Ваш особистий вплив
Якщо ми йдемо за тим чоловіком із Галілеї, за Ісусом Христом, то в усіх місцях і в усіх покликаннях наш особистий вплив буде спрямований на добро.
Мої дорогі брати і сестри, ті, кого я бачу в залі, й ті, хто зібрався по всьому світу. Під час свого виступу, який для мене є і завданням, і привілеєм, мені потрібна підтримка ваших молитов і віри.
Більше сорока років тому, покликаючи до Кворуму Дванадцятьох Апостолів, Президент Девід О. Маккей тепло привітав мене сердечною усмішкою й ніжними обіймами. Він дав мені таку пораду: «Є один обов’язок, від якого жоден не може ухилитися: виявляти особистий вплив».
Покликання перших апостолів є відображенням впливу Господа. Коли Він шукав мужів віри, то не вибирав їх серед натовпу тих, хто пишався своєю праведністю, кого постійно можна було побачити в синагозі. Натомість Він покликав їх з числа рибалок з Капернауму. Петро, Андрій, Яків та Іван почули заклик: «Ідіть за Мною,—Я зроблю вас ловцями людей»1. Вони пішли. Симон, людина сумнівів, став Петром, апостолом віри.
Коли Спасителю потрібно було обрати ревного і сильного місіонера, Він знайшов його не серед Своїх прибічників, але серед Своїх супротивників. Савл тарсянин—переслідувач—став Павлом проповідником. Викупитель обрав недосконалого чоловіка навчати шляхам удосконалення. Він так робив у ті часи, Він так робить і тепер.
Він покликає вас і мене служити Йому тут, на землі, і ставить перед нами завдання, які ми повинні виконати. Відданість має бути повною, ніяких компромісів із совістю.
Якщо ми йдемо за тим чоловіком із Галілеї, за Ісусом Христом, то в усіх місцях і в усіх покликаннях наш особистий вплив буде спрямований на добро.
Дане нам завдання може здаватися незначним, непотрібним, непомітним. У декого виникне спокуса поставити таке запитання:
«Батьку, де я працюватиму сьогодні?»
Мене переповнює любов і почуття.
Він вказав на невеличку ділянку
І промовив: «Попрацюй тут для Мене».
Я швидко відповів: «О ні! Тільки не тут!
Бо ніхто ніколи мене тут не помітить,
Хоч як добре я працюватиму.
Ні, це непомітне місце не для мене».
Але Він промовив до мене лагідно:
«Ти працюєш для людей чи для Мене?
Назарет був невеличким містечком,
Так само, як і Галілея»2.
Сім’я—ідеальне місце для навчання. Це також лабораторія для навчання. Домашні сімейні вечори сприяють духовному зростанню кожного члена сім’ї.
«Домівка—це основа праведного життя, і ніщо інше не замінить її і не може виконувати її основні функції»3. Цієї істини навчали багато президентів Церкви.
Саме вдома батьки й матері можуть навчати своїх дітей принципам ощадливості. Розподіл обов’язків і взаємодопомога закладають основи майбутніх сімей. Цього слід навчати поки діти зростають, до того, як вони одружаться і залишать дім. Уроки, засвоєні вдома, пам’ятаються найдовше. Президент Гордон Б. Хінклі постійно наголошує, що необхідно уникати боргів, жити відповідно до своїх достатків і не піддаватися спокусі перетворити наші бажання на наші потреби.
Настанова апостола Павла його улюбленому Тимофієві містить пораду, яка допоможе особистий вплив поширити на серця тих, хто нас оточує: «Будь зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистоті»4.
Коли я був хлопчиком, наша сім’я жила на території Шостого-сьомого приходу Піонерського колу. Склад приходу був досить нестійким, внаслідок чого вчителі Недільної школи дуже часто змінювалися. Як тільки ми, хлопчики і дівчатка, краще знайомилися з учителем і починали цінувати його чи її, на урок приходив відповідальний за Недільну школу і представляв нам нового учителя. Серце кожного учня сповнювалося розчарування і це призводило до послаблення дисципліни.
Кандидати у вчителі, знаючи про погану репутацію нашого класу, ввічливо відмовлялися служити або пропонували навчати інший клас, де було б легше скеровувати учнів. Нам подобалася ця набута репутація, і ми вирішили поводитися так, як думали про нас учителі.
Одного недільного ранку разом з відповідальним за Недільну школу зайшла мила молода жінка. Її представили нам як учительку, яка сама хотіла навчати нас. Ми дізналися, що вона була місіонеркою і любила молодь. Її звали Люсі Герч. Вона була гарною, мала м’який голос і завжди цікавилася нами. Вона попросила кожного учня представитися і ставила запитання, які допомагали їй зрозуміти характер кожного з нас. Вона розповіла нам про своє дитинство в Мідвеї, штат Юта, і описала ту чудову долину так, що кожен з нас відчув її красу і бажання поїхати подивитися на ті зелені поля, які вона так сильно любила.
