Закінчена історія
Нам слід продовжувати писати, йти, служити і приймати нові випробування, поки наша історія не закінчиться.
Якийсь час тому я знайшла у своїй поштовій скриньці великий білий конверт. У ньому була історія, написана хлопчиком, якого я навчала багато років тому, коли він був у шостому класі. Я пам’ятала цього учня і те завдання, над яким його клас працював протягом місяців. Я також пам’ятала, що йому подобалося писати, і він сидів, довго над чимось розмірковуючи. Іноді на сторінці з’являлося лише слово або два. Іноді він працював під час перерви, але коли прийшов час здавати роботу, його історія все ще не була дописаною. Я попросила його здати роботу в тому вигляді, як вона була, але у Джиммі була інша думка, й він хотів здати закінчену історію. В останній день навчання він запитав, чи може закінчити роботу протягом літніх канікул. Я знову попросила його здати роботу. Він благав мене дати йому ще трохи часу, і, зрештою, я дозволила йому забрати його зім’яті, вкриті плямами записи, похваливши за настійливість і запевнивши, що я вірю в його здатність написати видатну історію.
Я думала про нього того літа, але потім на багато років забула про те завдання, доки не знайшла завершену історію у своїй поштовій скриньці. Я була вражена, розмірковуючи, що змусило Джиммі закінчити історію. Які погляди, рішучість та зусилля вимагалися для виконання цього завдання? Що змушує нас закінчити складне завдання особливо тоді, коли ніхто не вимагає його завершення?
Прадідусь мого чоловіка, Генрі Клегг молодший, був тією людиною, яка доводить справу до кінця. Він приєднався до Церкви зі своєю сім’єю, коли перші місіонери-святі останніх днів приїхали до Престона, Англія. Генрі чітко уявляв свою мету, коли разом з дружиною Ханною й двома маленькими синами іммігрував до Юти. Генрі залишив своїх літніх батьків, які вже не мали сил, щоб здійснити таку довгу й важку подорож, знаючи, що ніколи їх не побачить.
Перетинаючи рівнини, Ханна захворіла на холеру й померла. Її було поховано в могилі без усякого напису. Загін вирушив у дорогу знову, а о шостій вечора наймолодший син Генрі також помер. Генрі повернувся до могили, де поховав Ханну, поклав сина в її обійми й знову закопав обох. Після цього Генрі мав наздогнати загін, який просунувся вже на п’ять миль уперед. Генрі й сам був хворим на холеру. За його словами, він був на порозі смерті, коли усвідомив, що попереду ще тисяча миль. Дивовижним чином він продовжував іти вперед, ставлячи одну ногу перед другою. Втративши свою милу Ханну й маленького сина, він кілька тижнів не робив ніяких записів у щоденнику. Мене вразили слова, які він написав, коли відновив ведення щоденника: «Ми продовжуємо йти вперед».
Нарешті діставшись до місця, де збиралися святі, Генрі започаткував нову сім’ю. Він зберіг віру. Він продовжував писати свою історію. Найдивовижнішим є те, що весь біль, пов’язаний з похованням його милої дружини й сина, став початком нашого сімейного спадку: невпинного руху вперед, бажання доводити все до кінця.
Слухаючи історії про піонерів, подібні до історії про Генрі Клегга, я часто розмірковувала: «Чи змогла б я зробити це?» Іноді я боюся цього запитання, знаючи, що наш піонерський спадок продовжує жити й сьогодні. Нещодавно я відвідувала Західну Африку й бачила, як звичайні святі-піонери йдуть уперед, приєднуючись до нової церкви, залишаючи столітні традиції, навіть сім’ї та друзів, як це зробив Генрі. Я захоплююся ними і люблю їх так само сильно, як і своїх предків.
Чи здаються випробування інших людей важчими за наші власні? Ми часто дивимося на людину з величезною відповідальністю й думаємо: «Я б ніколи цього не могла зробити». А інші дивляться на нас і думають те ж саме. Справа не в тому, наскільки великою є наша відповідальність, а скоріше в тому, яке почуття має людина, зробивши роботу лише на половину. Молодій матері, в якої багато дітей і вона піклується про них вдень і вночі, може здаватися, що попереду все ще тисяча миль, які треба пройти. Може бути важко вести урок у Товаристві допомоги жінкам, які старші або молодші за вас, більш досвідчені або більш освічені, особливо, коли потрібно розкрити тему, яку вам самій важко зрозуміти або втілювати її в життя. Може бути страшно вести урок для десяти непосидючих шестирічних дітей, особливо, коли в класі присутня ваша власна шестирічна дитина, а ви не зовсім уявляєте, як справитися хоча б з нею.
Чого ми вчимося від маленького Джиммі, від перших піонерів та від сучасних піонерів по всьому світі, що допомогло б нам справитися зі своїми особливими випробуваннями? Джиммі протягом років писав свою історію, хоча не було ніякого кінцевого терміну; Генрі Клегг ішов уперед один, не маючи настрою навіть писати в щоденнику, а африканські святі живуть гідно, щоб увійти в храм, хоча зараз навіть не можуть уявити, що на їхній землі він коли-небудь буде зведений. Іти вперед, залишатися вірним і завершити завдання—це вже нагорода сама по собі.
