“Це Я”
Милосердя Христа, яке виявляється у цілковитій відданості волі Бога, було і є незмінним.
Сьогодні Суботній день, і ми зібралися, щоб говорити про “Христа, і Того розп’ятого”. Живе, живе Спокутар мій!
Уявіть цю подію, яка сталася в останній тиждень смертного життя Ісуса. Зібрався натовп, серед якого були римські вояки, озброєні киями та мечами. Цей рішуче налаштований натовп, очолюваний первосвященниковими слугами, які йшли зі смолоскипами в руках, рушив вперед не для того, щоб підкорити місто. Сьогодні вони шукали лише одну людину — чоловіка, який, як відомо, не мав при собі зброї, не проходив військового вишколу і ніколи за все Своє життя ні з ким фізично не бився.
Коли вояки наблизились, Ісус, прагнучи захистити Своїх учнів, вийшов наперед і сказав: “Кого ви шукаєте?” Вони відповіли: “Ісуса Назарянина”. Ісус сказав: “Це Я”… Як тільки [Він] сказав їм: “Це Я”, вони подалися назад, та й на землю попадали”.
Як на мене, це одні з найбільш вражаючих рядків із тих, що є у всіх Писаннях. Серед іншого, на мій погляд, тут прямо сказано, що саме лише знаходження у присутності Сина Божого — великого Єгови Старого Завіту і Доброго Пастиря Нового Завіту, Який не має при Собі ніякої зброї, — що самого лише звуку голосу Того, Хто є Охороною від хуртовини, Князем миру, достатньо, щоб змусити супротивників, спотикаючись, відступити, попадати одне на одного і щиро разом жалкувати, що їх цього вечора не було відряджено чергувати на кухні.
Лише кілька днів тому, коли Він тріумфально в’їхав у місто, то “здвигнулося ціле місто”, як сказано в цьому вірші, питаючи: “Хто це такий?” Я можу тільки собі уявити, що тепер запитання: “Хто це такий?”, ставили вже ті спантеличені вояки, лежачи у багнюці!
На це запитання навряд чи можна було знайти відповідь, поглянувши на Його зовнішність, адже Ісая приблизно за сім століть до того пророкував, що “не мав Він принади й не мав пишноти; і ми Його бачили, та краси не було, щоб Його пожадати”. Її, безперечно, не можна було знайти, поглянувши на Його розкішне вбрання чи великі особисті статки, бо нічого з усього цього у Нього не було. Її не можна було знайти у відомостях про набуття Ним якоїсь формальної освіти у місцевих синагогах, оскільки у нас немає жодних доказів того, що Він колись навчався у якійсь із них, хоча навіть в юності Він міг викликати замішання у дуже освічених книжників і законників, здивовуючи їх Своїм вченням, яке проголошував “як можновладний”.
Починаючи з того часу, коли Він навчав у храмі, й до Його тріумфального в’їзду в Єрусалим і, зрештою, до цього несправедливого арешту, Ісуса постійно ставили у складні, часто підступні ситуації, з яких Він завжди виходив тріумфально — це були перемоги, які ми не можемо пояснити нічим, крім наявності в Нього божественної ДНК.
Втім, протягом всієї історії людства багато людей спрощено, навіть тривіально, ставилися до Його особи та Його свідчення про те, Хто Він є. Вони вважали Його праведність не більше, ніж ханжеством, Його справедливість — лише виявом гніву, Його милість — банальним потуранням розбещеності. Нам не слід сприймати Його особу будь-яким подібним чином, надто спрощено, адже це дозволяє легко ігнорувати вчення, які нам здаються незручними. Так само дуже спрощено сприймали навіть Його основну визначальну чесноту — Його любов.
Під час Своєї земної місії Ісус навчав, що є дві великі заповіді. Їх навчали на цій конференції та навчатимуть завжди: “Люби Господа Бога свого [і] люби свого ближнього, як самого себе”. Якщо ми прагнемо віддано наслідувати Спасителя у дотриманні цих двох важливих і нерозривно пов’язаних між собою правил, нам слід буквально виконувати те, що Він сказав справді: А Він справді сказав: “Якщо Ви Мене любите, Мої заповіді зберігайте!” Того ж вечора Він сказав, що ми маємо: “люб[ити] один одного! Як [Він нас] полюбив”.
У цих уривках з Писань найважливішими фразами є ті, в яких дається визначення щирої любові, подібної до Христової, яку іноді називають милосердям.
Які ж визначення в них даються? Як Ісус виявляв Свою любов?
