“Чим це закінчиться?”, розділ 31, із серії Святі: Розповіді про Церкву Ісуса Христа в останні дні, том 1, Стяг істини, 1815–1846 (2018)
Розділ 31: “Чим це закінчиться?”
Розділ 31
Чим це закінчиться?
Почувши голосне лементування та крики з Міссурійського табору, Лідія Найт злякалася і подумала, що сталося щось погане. Вона знала, що Пророк відправився на мирні переговори. Але почуті нею голоси нагадували виття зграї вовків, зголоднілих за здобиччю.
Тривожно визираючи у вікно, Лідія побачила, що до будинку біжить її чоловік. “Молися так, як ніколи в житті не молилася!” — сказав їй Ньюел. Ополченці схопили Пророка.
У Лідії підкосилися ноги. Напередодні ввечері до неї в двері у пошуках місця для переховування постукали двоє учасників сутички, що сталася біля Крукед Ривер. Міссурійські ополченці поклялися покарати святих, які брали участь у тій сутичці, тож переховуючи в себе цих чоловіків, вона ставила під загрозу свою сім’ю. Але вона не могла відвернутися від них і сховала їх у себе вдома.
Тепер вона не була впевнена, що вони дійсно перебувають у безпеці. Ньюел того вечора знову збирався йти на варту. Якби ополченці увійшли в місто, коли його не було вдома, та знайшли чоловіків, які переховувалися в її домі, то, ймовірно, вбили б їх. А що вони зробили б з нею та дітьми?
Ідучи на варту, Ньюел попросив її бути обережною. “Не виходь на вулицю, — сказав він. — Всюди вештаються мародери”.
Коли Ньюел пішов, Лідія почала молитися. Перебравшися на Захід після освячення храму, вони з Ньюелом вже мали дім і двоє дітей. У них було чудове життя до того, як почалися напади погромників. Вона не хотіла, щоб все розвалилося.
Вона все ще чула віддалені крики міссурійців. Від галасу їй хотілося зіщулитися, але молитва її заспокоювала. Вона знала, що Бог править небесами. Що б не сталося, ніщо цього не змінить1.
Наступного ранку, 1 листопада 1838 року, Ньюел ненадовго повернувся додому. Джордж Хінкл наказав, щоб загони святих зібралися на міській площі. Міссурійські ополченці стали в шеренги біля свого табору, готові йти на Фар-Уест.
“Чим це закінчиться? — запитала Лідія. — Моє серце розривається від тривоги і страху, але Дух каже мені, що все буде добре”.
“Дай Боже, — сказав Ньюел, беручи свою рушницю. — Прощавай і нехай тебе захистить Бог”2.
Поки загони святих збиралися на площі, генерал Лукас вів свої підрозділи у прерії, на південний схід від Фар-Уеста, та віддав їм наказ бути напоготові, щоб придушити будь-який спротив святих. О десятій ранку Джордж вивів свої загони з площі й розташував їх по Міссурійській лінії. Підʼїхавши на коні до генерала Лукаса, він витяг шаблю та пістолі й віддав їх генералу3.
Міссурійці принесли письмовий стіл та поставили його перед своїми рядами. Джордж поскакав назад до своїх людей і наказав святим один за одним підходити до столу і здавати свою зброю двом клеркам міссурійського ополчення4.
Будучи в оточенні недругів, які чисельно їх значно переважали, Ньюел та святі мусили підкоритися. Коли черга здати зброю дійшла до Ньюела, він впевнено прокрокував до столу і поглянув на генерала Лукаса. “Сер, моя рушниця є моєю приватною власністю, — сказав він. — Ніхто не має права вимагати її від мене”.
“Складіть зброю, — сказав генерал, — або я накажу вас пристрелити”.
Розлючений Ньюел здав рушницю та повернувся до своїх рядів5.
Після того як кожен святий був роззброєний, місто лишилося без захисту. Генерал Лукас наказав загонам святих повернутися у Фар-Уест і утримував їх у полоні на міській площі.
Після того він наказав своїм підрозділам оточити місто6.
Міссурійські ополченці, не гаючи часу, почали вдиратися до будинків та наметів, нишпорити по скринях та бочках у пошуку зброї та цінних речей. Вони забирали постільну білизну, одяг, продукти та гроші. Дехто розпалював багаття з колод, які вони вибивали й витягали з будинків, парканів та клунь. Інші стріляли в худобу, овець та свиней, залишаючи їх помирати на вулицях7.
Коли на порозі будинку Найтів з’явилися троє ополченців, Лідія спробувала опанувати себе. “Чоловіки є у будинку?” — вимогливо запитав один з них.
