було повнішим, відчутнішим і дивовижнішим навіть за найбільші мої сподівання, які я мав, очікуючи його. Одного дня під час навчання, приблизно через два—три тижні після мого хрищення, я замислився над тим, що я й досі не отримав знання про істинність цієї роботи,—що для мене не здійснилося обіцяння: “Коли хоче хто волю чинити Його, той довідається про науку” [див. Іван 7:17], і я почав відчувати великий неспокій.

Я відклав свої книги, вийшов з дому і блукав навколишніми полями, відчуваючи гнітючий вплив похмурого сумного духа, і здавалося, мене огорнула хмара мороку, який неможливо описати. Я вже звик наприкінці дня йти до гаю, який був неподалік мого дому, щоб усамітнитися і помолитися, але цього разу у мене не було жодного бажання зробити це.

Дух молитви відійшов від мене, і небеса над моєю головою здавалися міддю. Згодом, усвідомивши, що настав час для молитви на самоті, я вирішив, що не можу знехтувати своєю вечірньою молитвою, і, просто заради дотримання свого правила, став на коліна, як звик вже робити, у тому звичному для мене усамітненому місці, але без почуттів, які звичайно мав.

Не встиг я відкрити свої вуста, щоб помолитися, як почув просто над своєю головою якийсь звук, неначе шелест шовкових шат, і відразу Дух Божий зійшов на мене, повністю огорнувши все моє єство, заповнивши мене від голови до п’ят, і, о яку ж радість і щастя я відчув! Немає слів, щоб описати майже миттєвий перехід від густого туману розумової та духовної темряви до сяйва світла і знання, якими в ту мить наповнилося моє розуміння. Тоді я отримав повне знання про те, що Бог живе, що Ісус Христос—Син Божий, і про відновлення Святого Священства й повноти євангелії.

Це було повне хрищення—фізичним зануренням у небесне джерело чи небесну стихію, тобто у Святий Дух; і воно було навіть більш реальним і фізичним у своїй дії на всі частини мого тіла, ніж занурення у воду; воно розвіяло назавжди, поки працюватимуть мій розум і пам’ять, усі можливості сумніватися чи боятися переданого нам історично того факту, що “Дитя з Віфлеєму” дійсно є Божим Сином, а також і того факту, що Він тепер відкривається дітям людським і передає знання, так само як і за апостольських часів. Я був цілковито вдоволений, вдоволений як тільки міг, бо мої очікування були більш ніж здійснені; думаю, я міг би сказати, що навіть найбільшою мірою.

Я не можу сказати, скільки часу я залишався у цьому повному потоці блаженного задоволення і божественного просвітлення, але через кілька хвилин потому Дух, Який наповнив і огорнув мене, почав поволі віддалятися. Устаючи з колін із серцем, наповненим такою вдячністю Богу, що її й не висловити, я відчував—я знав: Він підтвердив мені те, що може підтвердити тільки Вседержитель, те, що цінніше за всі багатства й почесті, які можуть дати світи”⁴.

Лоренцо Сноу залишився вірним свідченню, яке отримав того дня, і старанно трудився, аби збільшувати своє духовне знання й допомагати в цьому іншим. “Відтоді й надалі,—казав він,—я старався жити так, щоб не втратити Його Святого Духа і щоб Він постійно мене направляв; я постійно намагався позбутися свого егоїзму й будь-яких непотрібних амбіцій і докладав усіх зусиль, щоб працювати Йому на користь”⁵. Він заявив: “Допоки працює моя пам’ять і я буду в ясному розумі, я ніколи не дозволю, щоб могутнє свідчення і знання, ввірені мені, залишилися неповідомленими”⁶. [Див. рекомендацію 1 на с. 70].

Учення Лоренцо Сноу

Набуття свідчення—хороший старт для святих останніх днів.

