Життя і священнослужіння Лоренцо Сноу
Одного дня 1835 р. 21-річний Лоренцо Сноу сів на коня і поїхав з батьківського дому; він поїхав навчатися в Оберлінський коледж, що в Оберліні, Огайо. Він не знав, що під час тієї короткої подорожі станеться подія, яка змінить курс його життя.
Їдучи верхи дорогою свого рідного міста Мантуя, Огайо, він зустрів чоловіка, який також їхав верхи. Цей чоловік, на ім’я Девід У. Петтен, нещодавно був висвячений в апостоли Господа Ісуса Христа. Він повертався до святих останніх днів у Кертленді, Огайо, після служіння на місії. Ці двоє чоловіків проїхали разом приблизно 30 миль (50 кілометрів). Пізніше Лоренцо Сноу розповідав:
“Наша бесіда перейшла на релігію й філософію; я, бувши тоді молодим і доволі освіченим, спочатку поставився до його поглядів несерйозно, особливо тому, що вони не завжди були граматично правильно висловлені; але оскільки він продовжував говорити у своїй переконливій і смиренній манері, щоб відкрити моєму розуму план спасіння, я, здавалося, був не здатний відкинути знання про те, що він був людиною від Бога і що його свідчення було істинним”1.
Лоренцо Сноу, коли він зустрів старійшину Петтена, не був членом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, але йому були відомі деякі вчення Церкви. Треба сказати, що пророк Джозеф Сміт відвідував дім сім’ї Сноу і мати Лоренцо та його сестри, Леонора і Елайза, були охрищені й конфірмовані в члени Церкви. Однак у той час Лоренцо був, як він казав, “зайнятий іншим”, і все це “пройшло повз [його] увагу абсолютно непоміченим”2. Ситуація почала змінюватися після розмови зі старійшиною Петтеном. Згадуючи про ту випадкову зустріч, він сказав: “Це був переломний пункт в моєму житті”3. Він описав, що відчував під час тієї бесіди:
“Я відчув, наче щось вкололо мене в серце. І він, очевидно, помітив це, бо майже вже наостанок він, принісши своє свідчення, сказав, щоб я, перш, ніж лягти спати, звернувся до Господа і сам спитав у Нього. Я це зробив, і ось таким був результат: від дня, коли я зустрів цього великого апостола, усі мої прагнення ставали незмірно більшими й вищими”.
“Абсолютна щирість старійшини Петтена, його переконливість та духовна сила”4 мали довготривалий вплив на молодого чоловіка, який і сам одного дня стане служити апостолом. І та спокійна розмова повела до інших подій, які підготували Лоренцо Сноу стати Президентом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, Божими вустами на землі.
Зростання в сім’ї, де панували віра і старанна праця
Дві міцні сім’ї, багаті на віру й релігійні традиції, об’єдналися разом, коли 6 травня 1800 р. Олівер Сноу одружився з Розеттою Леонорою Петтібоун. Молодий і молода були нащадками ранніх європейських поселенців у Сполучених Штатах—англійських пілігримів, які перетнули в 1600-х роках Атлантичний океан, втікаючи від релігійного переслідування. Олівер і Розетта провели кілька перших років свого подружнього життя в штаті Массачусетс, де народилися їхні доньки Леонора Абігейл та Елайза Роксі. Потім вони переїхали до Мантуї, Огайо, на той час це було одне з найзахідніших поселень у Сполучених Штатах. Вони стали одинадцятою сім’єю, що переїхала в ту місцевість. У Мантуї в сім’ї народилося ще дві доньки—Аманда Персі і Мелісса. Лоренцо, п’ята дитина і перший син, народився в Мантуї 3 квітня 1814 р. Пізніше в сім’ї йому народилося двоє його молодших братів—Люшес Август і Семьюель Пірс5.
За традиціями своїх сімей, Олівер і Розетта навчали своїх дітей тому, що важливо мати віру, старанно працювати і здобувати освіту. Розповідями про те, які труднощі їм довелося знести, щоб мати свою домівку, вони навчали своїх дітей не занепадати духом і цінувати Божі благословення, які вони мають у своєму житті. Елайза написала: “Ми справді можемо сказати про наших батьків, що вони були абсолютно чесними і були гідними довіри в усіх своїх стосунках з людьми і в усіх своїх життєвих справах; вони дбайливо навчали своїх дітей, щоб ми полюбили працю, були ощадливими і неухильно дотримувалися моральності”6. Лоренцо висловлював вдячність батькам за те, що вони завжди навчали його “турботливо й ніжно”7.
Коли Лоренцо підріс, він старанно займався фізичною і розумовою працею. Його батько часто відлучався з дому, займаючись “громадськими справами”. Лоренцо, у відсутність Олівера, як старший син, залишався на господарстві на фермі—до цього обов’язку він ставився серйозно й успішно його виконував. Коли Лоренцо не працював, то він, як правило, читав. “З книгою,—казала Елайза,—він не розлучався ніколи”8.
Згадуючи, як розвивалася особистість Лоренцо, Елайза зауважила: “З самого малечку [він] виявляв енергію і вміння приймати правильні рішення, що визначало його розвиток у подальшому житті”9.
Подолання юнацьких амбіцій
Олівер і Розетта Сноу заохочували до справжнього дослідження релігії. Вони дозволяли своїм дітям дізнаватися про різні церкви, відкриваючи свій дім для “порядних і розумних людей всіх деномінацій”. Однак навіть у такій обстановці Лоренцо “мало приділяв уваги, а то й зовсім її не приділяв, релігії як такій, прийнаймні недостатньо, щоб вирішити, якій конкретно секті віддати перевагу”10. Його мрією було стати військовим командиром, і ця його мрія заступала все інше в його житті, і “не тому, що він любив воювати,—написав історик Орсон Ф. Уітні,—а тому, що він був зачарований романтикою військової професії”11. Проте він швидко змінив це прагнення на інше. Він залишив дім і зареєструвався для навчання в Оберлінському коледжі, що знаходився недалеко, щоб здобути “академічну освіту”12.
Під час навчання в Оберліні у нього виник новий інтерес до релігії. Усе ще перебуваючи під враженням від бесіди зі старійшиною Петтеном, він не лише розмірковував над вченнями відновленої євангелії, але й розповідав про них іншим людям в Оберліні—навіть тим, хто вчився на священика. У листі до своєї сестри Елайзи, яка приєдналася до святих у Кертленді, він написав: “Серед священиків і тих, хто має намір вивчитись на них, я досяг неабиякого успіху, і знаєш в чому?—у захисті мормонізму. Щоправда, у мене не багато навернених, та я й сам не навернувся, але мої старання не пройшли дарма, бо деякі з них майже визнали, що знайшли певну [мудрість] у твоїх вченнях. Усунути велику упередженість проти мормонізму у поглядах орберлінських студентів—ой яка нелегка справа”.
У цьому ж самому листі Лоренцо відповідає на запрошення, отримане від Елайзи. Вона організувала все для того, щоб він переїхав до неї в Кертленд і вивчав давньоєврейську мову в класі, який відвідували пророк Джозеф Сміт і кілька членів Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Він написав: “Мені так приємно дізнатися, що ти маєш в Кертленді стільки радості; проте в мене на даний момент немає охоти переїхати звідси туди до вас; та все ж, якщо можливість навчатися там залишатиметься та сама, я думаю, що вже майже схиляюсь до ідеї переїхати. Бо, що казати, це було б мені дуже цікаво та, можливо, й досить корисно почути проповідування тих вчень, які я так довго старався захищати й підтримувати тут, в Оберліні”.
Хоч Лоренцо й був вражений ученнями Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, він не наважувався приєднатися до Церкви. Однак він був зацікавлений нею. У своєму листі до Елайзи він поставив кілька запитань стосовно Церкви. За його словами, від студентів в Оберліні, які готувалися стати священиками, вимагалося “присвятити сім, а то й більше років напруженому навчанню, і тільки тоді їм буде дозволено говорити язичникам, що є Бог на Небесах; так само й адвокату слід набути певної кваліфікації, і тільки тоді йому буде дозволено виступати з промовами”. “Тоді як,—пише він своїй сестрі,—ваші люди, я так розумію, у проповідуванні ваших вчень більше покладаються на божественну допомогу, а не на те, що вивчається в коледжі”. Він хотів зрозуміти, як працює Дух, і запитав, чи може Святий Дух бути даний людям “у цю епоху існування світу”. Якщо ж люди можуть отримати Святого Духа, то він запитував, чи “завжди Бог дає Його через іншу людину?”13. Іншими словами, він хотів знати, чи необхідним є повноваження священства для отримання Святого Духа.