“Ви тримаєте наших чоловіків під вартою” — сказала Лідія, заступаючи вхід до свого будинку. Якби вона впустила його, то він знайшов би чоловіків, яких вона переховувала.
“Маєте якусь зброю у будинку?” — спитав він.
“Мій чоловік узяв свою рушницю з собою”, — сказала Лідія. За її спиною почали плакати діти, налякані виглядом незнайомця. Набравшись сміливості, Лідія знову повернулася до цього чоловіка. “Забирайтеся звідси! — закричала вона. — Хіба ви не бачите, як налякали моїх маленьких дітей?”
“Що ж, — сказав чоловік, — так в будинку немає чоловіків або зброї?”
“Я ж вам повторюю, — сказала Лідія, — мій чоловік у полоні на площі і він узяв свою рушницю з собою”.
Чоловік щось буркнув і, різко повернувшись, пішов разом з іншими.
Лідія повернулася в будинок. Вона тремтіла, але ополченці пішли і всі в її будинку були в безпеці8.
На міській площі, перебуваючи під суворою вартою з іншими святими, Гебер Кімболл почув, як знайомий голос кличе його ім’я. Підвівши очі, він побачив, що до нього прямує колишній апостол, Уільям Маклеллін. Уільям був у капелюсі та сорочці, прикрашеній яскраво-червоними нашивками9.
“Брате Гебере, — сказав Уільям, — а що ви тепер думаєте про Джозефа Сміта — павшого пророка?” Уільяма супроводжувала група солдатів. Вони ходили від будинку до будинку, розкрадаючи в містечку все, що заманеться.
“Поглянь на себе, — продовжував Уільям. — Бідність, сім’ю обдерто й пограбовано, і твої браття у такому ж становищі. І Джозеф тебе влаштовує?”10
Гебер не міг заперечувати того, що святі опинилися в дуже скрутному становищі. Джозеф був у полоні, а святі — роззброєні і під постійними нападами.
Але Гебер знав, що він не міг покинути Джозефа та святих, як це зробили Уільям, Томас Марш та Орсон Гайд. Гебер залишався відданим Джозефу у кожному випробуванні, з яким вони зіткнулися разом, і він був рішуче налаштований залишатися вірним, навіть якщо це означало втратити все, що він мав11.
“А де ти? — запитав Гебер, тепер сам ставлячи запитання Уільяму. — Що ти робиш?” Свідчення Гебера про відновлену євангелію Ісуса Христа і його відмова залишити святих дали досить чітку відповідь на запитання Уільяма.
“Він у сто разів більше влаштовує мене зараз, ніж раніше, — продовжив Гебер. — Кажу тобі, що мормонізм — істинний, і Джозеф є істинним пророком живого Бога”12.
Коли ополченці кинулися грабувати місто, генерал Лукас нічого не зробив, аби заборонити своїм підрозділам тероризувати святих і забирати їхнє майно. По всьому поселенню міссурійські ополченці виганяли святих з їхніх будинків, осипаючи їх прокльонами, коли вони вибігали на вулицю. Ополченці били батогами й лупцювали тих, хто чинив їм опір13. Деякі солдати нападали на жінок, яких знаходили в будинках, де ті ховалися, та ґвалтували їх14. Генерал Лукас вважав, що святі були винні в заворушеннях, і хотів, аби вони поплатилися за свої дії та на собі відчули міць його армії15.
Протягом дня офіцери Лукаса затримали ще деяких церковних провідників. За допомогою Джорджа Хінкла війська пробилися до будинку Мері та Гайрума Смітів. Гайрум був хворим, але військові силою витягли його на вулицю, підштовхуючи багнетом, і помістили з Джозефом та іншими в’язнями16.
Того вечора генерал Лукас підготував допит ув’язнених на засіданні військового суду, а офіцер на ім’я Моузес Вілсон, відвівши у бік Лаймана Уайта, намагався переконати його свідчити проти Джозефа у суді.
“Ми не хочемо ані зашкодити вам, ані вбивати вас, — сказав Лайману Моузес. — Якщо ви підведетеся і будете свідчити проти нього, ми збережемо вам життя і дамо вам такий чин, який ви тільки забажаєте”.
“Джозеф Сміт не є ворогом людства, — палко відповів Лайман. — Якби я не дослухався до його порад, то давно вже влаштував би вам пекло”.
“Ви дивна людина, — сказав Моузес. — Сьогодні ввечері відбудеться військовий трибунал, чи ви прийдете туди?”
“Ні, якщо тільки мене не притягнуть туди силою”17.