Фундамент, на якому ми звели нашу віру,—грандіозний і чудовий. Я знаю це по собі. Я був у цій Церкві лише короткий час, однак зміг отримати найдосконаліше знання про те, що існує Бог, що існує Його Син Ісус Христос, і що Бог підтвердив: Джозеф Сміт був Його пророком. Те знання не могла передати жодна людина. Воно прийшло через одкровення від Всемогутнього. Це—дуже хороший старт для святого останніх днів, і кожному, хто має хоч якесь прагнення йти вперед цим шляхом, воно буде потрібне в той чи інший час. Кожна людина опиниться в таких обставинах, коли їй потрібна буде сила, і сила та прийде від усвідомлення того, що шлях, яким вона простує, приведе до здійснення її найвищих і найкращих бажань⁷.

Брати і сестри, є дещо, про що ми з вами повинні замислюватися. Настає час, коли кожному чоловіку і кожній жінці належить самим з’ясувати, на якому саме фундаменті вони стоять. Ми всі повинні старатися, щоб бути трохи ближче до Господа. Нам необхідно рухатися потроху вперед й отримувати повне знання про те, що ми повинні повніше розуміти. І це—привілей кожного святого останніх днів⁸. [Див. рекомендацію 2 на с. 71].

Ми можемо збільшити свою віру й духовне знання.

Чоловіки і жінки можуть збільшувати своє духовне знання; з роками вони можуть набувати його більше й більше⁹.

Я відчуваю, що святі останніх днів рухаються вперед, що вони отримують освіту. Ми піднімаємося вище й вище. Ми прямуємо вперед, щоб досягнути вищого стану й вищої сфери, і рухаємося до вищого рівня; і ми отримуємо освіту, завдяки якій мудрість світу, з усіма його здобутками й хибними вченнями та принципами, не матиме впливу на святих останніх днів, бо вони піднімаються над теоріями й гіпотезами людського вимислу і стрімко сягають височин у пізнанні істини, яка підносить розум, посилює розуміння, і вони укорінюються в істинних принципах життя й слави. Наше серце сповнене цих істин, і ми не можемо сказати, в який саме день або час наша віра збільшилась, але ми відчуваємо, озираючись назад на попередній тиждень, місяць чи рік, що ми збільшили свою віру і знання про віру в Бога і про Його могутність; ми знаємо, що більше наблизилися до свого Бога, і ми відчуваємо, що ми в товаристві Бога, нашого Батька¹⁰. [Див. рекомендацію 3 на с. 71].

Якщо ми бажаємо збільшувати свою віру і духовне знання, то повинні докладати зусилля.

Кожна людина має навчитись покладатися на власне знання; вона не може залежати від знання свого сусіда; кожна людина повинна бути незалежною; вона повинна цілковито покладатися на свого Бога. Їй самій видно, чи вистоїть вона в труднощах і чи подолає перешкоди, які услали собою шлях життя, щоб завадити її розвитку. Людина може отримати інформацію через Святого Духа, і вона наближається до Бога і збільшує свою віру настільки, наскільки є старанною¹¹.

Неможливо рухатися у пізнанні принципів істини, розширювати свої небесні знання, якщо ми не використовуємо свої розумові здібності і належним чином не докладаємо зусиль. У нас є приклад, записаний в Ученні і Завітах; він стосується неправильного розуміння цього з боку Олівера Каудері. Господь пообіцяв йому дар перекладати давні літописи. Як і багато хто з нас сьогодні, він мав неправильне уявлення, як користуватися цим даром. Він вважав: оскільки цей дар йому було обіцяно Богом, то все, що йому потрібно зробити,—це дозволити своєму розуму чекати у неробстві, просто чекати, не докладаючи жодних зусиль, щоб потім спонтанно ним користуватися. Однак, коли ті літописи були покладені перед ним, йому не було передано жодного знання—вони як були, так і залишилися запечатаними, бо сила перекладати не прийшла до нього.