Лоренцо цінував дружні стосунки й освіту, набуті в Оберлінському коледжі, але його дедалі більше не задовольняло, як там відбувається релігійне навчання. Урешті-решт він залишив коледж і прийняв запрошення своєї сестри вивчати давньоєврейську мову в Кертленді. Він казав, що відвідував уроки давньоєврейської мови тільки для того, щоб підготуватися до навчання в коледжі на сході Сполучених Штатів14. Але Елайза помітила, що відбувалося не лише вивчення давньоєврейської мови, але і “його розум та серце сповнювалися живою вірою вічної Євангелії”15. Невдовзі він знайшов відповіді на питання, які ставив в Оберлінському коледжі, і в червні 1836 р. був охрищений старійшиною Джоном Бойнтоном, одним з перших членів Кворуму Дванадцятьох Апостолів у цьому розподілі. Також він був конфірмований в члени Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.
Десь так через два тижні хтось із друзів запитав його: “Брате Сноу, а ви отримали після свого хрищення Святого Духа?” Він пригадував: “Після того запитання я майже оціпенів. Виходило, що я, хоч і отримав усе, що мені, можливо, було потрібно, усе ж не отримав того, що сподівався отримати”. А це означало, що хоч він і був конфірмований, він не отримав якогось особливого прояву Святого Духа. “Я відчув невдоволення,—казав він,—не тим, що зробив, а самим собою. З цим почуттям я пішов увечері в одне місце, яке облюбував собі, щоб там молитися Господу”. Він став на коліна і негайно ж отримав відповідь на свої молитви. “Це ніколи не зітреться з моєї пам’яті, поки я буду її мати,—заявляв він пізніше.—… Я отримав повне знання про те, що є Бог, що Ісус, Який помер на Голгофі, був Його Сином, і що Джозеф Сміт отримав повноваження, яке, як він заявляв, він має. Задоволення від того одкровення і його велич неможливо передати словами! Я повернувся до свого найманого помешкання. Тепер я міг свідчити цілому світу про те, що знав, і знав напевно: Євангелія Божого Сина була відновлена і Джозеф був пророком Божим, уповноваженим говорити від Його імені”16.
Зміцнений цим, Лоренцо став готуватися до служіння на місії. За словами його сестри Елайзи, його навернення змінило його наміри і “відкрило перед ним новий світ”. Вона зауважила: “Замість того, щоб здобувати земну військову славу, він тепер ступ[ив] на поле битви на боці небесного війська”17.
Подолання труднощів на місії повного дня
Лоренцо Сноу розпочав своє місіонерське служіння навесні 1837 р. в штаті Огайо. Його рішення служити місіонером повного дня, як і рішення приєднатися до Церкви, вимагало від нього зміни власних поглядів і планів. Він написав у щоденнику: “У 1837 р. [я] цілком відмовився від усіх любих моєму серцю ідей”18. Він залишив свої плани здобути “класичну освіту” в коледжі на сході Сполучених Штатів19. Він також погодився подорожувати без торби чи “мідяків у своєму чересі”, іншими словами, вирушити на місію без грошей, покладаючись на доброту інших у забезпеченні себе харчами й дахом над головою. А це зробити для нього було особливо важко, оскільки він завжди, ще з юності, відчував, що для нього важливо платити самому за себе з тих грошей, які він допомагав зароблятити своєму батьку на сімейній фермі. Він сказав: “У мене не було звички розраховувати, що хтось дасть мені їжу чи дах над головою. Куди б я не вирушав, мій батько мав звичай переконатися, чи в мене достатньо грошей на мої витрати. І ось тепер я мав вирушати в дорогу і просити у когось щось поїсти і десь прихилити свою голову; це було для мене дуже важко і так відрізнялося від того, до чого я звик”20. Він “вирішив зробити це”, але тільки тому, що отримав “ствердну відповідь, що Бог вимагав цього”21.
Дехто з дядьків, тіток, двоюрідних братів і сестер та друзів відвідали перші збори, які він проводив як місіонер. Згадуючи, як вперше проповідував, він сказав: “Я був досить сором’язливим, і … мені було так важко встати і почати проповідувати своїм родичам та сусідам, що зійшлися. Пам’ятаю, я молився майже весь день до вечора, в який мав виступати. Я молився аж до знесилення й просив Господа дати мені що казати. Потім вже моя тітонька сказала мені, що вона надзвичайно розхвилювалася, побачивши, що я встаю промовляти, але я відкрив свої вуста і те, про що я говорив, я ніколи не знав, однак моя тітонька сказала, що я гарно виступав майже три чверті години”22. З вдячністю він пригадував: “Я вірив і відчував запевнення, що Дух натхнення підказуватиме мені і дасть мені “промову”. Я прагнув цього, молячись і постячись,—і я упокорився перед Господом, звертаючись до Нього у могутній молитві, щоб Він вділив мені сили і натхнення святого Священства; і коли я, ставши перед тією аудиторією, ще не знаючи жодного слова, яке б міг сказати, відкрив вуста, щоб говорити, відразу ж Святий Дух зійшов на мене, наповнюючи мій розум світлом та думками, які треба було передати, а також дав належні слова, щоб ті думки висловити”23. На час, коли він залишав ту місцевість, він охристив і конфірмував дядька, тітку, декого з двоюрідних братів і сестер і кількох друзів24.
Поділившись євангелією зі своєю родиною та друзями, старійшина Сноу продовжував місіонерську роботу в інших містах та містечках, прослуживши там майже один рік. Він повідомляв: “Перебуваючи на місії, я побував у різних частинах штату Огайо, і в цей період охристив багатьох людей, які залишилися вірними істині”25.
Лоренцо Сноу не пробув довго вдома після повернення з першої місії, як відчув бажання знову проповідувати євангелію. “Дух мого місіонерського служіння настільки сильно впливав на мої думки,—казав він,—що я знову захотів повернутися до тієї роботи”26. Цього разу він проповідував відновлену євангелію в штатах Міссурі, Кентуккі та Іллінойс і знову в Огайо.
Знаходилися люди, які вороже ставилися до старійшини Сноу та послання, яким він ділився. Наприклад, він розповідав про випадок, що стався в Кентуккі, коли група людей зібралася в чиємусь домі послухати його проповідь. Після проповіді він дізнався, що, як тільки він вийде з будинку, дехто з присутніх збирається напасти на нього. Він пригадував, що “в тисняві натовпу людей” у тому домі один з чоловіків “випадково торкнувся однієї з нижніх кишень мого сюртука, що викликало в нього несподіваний страх”. Відчувши в кишені старійшини Сноу щось тверде, він негайно попередив своїх спільників, що місіонер озброєний пістолем. Пізніше старійшина Сноу написав: “І цього було достатньо—потенційні розбійники облишили свої лихі наміри”. З певною веселістю старійшина Сноу додав: “Уявний пістоль, який у них викликав страх, а для мене став захистом, був Біблією кишенькового формату; вона була безцінним подарунком мені від дорогого моєму серцю Патріарха, Батька Джозефа Сміта [ст.]”27.
Інші ж люди радо вітали старійшину Сноу і сприймали послання, яким він ділився. В одному з поселень штату Міссурі він навчав п’ятьох людей, які потім були охрищені серед зими. Старійшині Сноу разом з іншими довелося прорубати в річці ополонку, щоб він зміг виконати цей обряд. Незважаючи на холоднечу, дехто з навернених, “виходячи з води, плескав у долоні і вигукував слова вдячності Богу”28.