Моузес вкинув Лаймана назад до інших полонених. Невдовзі генерал Лукас розпочав суд. У ньому брали участь декілька офіцерів, зокрема й Джордж Хінкл. Генерал Доніфан, єдиний присутній там адвокат, виступав проти проведення трибуналу, наполягаючи на тому, що ополченські підрозділи не мали повноважень судити цивільних осіб, таких як Джозеф.
Не зважаючи на нього, генерал Лукас розпочав судове засідання і поспіхом провів слухання без присутності жодного з полонених. Джордж хотів, аби Лукас помилував полонених, але замість цього генерал виніс вирок розстріляти їх за особливо тяжкий злочин. Більшість присутніх офіцерів підтримали таке рішення18.
Після суду Моузес розповів Лайману про вирок. “Вашу долю визначено”, — сказав він.
Лайман зневажливо поглянув на нього. “Стріляй і будь проклятий”, — сказав він19.
Пізніше того вечора генерал Лукас наказав генералові Доніфану о дев’ятій ранку привести Джозефа та інших полонених на міську площу і стратити їх на очах у святих. Доніфан був розлючений20.
“Я буду проклятий, якщо отримаю від цього хоч якусь славу чи ганьбу”, — сказав він полоненим приватно. Він сказав, що планує вивести свої підрозділи до сходу сонця21.
Потім він відправив послання генералу Лукасу. “Це холоднокровне вбивство. Я не буду виконувати ваш наказ, — заявив він. — Якщо ви стратите тих чоловіків, я притягну вас до відповідальності перед земним судом, тож нехай мені поможе Бог!”22
Як і було обіцяно, підрозділи генерала Доніфана відійшли наступного ранку. Замість того щоб стратити Джозефа та інших полонених, генерал Лукас наказав своїм людям супроводити їх до своєї штаб-квартири в окрузі Джексон23.
У супроводі озброєних охоронців з обох боків Джозефа повели розореними вулицями Фар-Уеста, щоб він міг узяти дещо з речей зі свого дому. Емма з дітьми були в сльозах, коли він прибув, але відчули полегшення, що він все ще був живий. Джозеф благав охоронців дозволити йому самому, без них побути з сім’єю, але йому відмовили.
Емма й діти тулилися до нього, не бажаючи з ним розлучатися. Охоронці витягли шаблі й силою відігнали їх. П’ятирічний Джозеф міцно обіймав батька. “Чому ти не можеш з нами залишитися?” — ридав він24.
Охоронець вдарив хлопця тупим боком шаблі. “Забирайся, негіднику, а то я простромлю тебе!”25
Тим часом ополченці провели полонених вулицею через натовп святих та наказали їм залізти у фургон. Після цього ополченці оточили цей фургон, утворивши стіну із озброєних чоловіків між святими та їхніми провідниками26.
Джозеф, чекаючи, коли фургон рушить, почув знайомий голос із натовпу. “Я — матір Пророка, — кричала Люсі Сміт. — Хіба тут не знайдеться джентельмена, який допоміг би мені продертися крізь цей натовп!”
Товсте брезентове покриття фургона не давало полоненим дивитися назовні, але в передній частині фургона Гайрум просунув руку під цим покриттям і взяв матір за руку. Охоронці негайно наказала їй відійти, погрожуючи пристрелити її. Гайрум відчув, як рука його матері вислизнула з його руки і, здавалося, що фургон ось-ось рушить.
Саме тоді Джозеф, який перебував у задній частині возу, почув через покриття голос. “Містере Сміт, тут ваші мати і сестра”.
Джозеф просунув руку під покриття і відчув руку своєї матері. “Джозефе, — почув він її, — я не зможу піти, не почувши спершу твій голос”.
“Нехай Бог благословить тебе, мамо”, — сказав Джозеф за мить до того, як фургон хитнувся і поїхав27.
Кількома вечорами по тому, полонені лежали на підлозі дерев’яного будинку в Річмонді, Міссурі. Після переведення полонених до округи Джексон генерал Лукас виставив їх напоказ, як тварин, перш ніж йому наказали відправити їх до Річмонда для проведення законного суду.
Тепер усі чоловіки намагалися заснути з кайданами на щиколотках та важким ланцюгом, що з’єднував їх з іншими в’язнями. Підлога була твердою і холодною, у чоловіків не було вогню, щоб зігрітися28.
Лежачи без сну, Парлі Пратт почувався хворим, а їхні охоронці розповідали непристойні історії про ґвалтування та вбивства святих. Він хотів підвестися та дорікнути цим чоловікам — сказати щось, що примусило б їх замовкнути, — але він промовчав.
