Заклик бути мужніми
Маймо мужність, щоб не підтримувати загальну неправедність, щоб стояти за принципи! Мужність, а не поступка, викликає схвальну посмішку в Бога.
Брати, дивитися на вас—отримувати натхнення! Як приємно усвідомлювати, що в тисячах каплиць у всьому світі в цю мить ваші брати у священстві Бога переглядають трансляцію, що забезпечує супутниковий зв’язок. Ви з різних народів, ви спілкуєтеся різними мовами, але всіх нас зв’язує спільна нитка. Нам довірили нести священство і діяти в ім’я Бога. Нам виявили священну довіру. Від нас багато чого очікується.
Давним-давно відомий письменник Чарльз Діккенс писав про можливості людини, які з’являються в її майбутньому. У своєму класичному творі «Великі очікування» він розповідає про хлопця на ім’я Філіп Пірріп, більш відомого як Піп. Піп народився при незвичайних обставинах. Він був сиротою. Він мріяв бути вченим і джентльменом. Однак всі його амбіції і сподівання, здавалося, приречені на невдачу. Чи бувають у вас, юнаки, такі думки? Чи бувають вони у нас, старших братів?
І ось, одного дня лондонський адвокат на ім’я Джеггерс підійшов до маленького Піпа і сказав, що якийсь невідомий благодійник заповів йому багатство. Адвокат обійняв Піпа за плечі і сказав: «Синку, на тебе покладаються великі надії».
Сьогодні, дивлячись на вас, юнаки, і усвідомлюючи те, ким ви є і ким можете стати, я заявляю: «На вас покладаються великі наді», і не через когось невідомого, а через знаного благодійника, Самого Небесного Батька, і від вас багато чого очікується.
Дорога життя не пролягає по швидкісній магістралі, де немає перешкод, ям і пасток. Це скоріш дорога, повна розвилок і поворотів. Перед нами постійно постає вибір. Щоб прийняти правильне рішення, необхідна мужність—мужність сказати: «Ні», мужність сказати: «Так». Ці рішення визначають долю.
Ми постійно чуємо заклик бути мужніми. Так було завжди і так завжди буде.
Відвага одного з військових командувачів була описана молодим піхотинцем, що носив сіру форму сил Конфедерації під час Громадянської війни в США. Він так описував вплив генерала Дж. Е. Б. Стюарта:
«[У критичний момент битви] він махнув рукою в бік ворогів і вигукнув: «Вперед! Вперед! За мною!»
[Вони пішли] за ним відважно і рішучо, немов бурхливий потік, і ціль було взято й утримано»1.
Ще раніше, у далекій країні, інший керівник проголосив той же заклик: «Ідіть за Мною»2. Він не був військовим генералом. Скоріш Він був Князем миру, Сином Бога. Хто пішов за Ним тоді і хто іде зараз, той одержав набагато важливішу перемогу, наслідки якої є віковічними. Завжди необхідно бути мужніми.
Святі Писання наводять докази цієї істини. Йосип, син Якова, якого було продано в Єгипет, продемонстрував дружині Потіфара, яка намагалася спокусити його, тверду рішучість і проявив відвагу, коли сказав: «Як же я вчиню це велике зло, і згрішу перед Богом? І … він не слухав її … та й утік»3.
У наш час батько наводив цей приклад мужності своїм дітям, кажучи: «Якщо ви опинитеся там, де не повинні бути,—утікайте!»
Кого не надихав приклад життя двох тисяч юних синів Геламана, які воювали і показали, як важливо мати мужність, щоб прислухатися до повчань батьків, щоб бути цнотливими і чистими?!4
Вінцем всіх цих прикладів, мабуть, є приклад Моронія, якому вистачило мужності, щоб залишитися праведним до кінця5.
Усі ми були зміцнені словами Мойсея: «Будьте сильні та відважні, не бійтеся, не лякайтеся,… бо Господь, Бог твій, Він Той, Хто ходить з тобою,—не опустить Він тебе й не покине тебе»6. Він не опустив їх. Він не опустить нас. Він не покинув їх. Він не покине нас.
Саме це радісне запевнення може направляти вас і мене—у наш час, у наш день, у нашому житті. Звичайно, ми постанемо перед страхом, над нами глузуватимуть, ми пізнаємо протистояння. Маймо мужність, щоб не підтримувати загальну неправедність, щоб стояти за принципи! Мужність, а не поступка, викликає схвальну посмішку в Бога. Мужність стає живою і привабливою рисою, якщо це не тільки готовність героїчно померти, а й рішучість жити достойно. Боягуз у плані моралі—це та людина, яка боїться триматися свого розуміння правди, бо інші можуть засудити це або посміятися з неї. Пам’ятайте, що всі люди мають страхи, але ті, хто з гідністю зустрічають їх, також мають мужність.