Перші дві місії старійшини Сноу тривали в період з весни 1837 р. по травень 1840 р. В уривках з його листів описано цей час, проведений у служінні Господу: “Залишок зими [1838—1839 рр.] я провів у подорожах та проповідуванні, … з різним успіхом і різним ставленням людей до нього: часом мене сприймали якнайввічливіше і слухали з величезною цікавістю, а часом—брутально й зухвало знущалися; однак в жодному випадку до мене не ставилися гірше, ніж до Ісуса, Якого я закликав наслідувати”29. “Коли я тепер озираюся на пережите, … то не перестаю вражатися й дивуватися”30. “Господь був зі мною, і я був надзвичайно благословенний у виконанні своєї важкої роботи”31.
Місія в Англії
На початку травня 1840 р. Лоренцо Сноу приєднався до святих в Наву, Іллінойс, проте довго там не затримався. Його було покликано перетнути Атлантичний океан і служити місію в Англії, і того ж самого місяця він поїхав з Наву. Перед своїм від’їздом він вибрав час, щоб відвідати сім’ї декого з дев’яти апостолів, які на той час вже служили в Англії.
Коли він прийшов у сім’ю Бригама Янга, то побачив, що стіни їхньої дерев’яної хатини зяяли щілинами, в які “вривався вітер і бурі”. Сестра Янг була зморена, бо тільки повернулася після марних пошуків їхньої корови. Незважаючи на свої важкі умови, вона сказала старійшині Сноу: “Ви бачите, в якій я ситуації, але нічого не кажіть йому [моєму чоловіку], щоб він хоча б про мене не тривожився і не переживав—я бажаю, щоб він залишався на ниві, де трудиться, аж поки його не буде почесно звільнено”. Зворушений “просто-таки вбивчою бідністю й нуждою” сестри Янг, старійшина Сноу захотів допомогти їй: “У мене було зовсім мало грошей, їх було навіть не достатньо, щоб проїхати хоча б десяту частину відстані до місця служіння, не було й жодної перспективи отримати решту потрібних мені грошей—і це увечері перед самим моїм від’їздом. Я витяг з кишені частину свого дріб’язку і простягнув їй, … та вона відмовилася взяти ці гроші; поки я настійливо тицяв їх їй, а вона продовжувала відмовлятися, монети—яка з необережності, яка випадково—розкотилися по підлозі і попадали в щілини між незбитими дошками на підлозі, тим самим завершивши наше сперечання. Прощаючись з нею, я сказав, що тепер на дозвіллі вона може дістати їх”32.
З Іллінойсу старійшина Сноу поїхав до Нью-Йорка, де сів на корабель, щоб перетнути Атлантичний океан. За 42 два дні плавання корабель тричі потрапляв у шалені шторми. Старійшина Сноу, оточений наляканими, ридаючими пасажирами, залишався спокійним, вірячи, що Бог захистить його. Коли корабель причалив у Ліверпулі, Англія, серце старійшини Сноу було “сповнене найвищої вдячності Тому, Хто зберігає і підтримує тих, кого Він покликає й посилає як посланників спасіння до народів землі”33.
Після того як старійшина Сноу прослужив місіонером в Англії приблизно чотири місяці, на нього було покладено додаткову відповідальність. Його було призначено служити президентом Лондонської конференції, це покликання схоже на покликання президента округу сьогодні. Він продовжував проповідувати євангелію, а також наглядав за роботою провідників священства, наприклад, президентів філій, на тій території. Під час служіння на цій провідній посаді він часто звітував старійшині Парлі П. Пратту, члену Кворуму дванадцятьох, і президенту місії. Він писав про багатьох людей, яких “цікавив шлях спасіння”, про кімнату, “заповнену вщерть” на недільних зборах і про “задоволення, що приходить від хрищення [навернених] до кошари нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа”. Сповнений ентузіазму й оптимізму стосовно цієї роботи, він казав: “Нехай і оточений різноманітною свавільною злочестивістю, Сіон все ж починає енергійно рухатися вперед, і я вірю: ще трохи—і він стане сяючим світлом у цьому місті”34.
Лондонська конференція під керівництвом старійшини Сноу помітно зростала. Старійшина Сноу радів такому успіху, але також мав і труднощі, виконуючи свої обов’язки провідника. У листі до старійшини Гебера Ч. Кімбола, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, він стверджував, що ці труднощі змусили його “взяти курс в керівництві, відмінний від того, якого він раніше завжди дотримувався”35. Він сказав старійшині Кімболу: “Ви і старійшина [Уілфорд] Вудрафф казали, що це буде школа для набуття досвіду, так воно і є. … Відтоді як я прибув сюди, серед святих постійно стається щось нове. Не встигне пройти одне, як вже з’являється інше”. Він поділився істиною, яку швидко засвоїв, виконуючи свої нові обов’язки: “Я б не справився з труднощами, [якби] так багато мені не допомагав Бог”36. Ті ж почуття він висловив і в листі до старійшини Джорджа А. Сміта, з Кворуму дванадцятьох: “Те мале, що вдалося мені виконати, виконав не я сам, а Бог. Стараючись звеличувати своє покликання вчителя в Ізраїлі, я з власного досвіду навчився одному: сам по собі я не знаю нічого і не можу зробити нічого; я також ясно побачив, що жодному святому не процвітати, якщо він не прислухається до настанов і поради, які даються тими, хто поставлений головувати в Церкві. Я впевнений: якщо я дотримуюся законів Господа Бога, Він буде підтримувати й допомагати мені у моєму покликанні. … Поки я ходитиму перед Ним у смиренні, Він даватиме мені силу, щоб радити в праведності й мати дух одкровення”37.
Крім проповідування євангелії і служіння президентом Лондонської конференції, старійшина Сноу, щоб допомогти місіонерам пояснювати відновлену євангелію, написав релігійний трактат, або брошуру. Цей трактат під назвою The Only Way to Be Saved (Єдиний шлях до спасіння) був з часом перекладений кількома мовами і використовувався впродовж всієї другої половини ХІХ-го століття.
Старійшина Сноу служив в Англії до січня 1843 р. Перед від’їздом він виконав одне доручення, отримане від Президента Бригама Янга. На полях однієї сторінки у своєму щоденнику він написав лише кілька слів про це завдання: “На прохання През. Б. Янга передав два примірники Книги Мормона Королеві Вікторії і Принцу Альберту”38.
Залишаючи Англію, старійшина Сноу очолив спільноту британських святих останніх днів, що переселялися в Наву. Він написав у своєму щоденнику: “Я відповідав за групу, що складалася з двох з половиною сотень людей, багато хто з них були моїми близькими друзями, які навернулися завдяки моєму навчанню. Ситуація, в якій я перебував тепер, перетинаючи Атлантичний океан в оточенні друзів, разюче відрізнялася від тієї, коли я два з половиною роки тому був самотнім у такій подорожі”39. Пережите старійшиною Сноу на кораблі Swanton показало його як керівника, а також його віру в Бога. Наведену далі розповідь взято з його щоденника:
“Я зібрав [святих] разом і за спільною згодою організував їх в групи і підгрупи, призначивши підходящих провідників для кожної, і встановив правила, за якими мала керуватися вся наша спільнота. Я з’ясував, що серед нас було кілька первосвящеників і приблизно тридцять старійшин, і, знаючи природне нетерпляче бажання багатьох старійшин робити щось, навіть нехай і незначне, аби хоч трохи вирізнятися серед інших, а також знаючи, що якщо їм не вдасться щось зробити в один спосіб, вони будуть намагатися добитися свого в інший, я прийшов до висновку: краще буде, якщо я сам визначу, як їм це робити; а тому я дав усім, кому тільки міг, те чи інше завдання і зробив їх відповідальними за їх виконання. Упродовж тижня вся спільнота збиралася щовечора [на] молитви. Двічі на тиждень у нас були проповіді; у неділю ми проводили збори і приймали причастя.
Наш капітан, з яким я хотів зав’язати дружні стосунки, поводився відсторонено й замкнуто. … Мені легко було здогадатися, що він був упереджено налаштований проти нас. Ми були в морі вже приблизно два тижні, за які не трапилося нічого дуже важливого, а лише те, що звичайно трапляється на морі, коли сталася ось така подія.
Зі стюардом капітана, молодим Германом, стався нещасний випадок, який загрожував його життю. Цей молодий чоловік, людина дуже моральна, розсудлива і надійна, побував з капітаном вже в кількох плаваннях; він завоював велику прихильність і самого капітана, і офіцерів та команди; святі також ставилися до нього дуже приязно. Тому ймовірність його смерті … надзвичайно засмутила всіх на кораблі і всім було дуже важко на серці.