Багато років тому одна з наших дочок попросила мене вийти на двір і пограти з нею в тезербол. Вона попросила мене сісти й дивитися, як вона знову й знову попадала по м’ячу, прив’язаному за мотузку до стовпа. Після кількох ударів я запитала, в чому полягає моя роль у цій грі, й вона відповіла: «О, матусю, ти кажи: «Дуже добре, дуже добре» кожного разу, коли м’яч обертатиметься навколо стовпа».
Слова «Дуже добре!» допомагають зрозуміти, що дорогу можна здолати. Це подібно до телефонного дзвінка від матері шестирічного хлопчика з Початкового товариства, який вона зробила, щоб сказати вчительці, що її син допоміг своїй маленькій сестричці сісти в машину, хоча його ніхто не просив, тим самим визнаючи, що урок став поштовхом для змін у його поведінці. Це подібно до того, коли чоловік відводить дітей у ясла і в Початкове товариство, поки його дружина готує все необхідне для проведення уроку в Товаристві молодих жінок. Це може бути просто посмішка, обійми або довга прогулянка з подругою, чоловіком або дитиною, щоб поговорити про щось важливе.
Кожен з нас повинен знайти й закінчити свою власну історію, але наскільки приємніше розповідати її, коли чуєш вигуки схвалення, коли прибуття до місця призначення отримує належну оцінку й відзнаку незалежно від того, як давно почалася подорож.
Найбільший Наставник і Заступник з усіх відомих нам сказав: «Я йтиму перед вашим лицем. Я буду праворуч і ліворуч від вас, і Мій Дух буде у ваших серцях, а Мої ангели—навколо вас, щоб підтримувати вас» (див. УЗ 84:88). Чи може хтось із нас обійтися без цього у своїй особистій подорожі?
Генрі Клегг не переставав іти вперед, щоб приєднатися до вірних святих, знайти своє місце, виростити праведну сім’ю, служити ближнім. У своїй уяві він бачив цю картину, навіть коли на серці було дуже важко. Я чула, як дитина з Початкового товариства у Гані відповіла на запитання «Що означає вибирати правильно щодня?» таким чином: «Це означає іти за Господом і Спасителем щодня і робити все можливе навіть тоді, коли це важко». Цей сучасний хлопчик-піонер знав про настанову Президента Хінклі. Він знав про дотримання заповідей щодня. Він розумів, що його особиста історія буде розгортатися, якщо він кожного дня буде ставити одну ногу перед другою.
Восени минулого року мені випала прекрасна, але й сповнена переживань можливість розробити і провести навчання іспанською мовою для запису на відеоплівку. Колись у своєму житті я розмовляла іспанською мовою, але останнім часом я розмовляла португальською, і я знала, чого мені коштуватиме вивчити іспанську заново. Я робила те ж саме, що робите й ви, коли постаєте перед складним завданням. Мені допомагали здібні й віддані іспаномовні сестри. Протягом довгих годин ми разом навчалися, молилися, постилися й працювали. Прийшов день піти і зробити те, що просив Господь, але ми відчували не лише страх, але й те, що не впораємося з цією роботою. Ми працювали, доки не настав час проведення навчання, і більше не могли вже нічого зробити. Я вирішила розпочати.
Наші чоловіки дали нам благословення, яке принесло відчуття миру і спокою. Допомога прийшла від ангелів через люблячого чоловіка, який встановив сигнал будильника у своєму годиннику на кожні півгодини, щоб молитися за мене під час запису, через оператора, чиї очі випромінювали: «Дуже добре!», та провідників Початкового товариства, які були впевнені в роботі Духа й змогли передати це з великою силою. Підсумком роботи був фільм, який став великою допомогою для наших іспаномовних провідників. Усі, хто в ньому брали участь, частково були здивовані й мали величезну вдячність за його успіх. Ми пройшли стільки, скільки змогли, і коли здавалося, що ми не можемо далі штовхати свої візки й треба зупинитися, якимось чином нас підштовхували ангели.
Чого ми навчилися із цього завдання? Того самого, що і Генрі Клегг молодший, і Джиммі, й усі вірні сучасні піонери. Усе можливе з Господом (див. Лука 1:37), але кожен з нас має закінчити свою особисту історію. Він посилає Свого Духа, ми підбадьорюємо один одного, але нам слід продовжувати писати, йти, служити і приймати нові випробування, поки наша історія не закінчиться. «Ми продовжуємо йти вперед»—це і є головною вимогою в подорожі життям. Він хоче, щоб вона закінчилася добре. Він хоче, щоб ми повернулися до Нього. Я молюся, щоб історія кожного з нас закінчилася в присутності нашого Небесного Батька і Його Сина, нашого Спасителя Ісуса Христа, Які є початком і кінцем нашої віри. В ім’я Ісуса Христа, амінь.