Дозвольте поділитися з вами прикладом відваги з особистого досвіду військової служби.
Для мене було випробуванням—вступити до лав ВМС США в останні місяці Другої світової війни. Я чув про хоробрі вчинки, героїзм і приклади відваги. Один з них запам’ятався мені найкраще—приклад тихої мужності 18-річного моряка не нашої віри, який не цурався молитви. З 250 чоловік екіпажу він єдиний щовечора ставав навколішки біля койки, інколи під насмішки зацікавлених і жарти невіруючих і зі схиленою головою молився Богові. Він ніколи не сумнівався. Він ніколи не вагався. У нього була мужність.
Мені подобаються ці слова поетеси Елли Уілер Уілкокс:
Доволі легко бути приємним,
Коли життя мов пісня ллється,
Але гідна та людина, яка посміхнеться,
Коли все в житті шкереберть7.
Такою людиною був Пол Тінгі. Місяць тому я був на його похоронній службі тут, у Солт-Лейк-Сіті. Пол виріс у хорошій сім’ї святих останніх днів і віддано служив Господу місіонером у Німеччині. Його напарником на місії був старійшина Брюс Д. Портер з Першого кворуму сімдесятників. Старійшина Портер описував старійшину Тінгі як одного з найбільш відданих і успішних місіонерів, яких він знав.
Після місії старійшина Тінгі повернувся додому, закінчив університет, одружився з коханою дівчиною, і вони разом виховували свою сім’ю. Він служив єпископом і досяг успіху у професійній діяльності.
Потім, без будь-яких підстав, його нервову систему вразило страшне захворювання—розсіяний склероз. Перебуваючи в полоні цієї хвороби, Пол Тінгі мужньо боровся, але до кінця життя був змушений знаходитися під наглядом у лікарні. Там він підбадьорював засмучених і всім приносив радість8. Коли я бував там на церковних зборах, Пол підносив мій дух, як робив це з іншими.
Коли в 2002 році до Солт-Лейк-Сіті прийшла світова Олімпіада, Пола обрали пронести на певну відстань Олімпійський вогонь. Коли це було оголошено в лікарні, присутні пацієнти радісно вигукнули, і по коридорах луною пронеслося їхнє рукоплескання. Я привітав Пола, а він, долаючи слабкість вимови, сказав: «Сподіваюся, не упущу вогонь!»
Брати, Пол Тінгі не упустив Олімпійський вогонь. Більше того, він мужньо ніс вогонь, даний йому в цьому житті, і робив це до дня своєї смерті.
Духовність, віра, рішучість, мужність,—усе це було в Пола Тінгі.
Хтось сказав, що мужність—це не відсутність страху, а здатність підкорити його9. Іноді, щоб переступити невдачу і боротися далі, потрібна мужність.
Підлітком я грав у церковній баскетбольній команді. Коли у тренера закралися сумніви щодо нашої перемоги, він виставив мене на майданчик на початку другої половини. Я прийняв пас із лінії, повів м’яч до щита і зробив кидок. Коли м’яч вилетів з рук, я зрозумів, чому захисник противників не намагався зупинити мій прохід: я кидав у свій кошик! Я тихо помолився: «Батьку, будь ласка, нехай я не влучу!» М’яч ударив у кільце і відскочив.
З трибун пролунало: «Ми хочемо, ми хочемо, ми хочемо… щоб Монсон вийшов з гри!» Тренер був змушений підкоритися.
Через багато років після того, вже як член Ради дванадцятьох, я разом з іншими Генеральними авторитетами був у новій каплиці, де ми як експеримент поклали на підлозі в гімнастичній залі тверде килимове покриття.
Поки дехто з нас розглядав підлогу, єпископ Дж. Річард Кларк, який тоді був Верховним єпископом, несподівано кинув мені баскетбольний м’яч і вигукнув: «Я не вірю, що ви зможете влучити в кошик з того місця, де стоїте!»
Я стояв трошки далі, ніж трьохочкова лінія, де її проводять зараз в іграх професіоналів. Я в житті не закидав такі м’ячі. Старійшина Марк Е. Пітерсен, з Кворуму дванадцятьох, сказав іншим: «А я думаю, що він може влучити!»
Я подумки повернувся до того сорому багаторічної давнини, коли кидав не в той кошик. Однак я прицілився і кинув м’яч. Він залетів у сітку!