Хоч йому й було дано дар перекладати, усе ж він не міг продовжити роботу просто тому, що він не докладав зусиль перед Богом, щоб розвинути той дар у собі; і він був дуже засмучений, а Господь, у Своїй доброті й милості, повідомив йому про зроблену ним помилку такими словами:

“Ось, ти не зрозумів; ти вважав, що Я дам це тобі, тоді як ти не взяв на думку нічого, крім того, щоб просити Мене. Але, ось, Я кажу тобі, що ти повинен з’ясувати це повністю своїм розумом; потім ти повинен спитати Мене, чи це правильно, і якщо це правильно, Я зроблю так, щоб твої груди запалали зсередини; отже, ти відчуєш, що це правильно” і т.д. [Див. УЗ 9].

Так само й з нами у справах, за які ми беремось. Якщо ми сподіваємося добитися поліпшення й успіхів у роботі, яка ось тепер перед нами, і зрештою таки отримати ті дари і слави, наближаючись до стану піднесення, здобути яке сподіваємося, то ми повинні роздумувати й міркувати, ми повинні докладати всі зусилля, які тільки маємо¹².

Нам треба, щоб … ми самі отримали Духа, а не задовольнялися тим, щоб ходити у світлі, яке випромінюють інші; нам слід мати Його у своєму власному духовному єстві. …

Людині, яка починає вчитися грі на флейті, спочатку важко грати по нотах, а щоб грати мелодію чисто, необхідні неабиякі старанність і терпіння. Ця людина має продовжувати свої заняття, перепочивати, повертатися до них та знову й знову їх продовжувати. І через якийсь час вона вже зможе, завдяки великим своїм зусиллям, чисто зіграти якусь мелодію. Якщо через певний час попросити її знову зіграти цю мелодію, їй вже не потрібно буде згадувати, куди ставити пальці, вона буде легко її грати. Спочатку їй не було легко; необхідні були чимале терпіння й багато праці, і тільки вже потім вона змогла легко грати цю мелодію.

Це ж саме можна сказати й про Божі справи. Нам слід напружуватися і йти від благодаті до благодаті, щоб закон дії настільки став невід’ємним від нашого єства, що нам було б природно робити те, що від нас вимагається¹³. [Див. рекомендацію 4 на с. 71].

Якщо ми заглиблюємося у вивчення Божих справ і залишаємося вірними, наша релігія стає частиною нас самих.

Існує загроза, яка йде від удаваного розвитку, того розвитку, що відбувається тільки поверхнево. Ми говоримо про ходіння у світлі Духа і про почуття, які це викликає в нас, але що ми робимо з цим? Нам слід заглиблюватися у вивчення Божих справ, закладаючи свій фундамент на камені, поки не дійдемо до тієї води, яка має бути в нас невичерпним джерелом вічного життя¹⁴.

Серед нас є люди, яким колись було вділено великою мірою від Духа Всемогутнього, чиї наміри колись були, як в ангелів, добрими й чистими і які вступили в завіти з Богом, що будуть служити Йому і виконувати Його заповіді за будь-яких обставин і умов. … Але що ж тепер з деякими такими старійшинами? Сьогодні вони це не відчувають. Їхня прихильність—до речей цього світу, яких Господь дав їм набути, тому вони тепер чекають, поки їх покличуть, і в багатьох випадках, коли їх покликають, вони слухаються більше з бажання зберегти своє становище й посаду, ніж з відчуття сердечної любові до роботи, на яку вони б могли бути покликані.