Коли Люсі навчала, вона вміла по-справжному оживляти Писання. Ми особисто познайомилися з Самуїлом, Давидом, Яковом, Нефієм, Джозефом Смітом і Господом Ісусом Христом. Наше знання євангелії зростало. Наша поведінка покращувалася. Наша любов до Люсі Герч не знала меж.
Ми розпочали проект зі збирання пенсів і центів для проведення величезної Різдвяної вечірки. Сестра Гертч акуратно записувала внески кожного. Як і всі хлопчики з притаманними їм земними бажаннями ми подумки підраховували, скільки потрібно зібрати грошей на торти, печиво, пироги й морозиво. То мала бути надзвичайна подія. Жоден з учителів ніколи не пропонував нам більшої розваги, ніж ця.
Літні місяці змінилися осінніми. На зміну осені прийшла зима. Мета нашої вечірки була досягнута. Клас збільшився. В ньому панував гарний дух.
Ніхто з нас не забуде того похмурого недільного ранку в січні, коли наша улюблена вчителька оголосила, що померла мама одного з наших однокласників. Ми подумали про своїх матерів і про те, як багато вони для нас означають. Ми відчували смуток через те, що у Біллі Девенпорта така велика втрата.
Урок тієї неділі був присвячений 35 віршу з 20 розділу книги Дії: «Пам’ята[йте] слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: «Блаженніше давати, ніж брати». У кінці добре підготованого уроку Люсі Герч розповіла про фінансову ситуацію у сім’ї Біллі. То були часи Великої депресії, і грошей було мало. З вогником в очах Люсі Герч запитала: «Чи хотіли б ви наслідувати це вчення Господа? Що ви думаєте, якщо ми всім класом віддамо гроші, зібрані на вечірку, сім’ї Девенпорт на знак нашої до них любові?» Рішення було одностайним. Ми дуже ретельно перерахували кожен цент і поклали всю суму у великий конверт. Ми купили красиву поштову листівку й написали на ній наші імена.
Цей простий вияв доброти згуртував нас. Ми навчилися з власного досвіду, що дійсно, блаженніше давати, ніж брати.
Пройшли роки. Старої каплиці вже давно немає, вона стала жертвою індустріалізації. Хлопчики й дівчатка, які навчалися, сміялися, зростали під проводом надихаючої істини ніколи не забули любові або уроків своєї учительки. Її особистий добрий вплив був заражаючим.
Президент Спенсер В. Кімбол в останні роки свого життя був Генеральним авторитетом, чий особистий вплив був дуже великим. Він справді змінював життя безмежної кількості людей.
Коли я був єпископом, одного дня пролунав телефонний дзвінок і чоловік представився старійшиною Спесером В. Кімболом. Він сказав: «Єпископе Монсон, на території вашого приходу є трейлерне містечко, і в маленькому трейлері в тому містечку—у найменшому з усіх—живе мила вдова з племені Навахо, Маргарет Берд. Чи не попросите ви президента Товариства допомоги вашого приходу завітати до неї та запросити на збори Товариства допомоги, щоб приєднатися до інших сестер?» Ми так і зробили. Маргарет Берд прийшла і знайшла теплий прийом.
Старійшина Кімбол подзвонив іншим разом. «Єпископе Монсон,—сказав він,—я дізнався, що двоє самоанських юнаків живуть у готелі в центрі міста. Вони можуть потрапити в халепу. Чи не стануть вони членами вашого приходу?»
Я знайшов цих двох хлопців опівночі на сходах готелю. Вони грали на гітарах і співали. Вони стали членами нашого приходу. Згодом кожен з них одружився у храмі й доблесно служив. Їхній вплив на добро поширився далеко.
Коли мене вперше було покликано єпископом, я побачив, що підписка на Журнал Товариства допомоги в Шостому-сьомому приході майже не проводиться. Помолившись, ми обговорили імена людей, яких ми можемо покликати агітаторами цього журналу. Натхнення підказало, що це призначення слід дати Елізабет Кічі. Як єпископ, я розповів їй про завдання. Вона відповіла: «Єпископе Монсон, я зроблю це».
Єлізабет Кічі мала шотландських предків, і, коли вона відповіла: «Я зроблю це», я знав, що вона це дійсно зробить. Разом зі своєю невісткою Елен Айворі, зріст якої не перевищував п’ять футів, вони почали обходити приход, будинок за будинком, вулицю за вулицею, квартал за кварталом. Результат був вражаючим. На Журнал Товариства допомоги у нас підписалося більше людей, ніж у всіх інших приходах нашого колу разом узятих.