У нього з рота йшла кров, і ця кровотеча супроводжувалася страшними судомами і конвульсіями. Зрештою, коли спроби врятувати його різними ліками виявилися марними, всі надії на те, що він виживе, зникли. Капітан попросив моряків, щоб вони, перш ніж йти спати, по одному зайшли в каюту Германа попрощатися з ним; це й було зроблено—без найменшого сподівання побачити його живим наступного ранку. Коли вони виходили з каюти, то багато в кого очі були мокрими від сліз.
Сестра Мартін [одна зі святих останніх днів, що перебували на кораблі], сидячи біля стюарда, висловила йому своє бажання покликати мене і щоб я благословив його на зцілення, і тоді він, можливо, зміг би одужати. Він з готовністю на це погодився. Я саме спав у своїй койці, коли за мною прийшли; було приблизно дванадцять годин ночі. Я негайно встав і пішов до каюти, [а] по дорозі зустрів першого помічника капітана, який тільки-но вийшов від помираючого. Пройшовши повз мене, він тут же зустрівся з братом Стейнсом і сказав йому, що містер Сноу збирається покласти руки на стюарда. “Але,—сказав він (сумним голосом),—нічого вже не допоможе; для бідолахи вже настав кінець”. “О,—сказав старійшина Стейнс,—Господь може зцілити його через рукопокладання”. … —“Ви так думаєте?”—спитав моряк у простоті свого серця.
Проходячи далі, я у дверях каюти зіштовхнувся з капітаном, і з усього видно було, що він плакав. “Я радий, що ви прийшли, містере Сноу,—сказав він,—хоч це вже й не допоможе, бо скоро стюарда вже не стане”. Я увійшов у каюту й сів на [Германове] ліжко. Він ледь дихав і вже здавався небіжчиком. Голосно говорити він не міг, але дав знати, що хоче, [аби] я благословив його. Як стало відомо, у Гамбурзі, Німеччина, він мав дружину і двох дітей і був для них єдиним годувальником. Здавалося, він дуже хвилювався про них.
Я поклав руки на його голову, і як тільки закінчив промовляти молитву благословення, він сів у ліжку і, склавши долоні, вигукнув хвалу Господу за своє зцілення; дуже швидко після цього він встав з ліжка [і], вийшовши з каюти, став ходити по палубі.
Наступного ранку всі здивувалися, побачивши стюарда живим-здоровим, і були вражені, побачивши, що він може, як звичайно, виконувати свої обов’язки. Моряки, усі разом і кожний окремо, вбачали в цьому чудо; святі знали, що так воно і є, і раділи та прославляли Господа; капітан твердо повірив, що це чудо, і відчував глибоку вдячність—відтоді й надалі між ним і нами встановилися дуже сердечні стосунки. Він у різний спосіб виявляв до нас прихильність і допомагав в усьому, у чому тільки міг; він постійно турбувався про наші потреби й бажання; відвідував усі наші збори, купував і читав наші книги. Його помічники робили те саме, і коли я залишав їх у Новому Орлеані [Луїзіана], вони пообіцяли мені, що охристяться. Через рік я отримав листа від старшого помічника, який повідомляв, що вони … виконали своє обіцяння. Капітан також заявив про свій намір прийняти євангелію трошки пізніше і потім жити зі святими. Стюард був охрищений, коли ми прибули в Новий Орлеан; на прощання він подарував мені Біблію, яка й зараз зі мною”40.
Старійшина Сноу написав: “Коли ми сходили з борту Swanton, дехто з моряків плакав. Дійсно, у всіх нас були дуже урочисті почуття”41. З Нового Орлеана старійшина Сноу та його супутники-святі, сівши на пором, попливли вгору по ріці Міссісіпі. У Наву вони прибули 12 квітня 1843 р.
Подальша відданість Господній роботі
Лоренцо Сноу, відслуживши місіонером повного дня більшість із семи років, побачив для себе можливості тимчасово змінити служіння. Узимку 1843—1844 рр. опікуни місцевої школи запропонували йому працювати вчителем. Він прийняв цю пропозицію, навіть знаючи, що багато хто з учнів “пишалися тим, що ображали вчителів і в школах все трощили”. Він вирішив, що шлях до завоювання поваги учнів—це виявлення поваги до них. Його сестра Елайза згадувала: “Він звертався до тих хлопців, ніби вони були найшанованішими джентльменами. … Особливо він багато працював над тим, щоб давати їм відчути свою зацікавленість в їхньому успіху і своє бажання “допомагати їм продовжувати навчання. … Ось так, завдяки доброті й переконуванню, вони полагіднішали—і їхнє довір’я було завойоване; завдяки терпеливій і тривалій роботі, безсовісні бешкетники перетворилися на учнів, що заслуговували поваги; і ще задовго до закінчення чверті, з несподіваним успіхом, вони привчилися до старанного навчання”42.
У 1844 р. він отримав нове завдання від Церкви. Його було призначено поїхати в Огайо й очолити передвиборчу кампанію Джозефа Сміта, який балотувався кандидатом у президенти Сполучених Штатів. Пророк був розчарований тим, як уряд Сполучених Штатів ставився до святих останніх днів, і він написав тодішнім кандидатам у президенти, щоб вони визначили своє ставлення до Церкви. Невдоволений їхніми відповідями, він вирішив, що буде балотуватися кандидатом у президенти.
Кворум дванадцятьох призначив Лоренцо Сноу та інших “створити політичну, розгалужену по всьому штату Огайо, організацію, яка підтримувала б Джозефа Сміта як кандидата у президенти”43. Займаючись цим, вони роз’яснювали людям, як саме порушувалися конституційні права святих. Лоренцо казав, що він переживав “дуже цікавий час”44. Дехто несамовито виступав проти кандидатури Пророка, інші ж відчували, що Джозеф Сміт зміг би повести країну до успіху й процвітання.
“У розпал виявлення цих протилежних поглядів,—згадував Лоренцо Сноу,—мої успіхи несподівано завершилися, бо прийшло підтверджене повідомлення про вбивство Пророка і його брата, Гайрума”45. У Наву він повернувся “з важким серцем”46.
Навіть у цей трагічний час святі старанно трудилися, будуючи Боже царство. Як зазначив пізніше Лоренцо, “Під керівництвом Всемогутнього царство просувалося вперед”47. Вони продовжували проповідувати євангелію і зміцнювати одне одного та працювали разом над завершенням будівництва храму у своєму місті.
Лоренцо Сноу, приєднавшись до святих у Наву, вирішив, що одружуватися він ніколи не буде, а присвятить своє життя проповідуванню євангелії. Його сестра Елайза Сноу пізніше зауважила: “Присвятити свій час, свої таланти, усього себе служінню—це все, чого він хотів”. Він відчував, що сімейне життя могло б якоюсь мірою “зменшити його корисність” в Господній роботі48.
Погляди Лоренцо на шлюб і сім’ю почали змінюватися у 1843 р. після розмови на самоті з пророком Джозефом Смітом на берегах ріки Міссісіпі. Пророк свідчив про одкровення, яке він отримав стосовно множинного шлюбу. Він сказав Лоренцо: “Господь відкриє вам шлях, щоб отримати закон Целестіального Шлюбу і підкоритися йому”49. Почувши це, Лоренцо почав розуміти, що шлюб був заповіддю від Господа і необхідною складовою плану щастя, який дав Небесний Батько.
У 1845 р. Лоренцо Сноу вступив у множинний шлюб, який тоді практикувався у Церкві, одружившись з Шарлет Скваер і Мері Еделін Годдард. З часом він був запечатаний ще з кількома іншими жінками. Його відданість своїм дружинам та дітям була невіддільною від його відданості роботі Господа.
Святі продовжували будувати Боже царство в Наву, але продовжувалися й переслідування. У лютому 1846 р., холодною зимою, зловмисники змусили їх залишити домівки і храм. І вони почали довгий шлях на захід—до своєї нової домівки.