У такому стані перебувають всі люди, не залежно від того, наскільки добре вони починали, хто дозволив своїм думкам і прихильності піти за світом і його шляхами, і це—простий і незаперечний доказ того, що коли таке трапляється з людьми, їхня любов до світу переважає любов до Господа і до Його роботи на землі. Отримавши світло вічної Євангелії і ставши причасниками добрих справ царства, а також будучи сіменем Ізраїлевим і спадкоємцями великих та славетних обіцянь, ми повинні працювати з відданістю й старанням, щоб звершити те, що Бог мав намір зробити через нас; ми повинні бути чоловіками і жінками віри й сили, а також добрих справ, і коли ми помічаємо за собою, що стаємо хоч трохи недбалими чи байдужими, то цих знань вже має бути для нас достатньо, щоб виправити свої шляхи і повернутися на шлях обов’язку¹⁵.

Немає нічого безглуздішого за ідею, що людина може скидати з себе свою релігію, як плащ або одяг. Не може людина скинути з себе свою релігію і залишитися собою. Наша релігія має стати невід’ємною від нас самих частиною, частиною самого нашого єства, яку не можна скинути. Якщо й стається так, що людина скидає з себе свою релігію, то у момент, коли вона це робить, вона стає на зовсім невідомий для неї ґрунт, вона віддає себе силам темряви, вона—не на власній території, їй немає чого там робити. Це не діло для старійшин Ізраїля богохульствувати, брехати і прикладатися до алкоголю; вони повинні триматися подалі від цього. Давайте ж полишимо все зло і будемо жити за кожним словом, що виходить з вуст Бога [див. УЗ 98:11]. Давайте ж енергійно і з бажанням візьмемося за виконання кожного даного нам обов’язку, щоб нам постійно мати Дух нашого Бога, світло істини й одкровення від Ісуса Христа¹⁶.

Залишайтеся на кораблі Сіону. Якщо повз нього проходять судна, сяючи яскравими кольорами й даючи чудові обіцянки, не сходьте на берег, щоб пересісти на якесь інше судно; тримайтеся цього корабля. Якщо хтось із присутніх на кораблі, не маючи належного духа, погано до вас поставився, пам’ятайте: із самим кораблем все гаразд. Ми не повинні дозволяти своєму розуму озлобитися через те, що люди на кораблі можуть нам зробити; з кораблем все гаразд і з його офіцерами все гаразд; і ми зробимо вірно, якщо залишимося на цьому кораблі. Я можу запевнити вас: він доставить вас якраз до землі слави¹⁷.

Я наведу алегорію стосовно того, як ми привертаємо й отримуємо Цей Дух та стаємо достатньо відданими, щоб під час шторму не випасти з цього корабля. Покладіть огірок у банку з маринадом; ні в першу годину, ні в перші 12 годин він майже не замаринується. Скуштуйте його, і ви побачите: маринад подіяв лише на шкірку, бо щоб огірку замаринуватися, потрібен довший час. Хрищення людини в цій Церкві на ній позначається, однак не настільки, щоб вона “замаринувалася” відразу ж. Хрищення ще не встановлює в ній закон права і обов’язку впродовж перших 12 або 24 годин; людина повинна залишатися в Церкві, як огірок у маринаді, поки вона глибоко не проникнеться правильним духом, поки вона не “замаринується” у “мормонізмі”, у законі Божому; нам треба, щоб це стало нашим єством.

… Брати і сестри, я … залишаю це питання для вашого пильного розгляду, ваших роздумів і міркувань, молячи Господа Бога наших батьків, щоб Він пролив Свій Дух на Свій народ. Ви—ті, кого Господь вибрав прославляти Його в Його присутності, і нехай Господь благословить вас і сповнить вас Своїм Духом, і нехай ваші очі будуть ясними, аби чітко побачити те, що стосується вашого спасіння. І якщо є якийсь чоловік чи якась жінка, які ще не цілком пробудилися, скоро може настати час, коли Дух і сила Святого Духа зійдуть на них, щоб навчити про минуле, теперішнє і те, що настане, і з допомогою Господа, посадити праведність і принцип істини в їхнє єство, щоб вони могли бути підготовлені до бур, що настануть¹⁸. [Див. рекомендацію 5 на с. 71].