Кидаючи мені м’яча, єпископ Кларк знову кинув мені виклик: «Я знаю, що ви не повторите цього!»
Старійшина Пітерсен сказав: «Звичайно, повторить!»
У серці зазвучали слова поета: «Веди нас, веди нас, великий Ливарнику людей, з темряви знов до боротьби»10. Я кинув м’яч. Він полетів до кошика і точно влучив у нього.
На цьому завершилася наша інспекція.
Під час обіду старійшина Пітерсен сказав мені: «Знаєш, а ти міг би стати непоганим розігруючим у НБА».
Баскетбольні вдачі чи програші тануть у думках, коли ми розмірковуємо про свої обов’язки—обов’язки носіїв священства Бога, і Ааронового, і Мелхиседекового.
Ми, висвячені у священство Бога, можемо багато чого змінити. Коли ми достойні допомогти Господу, то можемо надихати хлопців, робити кращими чоловіків, ми можемо творити чудеса в Його святому служінні. Наші можливості—безмежні.
І хоча це завдання здається завеликим, ми зміцнені істиною: «Найбільша сила в сучасному світі—це сила Бога, що проявляється в людях». Якщо ми на Господньому завданні, то маємо право на Його допомогу. Однак ця божественна допомога залежить від нашої гідності. Щоб безпечно плавати морями земного життя, щоб рятувати людство, ми маємо бути ведені вічним мореплавцем, самим великим Єговою. Ми дивимося на Нього, даємо руку іншим і здобуваємо небесну допомогу.
Чи є чистими наші руки? Чи є чистими наші серця? Перегортаючи сторінки давньої історії, ми знаходимо урок гідності у словах помираючого царя Дарія. Проведений через належні ритуали, Дарій стає визнаним і законним царем Єгипту. Його суперник, Олександр Македонський, був проголошений законним сином Аммона. Він також був фараоном. Олександр, знайшовши переможеного Дарія на смертному одрі, поклав йому на голову свої руки, щоб зцілити його, наказуючи піднятися і продовжувати царювати, кажучи: «Я присягаюся тобі, Дарію, всіма богами, що роблю я ось це правдиво і без підступу». Дарій відповідає на це ніжним докором: «Олександре, сину мій, … чи не думаєш ти, що можеш торкнутися небес оцими твоїми руками?»11
Брати, якщо ми будемо вивчати свої обов’язки і звеличувати дані нам покликання, то Господь буде направляти наші зусилля і торкнеться сердець тих, кому ми служимо.
Багато років тому я відвідував одну літню вдову на ім’я Метті, яку вже знав багато років і єпископом якої був. Моє серце стиснулося від того, наскільки вона самотня. Її дорогий син жив за багато миль від неї, і вже багато років він не приїздив до своєї матері. Метті провела багато годин у самотності, дивлячись у вікно. Сидячи за потертою від частого користування фіранкою, розчарована мати казала собі: «Дік приїде, він приїде».
Але Дік не приїздив. Швидко пройшли роки. Тоді немов сонячний промінь в життя Діка, який жив далеко від матері (у Х’юстоні, штат Техас), одного з моїх колишніх хлопців у Аароновому священстві, повернулася активність у Церкві. Він приїхав до Солт-Лейк-Сіті, щоб зустрітися зі мною. По приїзду він зателефонував і з радістю сказав, що змінив життя. Він запитав, чи зможу я прийняти його, якщо він прямо зараз приїде до мене. Я відповів, що з радістю прийму його. «Однак,—сказав я,—Дік, спочатку відвідай свою матір, а тоді приходь до мене». Він з радістю послухався мене.
До того, як він встиг дістатися мого офісу, був дзвінок від Метті, його матері. Крізь сльози сердечної радості вона сказала: «Єпископе, я знала, що Дік приїде. Я ж казала тобі! Я побачила з вікна, як він ішов».
Через кілька років на похороні Метті ми з Діком пригадували про той випадок. Ми були свідками проблиску Божої сили зцілення у вікні віри матері в її сина.
Час іде. Ритм цього руху задають наші обов’язки. Вони не тьмяніють і не зменшуються. Масштабні війни починаються і закінчуються, але війна за душі людей триває без перемир’я. Слово Господа доходить до вас, мене і всіх носіїв священства наче проголошене сурмою: «Отже, нехай кожна людина вивчить свій обов’язок і діє у чині, на який її призначено, з усією старанністю»12.
Я молюся, щоб у кожного з нас для цього було достатньо мужності, в ім’я Ісуса Христа, амінь.