Допомога святим збиратися в Долині Солоного озера
Хоч Лоренцо Сноу та його сім’я і залишили Наву разом з рештою святих, усе ж вони прибули в Долину Солоного озера більш як через рік після прибуття туди першого загону піонерів. Як і більшість святих останніх днів-піонерів того раннього періоду, вони дорогою залишалися на певний час у тимчасових поселеннях. Лоренцо та його сім’я перебували короткий час в одному з поселень в Айові, що називалося Гарден-Гроув, де вони збудували дерев’яні хатинки для святих, які мали прибути після них. Звідти вони перебралися до поселення, що називалося Гора Пісха, також в Айові.
У поселенні Гора Пісха Лоренцо знову працював разом зі своєю сім’єю та іншими святими, щоб задовольнити власні потреби і потреби тих, хто йшов за ними до Долини Солоного озера. Вони будували дерев’яні хатини і навіть сіяли та обробляли зернові культури, знаючи, що, скоріше за все, врожай доведеться збирати не їм. У період перебування в поселенні Гора Пісха Лоренцо Сноу був покликаний головувати у цьому поселенні. Горе, хвороби і смерть переслідували людей, не оминаючи і сім’ю Лоренцо, але він старанно трудився, щоб допомогти людям знайти надію, зміцнювати одне одного і залишатися слухняними Господнім заповідям50.
Весною 1848 р. Президент Бригам Янг повідомив Лоренцо Сноу, що він має залишити поселення Гора Пісха й вирушити в Долину Солоного озера. Лоренцо знову дали провідну посаду, цього разу він став керівником загонів піонерів. Ці загони прибули в Долину Солоного озера у вересні 1848 р.
Служіння в якості члена Кворуму дванадцятьох
12 лютого 1849 р. Лоренцо Сноу повідомили, що йому слід прийти на збори Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Він негайно залишив те, що робив, і пішов на збори, що вже почалися. По дорозі він розмірковував, чому це його викликали до Кворуму дванадцятьох. Він був збентежений—чи не винний він в якомусь проступку? Знаючи, що був вірний у виконанні свого обов’язку, він прогнав від себе те занепокоєння. Однак він не міг собі уявити, що на нього чекає. Прийшовши, він неабияк здивувався, дізнавшись, що його покликано служити членом цього кворуму. На тих же зборах Лоренцо Сноу та ще троє інших—старійшина Чарльз С. Річ, старійшина Франклін Д. Річардс та старійшина Ерастус Сноу, його далекий кузен,—були висвячені в апостоли51.
Висвячення Лоренцо Сноу в апостоли визначило решту його життя. Його покликання бути одним із “особливих свідків імені Христа” (УЗ 107:23) впливало на все, що б він не робив. Пізніше він так сказав про свої почуття стосовно особистих обов’язків апостола:
“По-перше, апостол повинен мати Божественне знання, отримане через одкровення від Бога, що Ісус живий, що Він—Син живого Бога.
По-друге, він повинен бути божественно вповноважений надавати Святого Духа; це Божественне джерело, що відкриває справи Божі, повідомляючи Його волю й цілі та веде до всієї істини і показує те, що має прийти, як це проголошено Спасителем.
По-третє, він є правомочним виконувати силою Бога священні обряди Євангелії, які кожній людині підтверджуються Божественним свідченням. Тисячі людей, що тепер живуть у цих гірських долинах, отримавши ці обряди завдяки моєму проповідуванню, є живими свідками правдивості цього твердження”52.
Крім особистої відповідальності свого покликання, старійшина Сноу мав чітке усвідомлення, що означає бути членом Кворуму дванадцятьох: “Нам, Дванадцятьом, слід рішуче відмовитися від будь-чого, що б відволікало нашу увагу від шляху виконання обов’язку, аби ми могли бути одним цілим, як є одним цілим [Перше] Президентство, і бути об’єднаними на основі любові, яка об’єднує Божого Сина з Батьком”53.
Маючи таке розуміння свого власного покликання та місії Кворуму дванадцятьох, старійшина Лоренцо Сноу присвятив своє життя тому, щоб допомагати у побудові Божого царства на землі. Він служив у цьому покликанні в багатьох різних напрямах і в багатьох різних місцях.
Італійська місія
На генеральній конференції, що відбулася в жовтні 1849 р., Лоренцо Сноу був покликаний організувати місію в Італії. Він, хоч і мало що знав про ту країну та її культуру і не говорив тією мовою, усе ж прийняв те покликання без вагань. Менш ніж за два тижні після конференції він був уже готовий до від’їзду, зробивши все для нього можливе, щоб допомогти дружинам та дітям на час своєї відсутності.
Коли Лоренцо Сноу разом з іншими місіонерами їхав на схід Сполучених Штатів, де вони мали сісти на борт корабля, щоб перетнути Атлантичний океан, його думки крутилися навколо власної сім’ї і тих людей, яким він невдовзі буде служити. У листі до своєї сестри Елайзи він написав: “Багато протилежних почуттів вирувало у моїй душі. … Ми поспішали і все далі віддалялися від могутнього магніту—ДОМІВКИ! Але ми знали: робота, до якої ми залучилися, мала принести світло тим, хто сидів у темряві і перебував у долині смертної темряви, і наші душі були сповнені любов’ю, а наші сльози висихали”54.
Старійшина Сноу та його супутники прибули в Геную, Італія, у липні 1850 р. Їм стало зрозуміло, що Господня робота тут просуватиметься повільно. Старійшина Сноу написав: “Я самотній і чужинець у цьому великому місті, за вісім тисяч миль (12875 км) від своєї дорогої сім’ї, оточений людьми, про чиї манери та особливості я зовсім нічого не знаю. Я приїхав, щоб просвітити їхній розум і ввірити їм принципи праведності; та я не бачу, як це можна зробити. Жодної перспективи, лише темрява”. Стривожений “дурницями, … злочестивістю, великою темрявою та забобонами” людей, яким був покликаний служити, він написав: “Я прошу Небесного Батька подивитися на цей народ з милістю. О Господи, дай їм підпасти під Твоє співчуття, щоб усім їм не загинути. Прости їм їхні гріхи і дай мені стати відомим серед них, щоб вони могли пізнати Тебе і пізнати, що Ти послав мене встановлювати Твоє царство. … Невже Ти не маєш кількох вибраних серед цього народу, до яких я був посланий? Приведи мене до них, і Твоє ім’я буде прославлене через Ісуса, Твого Сина”55.
Старійшина Сноу знайшов цих “вибраних” серед спільноти людей, що називалися вальденсами. Вальденси жили в гірській долині у місцевості П’ємонт, прямо на південь від італійсько-швейцарського кордону і на схід від італійсько-французького кордону. Їхніх предків переслідували і гнали з одного місця до іншого, оскільки вони вірили у владу давніх апостолів і більше хотіли дотримуватися апостольських вчень, а не приєднуватися до тогочасних релігій.
У листі до Президента Бригама Янга старійшина Сноу написав, що вальденси пережили віки “темряви й жорстокості”, але вони “стояли непохитно, майже як та скеля, об яку б’ються хвилі в розбурханому океані”. Але саме перед прибуттям місіонерів-святих останніх днів для вальденсів розпочався “період великого спокою”, і вони, як здавалося, мають більше релігійної свободи, ніж інші в Італії. “Таким чином,—зауважував він,—шлях був відкритий лише незадовго до рішення організувати місію, і в жодній іншій частині Італії не діють такі сприятливі закони”.
Бажаючи більше дізнатися про цих людей, старійшина Сноу пішов до бібліотеки, щоб знайти там якусь книгу про них. Він згадував: “Бібліотекар, до якого я звернувся, сказав, що в нього є книга з описом того, що мене цікавить, але вона зараз на руках. І не встиг він закінчити своє речення, як увійшла пані з цією книгою. “О,—сказав він,—яка дивовижна ситуація: ось пан тільки що питав про цю книгу”. Невдовзі я переконався, що ці люди були гідні першими в Італії почути проголошення Євангелії”56.