Одного недільного вечора я привітав Елізабет Кічі і сказав їй: «Ваше завдання виконане».
Вона відповіла: «Не зовсім, єпископе. Є ще два квартали, які ми не обійшли».
Коли вона назвала ці квартали, я сказав: «Сестро Кічі, ніхто не живе в цих кварталах. Вони повністю промислові».
«Не має значення,—відповіла вона.—Я почуватиму себе краще, якщо ми з Нелл самі перевіримо їх».
У дощовий день разом з Нелл вони обійшли ті останні два квартали. У першому вони не знайшли жодної домівки. Так само і в другом. Однак разом із сестрою Айворі вони зупинилися на шосе, брудному після недавнього дощу. Сестра Кічі вдивлялася в ділянку шосе, яка проходила повз автомобільну майстерню на відстані близько 100 футів (30 м) і помітила там гараж. Однак то не був звичайний гараж. На вікнах того гаража були занавіски.
Вона повернулася до своєї напарниці і сказала: «Нелл, давай підемо й подивимося».
Ці дві милі сестри пройшли 40 футів (12 м) по багнистому шосе до місця, де вони могли повністю побачити гараж, двері якого не було видно з вулиці. Вони також помітили димар, з якого підіймався дим.
Елізабет Кічі постукала у двері. Їм відкрив двері Уільям Рінгвуд, чоловік шістдесяти восьми років. Після цього вони розповіли йому, як необхідно мати Журнал Товариства допомоги у кожному домі. Уільям Рінгвуд відповів: «Краще поговоріть з моїм батьком». Потім, щоб вислухати їх, до дверей підійшов Чарльз У. Рінгвуд, дев’яносто чотирьох років. Він підписався.
Елізабет Кічі розповіла, що на території нашого приходу живуть ці два чоловіки. Коли я дав запит до Головного управління Церкви щодо їхнього членства, то мені зателефонували з Відділу записів про членство в Управлінні верховного єпископату. Працівник сказав: «Ви впевнені, що на території вашого приходу живе Чарльз У. Рінгвуд?»
Я відповів ствердно, після чого працівник сказав, що протягом останніх шістнадцяти років в Управлінні верховного єпископату його свідоцтво про членство у Церкві знаходилося у папці «загублені й невідомі».
У неділю вранці Елізабет Кічі та Нелл Айворі привели на збори священства Чарльза й Уільяма Рінгвудів. Вони увійшли в каплицю вперше за багато років. Чальз Рінгвуд був найстарішим дияконом, якого я знав. Його син був найстарішим членом Церкви чоловічої статі з усіх, кого я знав, який не мав священства.
Я мав нагоду висвятити брата Чарльза Рінгвуда бути вчителем, а потім священиком і, нарешті, старійшиною. Я ніколи не забуду інтерв’ю з ним для отримання храмової перепустки. Він вручив мені срібний долар, який вийняв зі старого, потертого шкіряного гаманця і сказав: «Це моє пожертвування від посту».
Я сказав: «Брате Рінгвуд, ви не можете платити пожертвування від посту, воно потрібне вам самому».
«Я хочу отримати благословення, а не зберегти гроші»,—відповів він.
Я мав можливість піти з Чарльзом Рінгвудом до Солт-Лейкського храму й бути з ним на сесії ендаументу.
За кілька місяців Чарльз У. Рігнвуд помер. На поховальній церемонії я помітив його сім’ю, яка сиділа в перших рядах каплиці для проведення поховальної церемонії, але я також помітив двох жінок, які сиділи біля виходу з каплиці, Елізабет Кічі та Елен Айворі.
Коли я вдивлявся у тих двох вірних і відданих жінок та розмірковував про їхній вплив на добро, мою душу сповнило обіцяння Господа: «Я, Господь, є милостивим і благодатним до тих, хто боїться Мене, і з радістю шаную тих, хто служить Мені в праведності та істині до кінця»5.
Є Один, більший за всіх, Чий особистий вплив поширюється на всі континенти, охоплює всі моря й проникає в серця істинно віруючих. Він викупив гріхи людства.
Я свідчу, що Він—Учитель істини, але Він більший за вчителя. Він—Взірець досконалого життя, але Він більший за взірець. Він—Великий Цілитель,—але Він більший за цілителя. Він—справжній Спаситель світу, Син Божий, Князь миру, Святий Ізраїлів, Сам воскреслий Господь, Який проголосив:
«Я є Ісус Христос, про Якого пророки свідчили, що Він прийде на землю». … Я світло для світу»6.
«Я перший і останній; Я Той, Хто живе, Я Той, Кого було вбито; Я ваш заступник перед Батьком»7.
Як Його свідок, я свідчу вам, що Він живий! У Його святе ім’я, ім’я Ісуса Христа, амінь.