По-перше, Він любив “всім [С]воїм серцем, могутністю, розумом і силою”, що давало Йому можливість зцілювати найглибший біль і говорити найважчу правду. Коротко кажучи, Він є Тим, Хто може водночас виявляти милість і наполягати на істині. Як сказав Легій, даючи благословення своєму сину Якову: “Викуплення приходить у Святому Месії і через Нього; бо Він сповнений благодаті й істини”. Його любов — це підбадьорливі обійми, коли в цьому є потреба, і гірка чаша, коли з неї має бути випито. Тому ми намагаємося любити — всім своїм серцем, могутністю, розумом і силою — оскільки саме так Він любить нас.
Другою визначальною рисою божественного милосердя Ісуса був Його послух кожному слову, що йде з вуст Бога, і Він завжди підкоряв Свою волю волі Свого Небесного Батька, і чинив так, як Той хотів.
Коли Христос після Свого воскресіння явився у Західній півкулі, Він сказав нефійцям: “Дивіться, Я є Ісус Христос… Я випив з тієї гіркої чаші, яку Батько дав Мені… в чому Я перетерпів волю Батька… від початку”.
Серед безлічі способів, якими Ісус міг відкрити людям Свою особу, Він зробив це, кажучи про Свій послух волі Батька, хоча незадовго до того, у час, коли Сам найбільше потребував підтримки, цей Єдинонароджений Син Бога відчував Себе зовсім покинутим Своїм Батьком. Христове милосердя, яке виявляється у цілковитій відданості волі Бога, було і є незмінним не лише у ті дні, коли легко й приємно, але й, особливо, у найпохмуріші та найскладніші часи.
Як сказано у Писаннях, Ісус “страдник[ом]” був. Він відчував сум, голод, розчарування та нестерпну самотність. У ці та в усі часи ні любов Ісуса, ні любов Його Батька ніколи не минає. Якщо ми маємо таку зрілу любов — яку хочеться наслідувати, яка надихає і вділяє, — то вона теж не минатиме.
Тож, якщо інколи буває так, що чим більше ви докладаєте зусиль, тим складніше, здається, вам стає; якщо так само, як коли ви намагаєтеся подолати свої недоліки й вади, вам трапляється хтось або щось, рішуче налаштовані похитнути вашу віру; якщо так само, як коли ви віддано працюєте, у вас все одно виникають миті, коли вас огортає страх, пам’ятайте, що так було з деякими надзвичайно відданими вірі й чудовими людьми у кожну епоху. Також пам’ятайте, що у Всесвіті є сила, рішуче налаштована протидіяти всякій добрій справі, яку ви намагаєтеся чинити.
Тож, як в достатку, так і в бідності, як з приватним визнанням, так і з прилюдною критикою, як завдяки божественним складовим Відновлення, так і через людські слабкості, які неодмінно будуть частиною цього, ми не змінюємо наш курс і продовжуємо рухатися вперед з істинною Церквою Христа. Чому? Тому, що подібно до нашого Викупителя, ми записалися на повний курс навчання — не на коротку вступну співбесіду, після якої все завершиться, а на весь курс аж до випускного іспиту. Радість від цього полягає в тому, що Директор Школи дав нам усі розгорнуті відповіді ще перед тим, як розпочалося навчання. До того ж у нас є багато вчителів, які нагадують нам про ті відповіді під час регулярних зупинок протягом всього навчання. Але, звісно, ні від чого з цього не буде користі, якщо ми будемо й надалі прогулювати уроки.
“Кого ви шукаєте?” Від усього свого серця ми відповідаємо: “Ісуса Назарянина”. Коли Він скаже: “Це Я”, ми схилимо наші коліна і визнаємо своїми вустами, що Він є живий Христос, що Він Сам спокутував наші гріхи, що Він ніс нас на руках навіть тоді, коли ми вважали, що Він покинув нас. Стоячи перед Ним і дивлячись на рани на Його руках і ногах, ми почнемо усвідомлювати, що це означало для Нього — знести наші гріхи й бути знайомим з хворобами, аби виявити цілковитий послух волі Свого Батька — і все це як прояв чистої любові до нас. Щоб привести інших до віри, покаяння, хрищення, отримання дару Святого Духа і отримання благословень у домі Господа. Це основні “принципи і обряди”, в яких повною мірою виявлено нашу любов до Бога та ближніх, і вони є характерними й радісними ознаками істинної Церкви Христа.
Брати і сестри, я свідчу, що Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів є засобом, підготовленим Богом для нашого піднесення. Євангелія, якої вона навчає, — істинна, а це священство, яке легітимізує її, не земне, а походить від Бога. Я свідчу, що Рассел М. Нельсон є пророком нашого Бога, як були його попередники і будуть його наступники. І одного дня це пророче скерування направлятиме покоління побачити як наш Посланець Спасіння спускається наче “блискавка… зо сходу”, і ми вигукнемо: “Ісус Назарянин”! З обіймами, розпростертими навіки, і любов’ю нелицемірною Він відповість: “Це Я”. Я обіцяю це з апостольською владою і повноваженням у Його святе ім’я. В ім’я Ісуса Христа, амінь.