Старійшині Сноу та його напарникам нетерпілося проповідувати євангелію в місцевості П’ємонт, однак вони відчували, що братися їм за це потрібно обережно, розвиваючи дружні стосунки з людьми й показуючи, що їм можна довіряти. Відчувши, що у них встановилися гарні стосунки з цими людьми, вони зійшли на гору, що була неподалік, проспівали там “хвалу Богу небесному” і промовили молитву, освячуючи землю Італії для місіонерської роботи. Також вони висловили свою відданість цій роботі і старійшина Сноу дав благословення священства своїм супутникам, щоб допомогти їм у виконанні їхніх обов’язків. Те, що відбулося на горі, надихнуло його, і він назвав цю вершину Моунт-Бригам (Гора Бригама)57.
Навіть після цієї події мало пройти ще майже два місяці, перш ніж хтось виявив бажання приєднатися до Церкви. 27 жовтня 1850 р. місіонери зраділи, нарешті побачивши перше в Італії хрищення, а потім і конфірмацію58. Старійшина Сноу пізніше повідомив: “Робота тут йде повільно і стомливо. … Та Церква все ж встановлюється. Дерево посаджено і розростається своїм корінням”59.
Якось вночі старійшина Сноу побачив сон, який допоміг йому зрозуміти суть його місії в Італії. Уві сні він разом з друзями ловив рибу. “Ми з радістю помітили багато великої й чудової риби на поверхні води, на всій її гладі довкола,—розповідав він.— Ми побачили, що багато людей закидали свої сітки та волосінь; але вони, здавалося, усі були нерухомі, тоді як ми були у постійному русі. Проходячи повз одного з них, я побачив, що на мій гачок спіймалася риба, і подумав, що цей чоловік, мабуть, розстроївся, бо це він мав впіймати її, а вона наче вислизнула з його рук; однак ми рухалися далі і вийшли на саме узбережжя. І тоді я потяг свою волосінь і дуже був здивований й засмучений мізерністю свого улову. Я думав: це дуже дивно, що серед такої величезної кількості риби благородних порід і надзвичайно привабливої на вигляд, я витяг такий маленький трофей. Однак все моє розчарування зникло, коли я, підійшовши, побачив, що риба була надзвичайно чудовою”60.
Сон старійшини Сноу був пророчим. Він не побачив великої кількості навернених в Італії і, як пізніше зауважив інший місіонер, ті, хто прийняв євангелію, “були не багаті і не благородні”61. Однак старійшина Сноу та його напарники були знаряддям у Господніх руках, щоб привести хороших, вірних людей у Боже царство—людей, які висловили вдячність за те, що “почали ходити дорогою нового й вічного життя”62. І як результат—під керівництвом старійшини Сноу була перекладена італійською мовою Книга Мормона.
Майже через півтора століття інший апостол, старійшина Джеймс Е. Фауст, говорив про чоловіків і жінок, що приєдналися до Церкви завдяки праці старійшини Сноу та його напарників: “Дехто з них були в перших загонах з ручними візками, що прибули в Долину Солоного озера. … Багато їхніх нащадків дбали про виноградник нововідновленої Церкви і сьогодні роблять дивовижні внески у розвиток всесвітньої Церкви, вірячи, як вірили і їхні предки, що апостоли тримають ключі, які ніколи не знищаться”63.
Розбудова Церкви
Старійшина Сноу пізніше служив і на інших місіях, звеличуючи своє покликання як член Кворуму дванадцятьох і працюючи “під керівництвом [Першого] Президентства Церкви … , аби розбудовувати Церкву й управляти всіма її справами однаково в усіх народах” (УЗ 107:33).
У 1853 р. Президент Бригам Янг покликав Лоренцо Сноу повести групу сімей у поселення на півночі штату Юта в окрузі Бокс-Елдер. Уже існуюче поселення було малим, неорганізованим і нестабільним. Старійшина Сноу не гаючись взявся до роботи, організовуючи людей за принципами закону посвячення, як навчав пророк Джозеф Сміт. Люди збудували процвітаюче місто, яке старійшина Сноу назвав Бригам-Сіті, на честь Президента Янга. Працюючи разом і підтримуючи одне одного, жителі міста побудували ряд шкіл, фабрик, зрошувальну систему, торговельні заклади і навіть створили театральне товариство. І хоч вони не жили за повним законом посвячення, та все ж керувалися його принципами, і вони показали, чого може досягти громада завдяки спільним діям і старанній праці. “Ледарів у Бригам-Сіті не було,—писала дочка Президента Сноу, Леслі.— Тривав такий період активності й процвітання, якого, можливо, не було в історії жодного іншого поселення в штаті”64.
Старійшина Сноу і його сім’я прожили в Бригам-Сіті багато років. Він там головував над святими, від’їзджаючи час від часу, щоб служити ще десь на короткочасних місіях. У 1864 р. він поїхав приблизно на три місяці, щоб служити на короткочасній місії на Гавайських островах. Поїхав він туди зі старійшиною Езрою Т. Бенсоном, який також служив членом Кворуму дванадцятьох, старійшинами Джозефом Ф. Смітом, Алмою Смітом та Уільямом У. Клаффом65. У 1872–1873 рр. старійшина Сноу разом з іншими супроводжував президента Джорджа А. Сміта, першого радника у Першому Президентстві, під час його дев’ятимісячної поїздки частиною Європи і Близького Сходу, у тому числі вони відвідали й Святу Землю. Вони вирушили в цю подорож на прохання Президента Бригама Янга, який сподівався, що їхній праведний вплив допоможе підготувати інші народи до отримання відновленої євангелії66. У 1885 р. старійшина Сноу був покликаний відвідати кілька племен американських індійців на північному заході Сполучених Штатів і в штаті Вайомінг. Взявшись за справу у серпні і завершивши її в жовтні, він створив там місії та організував церковних провідників допомагати тим, хто був охрищений і конфірмований.
Храмова робота
Президент Гебер Дж. Грант, сьомий Президент Церкви, зауважив, що президент Лоренцо Сноу “присвя[тив] роки свого життя роботі в Храмі”67. Ця любов до храмової роботи почалася ще у перші дні навернення Президента Сноу і поглиблювалася упродовж його служіння апостолом. Він відвідував збори в Кертлендському храмі невдовзі після того, як був охрищений і конфірмований. Пізніше він з ентузіазмом прийняв покликання збирати внески для побудови храму в Наву. Коли храм в Наву був побудований, він служив у ньому храмовим працівником, допомагаючи святим останніх днів отримати ендаумент та обряди запечатування перед їхнім виходом на захід. Він продовжував виконувати свої обов’язки в храмі, і вони навіть розширилися після того, як його було покликано служити апостолом. Він промовляв на службах освячення храму в Логані, Юта. Після того як Президент Уілфорд Вудрафф освятив храм Ментай, Юта, президент Сноу читав молитву освячення на сесіях, що проходили в наступні дні. Коли останній камінь було покладено на найвищий шпиль Солт-Лейкського храму, він керував великим зібранням у виконанні Вигуку Осанни. Після освячення Солт-Лейкського храму він служив його першим президентом.
На 80-річчя Президента Сноу одна місцева газета, вшановуючи його, написала: “У надвечір’ї свого життя [він] все ще зайнятий та енергійний у виконанні великої справи, якій віддав свої попередні роки, і він продовжує у священних межах Храму чудовий труд, якому він та його товариші присвятили себе—труду найдзвичайної важливості задля цього світу, враженого гріхом і смертю”68.
Служіння конкретним людям
Президент Сноу, подорожуючи різними місцями, навчав великі групи людей, та все ж знаходив час для служіння й окремим людям і сім’ям. Наприклад, у березні 1891 р., служачи у той час президентом Кворуму дванадцятьох, він виступав на конференції у Бригам-Сіті. Посеред його виступу на кафедру поклали записку. Один з очевидців казав, що Президент Сноу припинив свій виступ, прочитав записку, а потім пояснив святим, що його просять прийти до людей, які зараз переживають велике горе”. Він попросив вибачення і відійшов від кафедри.
Записка була від жителя Бригам-Сіті на ім’я Джейкоб Дженсен. У ній було сказано, що у цей день, після багатотижневої боротьби зі скарлатиною, померла дочка Джейкоба, Елла. Брат Дженсен написав цю записку, щоб просто повідомити президента Сноу про її смерть і попросити його бути на похороні. Але президент Сноу хотів відвідати цю сім’ю негайно, навіть якщо це й вимагало від нього перервати свій виступ і залишити збори, на яких він головував. Перш ніж піти зі зборів, він попросив Раджера Клаусона, який тоді був президентом колу Бокс-Елдер, супроводжувати його.