Раптом він почув, як брязнули ланцюги поряд із ним, — це Джозеф підвівся на ноги. “Замовкніть, ви, породження пекла! — прогримів голос Пророка. — У ім’я Ісуса Христа я забороняю вам і наказую замовчати! Я більше і хвилини не житиму, слухаючи такі слова!”
Приголомшені охоронці вхопилися за свою зброю і подивилися на нього. А Джозеф дивився на них, випромінюючи велич. “Припиніть ці розмови, — наказав він, — інакше або ви помрете, або я помру цієї миті!”
У кімнаті запанувала тиша, і охоронці опустили свої пістолі. Деякі з них порозходилися по кутках. Інші в страху припали до ніг Джозефа. Пророк стояв непорушно, маючи спокійний і гідний вигляд. Охоронці благали в нього пробачення і затихли, доки їх не замінили інші29.
12 листопада 1838 року Джозеф та більше шістдесяти інших святих були приведені в Річмондський суд, щоб визначити, чи було достатньо доказів, аби судити їх за особливо тяжкий злочин, вбивство, підпал, пограбування, розбій та крадіжки. Суддя Остін Кінг мав вирішити, чи постануть ув’язнені перед судом30.
Слухання тривало понад два тижні. Головним свідком проти Джозефа був Семпсон Авард — провідник данійців31. Під час оточення Фар-Уеста Семпсон намагався втекти в Міссурі, але ополченці схопили його і погрожували розправою, якщо він відмовиться свідчити проти полонених32.
Намагаючись врятувати себе, Семпсон заявив, що все, що він зробив як данієць, робилося за наказами Джозефа. Він свідчив, що Джозеф вірив, що воля Божа була на те, аби святі боролися за свої права проти уряду Міссурі та країни.
Семпсон також сказав, що Джозеф вірив, що Церква була подібна до каменю, про який говорив пророк Даниїл зі Старого Завіту, який має заповнити усю землю і знищити її царства33.
Суддю Кінга збентежили ці слова, і він розпитав Джозефа про пророцтво Даниїла. Джозеф свідчив, що вірив у нього.
“Запишіть це, — сказав суддя своєму писарю. — Це вагомий аргумент, що свідчить про державну зраду”.
Адвокат Джозефа висловив свій протест. “Пане суддя, — сказав він, — тоді вже й Біблію треба вважати державною зрадою”34.
Сторона обвинувачення викликала більше сорока свідків, які свідчили проти полонених, серед тих свідків були й кілька церковних провідників. Під страхом покарання Джон Корріл, Уільям Фелпс, Джон Уітмер та інші домовилися з урядом Муссурі, що свідчитимуть проти Джозефа, за що отримають для себе свободу. Під присягою вони описували насильство, яке вони на власні очі бачили під час конфлікту, і всі одностайно звинувачували Джозефа.
А з боку захисту святих було лише кілька свідків, які майже нічого не зробили, щоб змінити думку судді. Інші свідки могли б свідчити на користь Джозефа, але вони залишили залу суду через погрози або залякування у свій бік35.
На час завершення слухання цієї справи п’ятеро святих, у тому числі Парлі Пратт, були ув’язнені в Річмонді. Вони чекали суду за звинуваченнями у вбивстві, пов’язаними із сутичкою біля річки Крукед Ривер.
Ті, хто залишилися, — Джозеф і Гайрум Сміти, Сідні Рігдон, Лайман Уайт, Калвін Балдвін таАлександ Мак-Рей — були переведені до в’язниці у місті Ліберті, щоб там очікувати суду за звинувачуванням в особливо тяжкому злочині. У разі визнання їх винними їм загрожувала страта36.
Коваль сковав цих шістьох чоловіків разом і повів їх до великого фургона. В’язні залізли в нього і вмостилися на твердій дерев’яній підлозі, їхні голови трохи виднілися із-за верхніх країв підводи.
Подорож тривала цілий день. Коли вони прибули в Ліберті, підвода проїхала через центр міста, повз будівлю суду, а тоді на північ, до маленької кам’яної в’язниці. Того холодного грудневого дня двері були відчинені в очікуванні в’язнів.
Один за одним в’язні злізли з підводи і зійшли сходами нагору до входу у в’язницю. Навколо них зібрався натовп цікавих, які сподівалися хоч одним оком поглянути на в’язнів37.
Джозеф зліз із підводи останнім. Дійшовши до дверей, він подивився на натовп і, ввічливо вітаючи їх, підняв капелюх. Потім він розвернувся і зник у темряві в’язниці38.