Джейкоб Дженсен розповів, що сталося, коли президент Сноу і президент Клаусон прийшли до нього додому:
“Постоявши біля Еллиного ліжка хвилину чи дві, президент Сноу спитав, чи є в нашому домі освячена олія. Я неабияк здивувався, але сказав йому, що є і дав її йому. Він передав пляшечку з олією брату Клаусону і попросив його помазати Еллу. Потім [президент Сноу] запечатав помазання.
Під час благословення на зцілення я особливо був вражений деякими словами, які він сказав і добре пам’ятаю їх і зараз. Він сказав: “Дорога Елло, я наказую тобі, в ім’я Господа, Ісуса Христа, повернутися й жити, твоя місія ще не закінчена. Ти ще будеш жити, щоб виконати важливу місію”.
Він сказав: вона ще буде жити, щоб виховати велику сім’ю і бути втішенням для своїх батьків та друзів. Я добре пам’ятаю ці слова. …
“…Після того як президент Сноу закінчив промовляти благословення, він повернувся до нас з дружиною і сказав: “Тепер не тужіть і не побивайтеся за нею. Усе буде добре. Ми з братом Клаусоном зайняті і повинні вже йти; ми не можемо залишитися тут, але ви будьте терпеливі й чекайте, і не тужіть, бо все буде добре”. …
Елла залишалась у цьому стані ще більше години після того, як Президент Сноу благословив її, або більше трьох годин з моменту смерті. Ми сиділи біля її ліжка й спостерігали за нею, її мати і я, коли раптом вона розплющила очі. Вона повела очима по кімнаті, побачила, що ми сидимо біля неї, але все одно ще шукала когось, і перше, що вона спитала, було: “Де він? Де він?” Ми запитали: “Хто? Де хто?” “Як хто, брат Сноу,—відповіла вона.— Він покликав мене назад”69.
Коли Елла була в духовному світі, вона відчувала такий мир і таке щастя, що не хотіла повертатися назад. Однак вона послухалася голосу президента Сноу. Від того самого дня вона втішала членів сім’ї та друзів, допомагаючи їм зрозуміти, що їм не потрібно тужити за дорогими їм людьми, які померли70. З часом вона вийшла заміж, мала восьмеро дітей і віддано служила у церковних покликаннях71.
Веде Церкву як Господній пророк, провидець і одкровитель
2 вересня 1898 р. помер Президент Уілфорд Вудрафф, прослуживши Президентом Церкви більше дев’яти років. Президент Сноу, який тоді служив президентом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, знаходився у Бригам-Сіті, коли почув цю новину. Він сів на потяг до Солт-Лейк-Сіті відразу ж, як тільки зміг, знаючи, що відповідальність за керівництво Церквою тепер лежить на Кворумі дванадцятьох.
Відчуваючи свою невідповідність, але готовий виконувати Господню волю, президент Сноу пішов у Солт-Лейкський храм і там молився. У відповідь на його молитву йому явився Сам Господь. Пізніше Президент Сноу свідчив, що “дійсно бачив Спасителя … у Храмі і говорив з ним лицем до лиця”. Господь сказав йому негайно взятися за реорганізацію Першого Президентства, а не чекати, як це робилося, коли помирали попередні Президенти Церкви72. Президент Сноу був підтриманий Кворумом дванадцятьох як Президент Церкви 13 вересня 1898 р., після чого він розпочав своє служіння як Президент. 9 жовтня він був підтриманий всіми членами Церкви, а 10 жовтня був рукопокладений як п’ятий Президент Церкви.
Завдяки прикладу Президента Сноу та одкровенням, які він отримував, святі останніх днів знали: він—їхній пророк. Представники інших релігій також поважали його як віддану Богу людину.
Взаємодія зі святими останніх днів
Бувши Президентом Церкви, Президент Сноу часто головував на конференціях колу. Зустрічаючись зі святими, він виявляв до них свою любов і повагу. Його слова та дії вказували, що хоч він і усвідомлював священність свого покликання, та все ж не ставив себе вище за людей, яким служив.
На конференції одного колу Президент Сноу відвідав сесію, що проводилася спеціально для дітей колу. Дітей попросили вишикуватися в лінію, щоб вони могли по одному підходити до пророка і тиснути йому руку. Перед тим як їм зробити це, він встав і сказав: “Я хочу, щоб коли я буду тиснути вам руку, ви дивилися мені в обличчя, аби ви могли завжди пам’ятати мене. Я тепер не кращий за будь-яку іншу людину, але Господь поклав на мене важливі обов’язки. Відтоді, як Господь Сам дав мені знати про Нього і зробив це найдосконалішим чином, я старався виконувати кожний обов’язок, що лежав на мені. Саме через цю високу посаду, яку я займаю, я хочу, щоб ви пам’ятали мене, пам’ятали, що ви тиснули руку Президенту Церкви Ісуса Христа. Я сподіваюсь, ви не забуватимете молитися про мене й моїх радників, президентів Кеннона та Сміта, і за апостолів”73.
Син Президента Сноу, ЛеРой, розповів про випадок, що стався на конференції колу в Річфілді, Юта: “Президент Лоренцо Сноу і Френсіс М. Лаймен [з Кворуму дванадцятьох] були присутні на конференції колу в Річфілді. Після вступної пісні президент колу спитав брата Лаймена, кого йому слід запросити сказати вступну молитву. Брат Лаймен сказав: “Нехай Президент Сноу скаже”, маючи на увазі, щоб він спитав Президента Сноу, хто ж саме буде промовляти молитву. Замість цього, президент колу попросив промовити молитву Президента Сноу. Президент Сноу з вдячністю погодився і, перш ніж почати молитися, він висловив своє задоволення, що йому запропонували це, і сказав, що вже довгий час йому не надавалася така приємна нагода. Казали, що він промовив чудову вступну молитву”74.
Взаємодія з представниками інших конфесій
Вплив Президента Сноу поширювався не лише на святих останніх днів. Коли люди з інших конфесій зустрічали його, вони починали поважати його і Церкву, яку він представляв. Преподобний У. Д. Корнелл, священик з іншої церкви, відвідав Солт-Лейк-Сіті і мав нагоду провести певний час з Президентом Сноу. Він написав:
“У супроводі його секретаря, людини люб’язної й досвідченої, я ввійшов у присутність цієї високої за посадою особи, і незчувся як вже потискував руку одному з найприємніших і найприязніших чоловіків, яких я тільки зустрічав,—людині, яка мала особливу здатність відразу ж допомогти вам позбутися будь-якої незручності в його присутності,—цьому майстру у мистецтві вести бесіду з тим рідкісним умінням, яке дозволяло йому давати вам спокійне відчуття, що він вам щиро радий.
Президент Сноу—культурна людина, культурна і в розумі, і в душі, і в тілі. Його мова вишукана, дипломатична, дружня—мова вченої людини. Його манери вказують на вихованість. За характером він ніжний, як дитина. Вас представляють йому. Вам приємно з ним. У вас зав’язується з ним розмова, він подобається вам. Ви розмовляєте з ним довше—і ви вже любите його”. Звертаючись до своїх читачів, які, очевидно, були упереджено налаштовані проти Церкви, преподобний Корнелл писав: “Але ж він—мормон!” Якщо “мормонізму” вдасться зробити з нечемної, брутальної людини таку людину, як Президент Сноу, то “мормонізм” справді може багато чого зробити. Якщо “мормонізм” був тією формуючою силою, яка дала світу людину такої спокійної вдачі, як він, і таку інтелектуально освічену, як він, то щось хороше таки точно повинно бути у мормонізмі”75.
Інший священик, преподобний Прентіс, також писав про зустріч з Президентом Сноу: “Обличчя, в якому було видно душу, де царює Князь Миру,—ось що було його найкращим свідченням. І ось тепер у своєму житті, проведеному за вивченням людей, я знайшов таке свідчення. Ним було обличчя, яке я побачив сьогодні. … Я очікував побачити інтелектуальність, доброзичливість, поважність, холоднокровність і силу, які б виражалися на обличчі Президента Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів; але коли мене представили Президенту Лоренцо Сноу, я на якусь мить був просто вражений. … Його обличчя виражало повний спокій, а в його присутності відчувалось благословення миру. Спокійні глибини його очей були не тільки “домом тихої молитви”, але й житлом духовної сили. Коли він говорив про “слово пророче певніше” і про впевнену надію, що він мав у собі, і про незмінну віру, яка перемогла тяжкі випробування й труднощі трагічного життя, я спостерігав зміну емоцій і вивчав із зачарованою увагою ледь помітні тіні у виразі обличчя, які так ясно вказували на те, що відбувається в його душі; і абсолютно незнайоме мені почуття підкралося до мене—я “стояв на святій землі”: цей чоловік діяв, керуючись не звичайними мотивами політики, власних інтересів чи вигідності, а він “діяв, виходячи із зовсім іншого”. … Якщо Мормонська Церква може породжувати такі свідчення, вона зовсім мало буде потребувати вмілого пера письменника чи красномовства великого проповідника”76.
Одкровення про десятину
Президент Лоренцо Сноу, можливо, найбільш відомий завдяки одкровенню, яке він отримав стосовно закону десятини. У травні 1899 р. він відчув спонукання поїхати разом з іншими провідниками Церкви в Сент-Джордж, Юта. І хоч він не знав, чому їм потрібно їхати, він та його брати швидко прореагували на те спонукання, і приблизно через два тижні вони були в Сент-Джорджі. 17 травня, прибувши у Сент-Джордж, Президент Сноу отримав одкровення, що він повинен проповідувати про закон десятини. Наступного дня він проголосив святим: “Це слово Господа до вас не є чимось новим; воно просте: “ОСЬ НАСТАЄ ТОЙ ЧАС ДЛЯ КОЖНОГО СВЯТОГО ОСТАННІХ ДНІВ, ЯКИЙ ВВАЖАЄ СЕБЕ ПІДГОТОВЛЕНИМ ДО МАЙБУТНЬОГО І НЕПОХИТНО СТОЇТЬ НА НАДІЙНОМУ ФУНДАМЕНТІ, ВИКОНАТИ ВОЛЮ ГОСПОДА—ПЛАТИТИ СВОЮ ДЕСЯТИНУ СПОВНА”. Це слово Господа вам, і воно буде словом Господа кожному поселенню на всій землі Сіону”77.
Виголосивши це послання у Сент-Джорджі, Президент Сноу та його супутники повідомляли його і в містечках на півдні Юти та в інших поселеннях, що знаходилися між Сент-Джорджем і Солт-Лейк-Сіті. На час повернення додому, 27 травня, вони вже провели 24 зборів, на яких Президент Сноу виголосив 26 промов і потис руку 4417 дітям. Вони проїхали 420 миль (676 км) потягом і 307 миль (494 км) кіньми та в екіпажах78. Це додало сил Президенту Сноу, і він палко хотів продовжувати проповідувати про закон десятини по всій Церкві. “Я настільки задоволений результатами цієї поїздки,—казав він,—що маю намір у найближчому майбутньому проїхати по всіх колах Сіону”79. Він головував на багатьох конференціях колів, де обіцяв святим, що послушність цьому закону підготує членів Церкви до отримання матеріальних і духовних благословень80. Він також обіцяв, що послушність закону десятини дасть Церкві звільнитися від боргів81.
По всій Церкві її члени з відновленою відданістю відповіли на пораду Президента Сноу. У 1904 р. історик Орсон Ф. Уітні, який пізніше служив членом Кворуму дванадцятьох, написав: “Результат тієї поїздки прийшов негайно. Десятини і пожертвування почали надходити зі швидкістю й щедрістю, незнаною вже роками, і становище Церкви у багатьох відношеннях поліпшилося, а її перспективи стали яскравішими. Президент Сноу і до цього мав любов і довіру серед людей, а тепер ці хороші почуття збільшилися й стали сильнішими”82. Президент Гебер Дж. Грант, який був членом Кворуму дванадцятьох, коли Президент Сноу отримав одкровення стосовно десятини, пізніше заявив: “Лоренцо Сноу прийшов у Президентство Церкви, коли йому було вісімдесят п’ять років, і те, що йому вдалося зробити за наступні три роки свого життя, просто вражає! За якісь три роки цей чоловік, який за мірками світу вже ні на що не був здатний з огляду на його вік, цей чоловік, який ніколи не займався фінансовою справою, який багато років свого життя присвятив роботі в храмі, під натхненням від живого Бога взявся за фінанси Церкви Христа і за ті три роки змінив все, що стосувалося фінансів,—з темряви на світло”83.
Його свідчення в останні дні служіння
1 січня 1901 р. Президент Сноу відвідав спеціальні збори у Солт-Лейкській Скинії, присвячені зустрічі ХХ-го століття. На збори були запрошені люди всіх релігій. Для цієї події Президент Сноу підготував послання, однак сам не міг його прочитати, оскільки був дуже застужений. Після вступного гімну і вступної молитви та виконання урочистого гімну Хором Скинії син Президента Сноу, ЛеРой, встав і прочитав це послання, що називалося “Вітання світу від Президента Лоренцо Сноу”84. Заключні слова послання свідчили про почуття Президента Сноу до Господньої роботи:
“На своєму вісімдесят сьомому році життя на землі я сповнений палкого бажання трудитися на благо людства. … Я здіймаю свої руки і прошу небесних благословень на жителів землі. Нехай сонячне сяйво посміхнеться вам згори. Нехай скарби землі і плоди землі рясно даються вам на користь. Нехай світло істини проганяє темряву з ваших душ. Нехай праведність збільшується, а беззаконня зменшується. … Нехай справедливість тріумфує, а моральний занепад припиниться. І нехай превалюють чеснотність, цнотливість і честь, аж поки зло не буде подолано і земля не стане очищеною від злочестивості. Нехай ці побажання, як голос “мормонів” у горах Юти, йдуть до всього світу, і нехай усі люди знають, що наше бажання і наша місія—для благословення і спасіння всього людського роду. … Нехай Бог буде прославлений у перемозі, яка долає гріх, і горе, і нещастя, і смерть. Нехай же мир перебуває з усіма вами!”85
6 жовтня 1901 р. Президент Лоренцо Сноу підвівся, щоб звернутися до святих на заключній сесії генеральної конференції. До цього він вже кілька днів дуже хворів; підійшовши до кафедри, він сказав: “Мої дорогі брати і сестри, це просто диво для мене, що я відважився виступити перед вами сьогодні після обіду”. Він стисло повідомив про провідництво в Церкві. А після цього промовив слова, які були останніми, сказаними ним усій Церкві: “Нехай Бог благословить вас. Амінь”86.
Через чотири дні Президент Сноу помер від пневмонії. Після поховальної служби в Солт-Лейкській Скинії його тіло було поховане на цвинтарі в дорогому для нього Бригам-Сіті.
Батько Лоренцо Сноу, Олівер Сноу
Лоренцо Сноу був охрищений і конфірмований у Кертленді, Огайо, у червні 1836 р., через два місяці після освячення Кертлендського храму, який показано на фотографії.
Старійшина Лоренцо Сноу
Багато ранніх святих емігрували з Європи, щоб приєднатися до святих у Сполучених Штатах Америки.
На кораблі Swanton важко поранений чоловік був зцілений відразу після того, як старійшина Лоренцо Сноу благословив його.
Лоренцо Сноу служив керівником піонерських загонів, які прибули у Долину Солоного озера в 1848 р.
Фартухи для екіпажів, черевики, збруя та капелюхи виготовлялися в цій будівлі у Бригам-Сіті, Юта.
Перше Президентство і Кворум Дванадцятьох Апостолів у 1898 р. Верхній ряд, зліва направо: Ентон Х. Ланд, Джон У. Тейлор, Джон Генрі Сміт, Гебер Дж. Грант, Бригам Янг молодший, Джордж Тісдейл, Руджер Склоусон, Меррінер У. Меррілл; середній ряд: Френсіс М. Лаймен, Джордж К. Кеннон, Лоренцо Сноу, Джозеф Ф. Сміт, Франклін Д. Річардс. Нижній ряд: Меттіас Ф. Коулі, Абрахам О. Вудрафф.