28 Намагалися достатньо довго

“Намагалися достатньо довго”, розділ 28, із серії Святі: Розповіді про Церкву Ісуса Христа в останні дні, том 1, Стяг істини, 1815–1846 (2018)

Розділ 28: “Намагалися достатньо довго”

Розділ 28

Намагалися достатньо довго

6 серпня 1838 р. проходили вибори у штаті Міссурі. Того ранку Джон Батлер прибув до містечка Галлатін, де знаходився уряд округи Девісс, щоб проголосувати¹.

Джон був святим останніх днів вже кілька років. Він і його дружина Керолайн того літа переїхали у невелике поселення поблизу Адам-онді-Амана. Він був капітаном у місцевому ополченні і данійцем².

Заснований роком раніше, Галлатін був трохи більшим за скупчення домів та шинків. Коли Джон прибув на міську площу, вона була заповнена людьми з усієї округи. Виборча дільниця розташувалася у маленькому будинку на краю площі³ . Чоловіки, які збиралися проголосувати, і ті, за кого голосували, змішалися у натовпі на вулиці⁴.

Джон приєднався до невеликої групи святих, що стояла окремо від основної групи людей. В окрузі Девісс ніколи не любили святих. Після того як Джозеф організував кіл в Адам-онді-Амані, поселення почало процвітати і там було побудовано більше двохсот домів. Святі тепер могли впливати на голосування в окрузі, і це викликало незадоволення у багатьох поселенців. Аби уникнути проблем, Джон і його друзі планували проголосувати разом і швидко повернутися додому⁵.

Коли Джон дійшов до виборної дільниці, Уільям Пеністон, кандидат у представники від штату, виліз на бочку з віскі, щоб сказати промову. Раніше того року Уільям намагався отримати голоси святих, але коли він дізнався, що більшість з них віддає перевагу іншому кандидату, він накинувся на них у своїх промовах.

“Провідники мормонів — це група конокрадів, брехунів й ошуканців”, — викрикував Уільям чоловікам, що зібралися біля нього. Джон почав втрачати терпіння. Уільяму не потрібно було багато зусилль, щоб налаштувати натовп проти нього і його друзів. Більшість з чоловіків були розлючені на них, і багато хто з них пили віскі з того часу, як відкрилася дільниця.

Уільям залякував виборців, що святі вкрадуть їхнє майно і перевищать їхні голоси за численністю⁶. Він заявив, що вони не належали до цієї округи і не мали право брати участь у виборах. “Я очолював нападників, щоб вигнати вас із округи Клей, — похвалився він, звертаючись до Джона та інших святих, — і не стану назаваді тому, щоб на вас напали знову”⁷.

У натовпі пили ще більше віскі. Джон почув, що деякі чоловіки почали проклинати святих. Він почав відступати. Він був вище 180 см на зріст і дуже міцної статури, але він прибув у Галлатін голосувати, а не вступати у сутички⁸.

Раптом хтось з натовпу спробував вдарити одного зі святих останніх днів. Інший святий кинувся йому на допомогу, але натовп відкинув його назад. Третій святий схопив шматок деревини з купи дров, що була поряд, і вдарив нападника колодою по голові. Чоловік впав до ніг Джона. Чоловіки з обох боків схопили палиці, витягли ножі та батоги⁹.

Святих було менше —десь один до чотирьох, але Джон був рішуче налаштований захищати своїх товаришів-святих та їхніх провідників. Помітивши купу брусів для огорожі, він вхопив товстого дубця і кинувся в бійку. “О, так, данійці, — закричав він, — ось робота і для вас!”

Він вдаряв чоловіків, які атакували святих, вимірюючи кожен удар, щоб збити своїх супротивників, а не вбити їх. Його друзі також відбивалися імпровізованою зброєю з палиць і каменів. Вони збили всіх, хто кинувся на них, завершивши бій через дві хвилини¹⁰.

Перевівши подих, Джон оглянув міську площу. Поранені чоловіки лежали на землі не ворушачись. Інші тікали геть. Уільям Пеністон зіскочив з бочки з віскі і втік на сусідній пагорб.

Чоловік з натовпу підійшов до Джона і сказав, що святі можуть тепер голосувати. “Опустіть вашу палицю, — сказав він. — Це не знадобиться”¹¹.

Джон ще більше стиснув брус. Він хотів проголосувати, але знав, що потрапить у пастку, якщо зайде в маленький будинок і буде голосувати неозброєним. Замість цього він розвернувся і пішов геть.

“Ми маємо тебе заарештувати”, — закричав інший чоловік. Він сказав, що деякі з чоловіків, яких вдарив Джон, ймовірно, померли.

“Я законослухняна людина, — сказав Джон, — але я не хочу, щоб мене судили нападники”. Він сів на коня і поїхав¹².

Наступного дня Джон прибув у Фар-Уест і розповів Джозефу про бійку. Повідомлення про смерті у Галлатіні швидко поширилися північним Міссурі, і нападники готувалися напасти на святих. Побоюючись, що Джон стане мішенню для помсти, Джозеф запитав його, чи він уже перевіз свою сім’ю з округи Девісс.

“Ні”,—сказав Джон.

“Тоді рушай і відразу забери їх звідти, — сказав Джозеф йому, — і більше не ночуйте там жодної ночі”.

“Але я не хочу бути боягузом”,— відповів Джон.

“Йди і роби, як я сказав тобі”, — сказав Джозеф¹³.

Джон негайно поїхав додому, а невдовзі після того Джозеф виїхав із групою озброєних добровольців, щоб захистити святих в окрузі Девісс. Коли вони прибули в Адам-онді-Аман, то дізналися, що ніхто з учасників бійки у Галлатіні не загинув. З полегшенням Джозеф з його групою залишилися на ніч у Лаймана Уайта.

Наступного ранку Лайман і озброєна група святих приїхали до дому Адама Блека, місцевого мирового судді. Чутки стверджували, що Адам збирав натовп, щоб переслідувати святих. Лайман хотів, щоб він підписав заяву про те, що він гарантує справедливе ставлення до святих в окрузі Девісс, але Адам відмовився.

Пізніше того дня Джозеф і більше ніж cотні святих повернулися до будинку Адама. Семпсон Евард, лідер данійців у Фар-Уесті, взяв трьох своїх людей, зайшов убудинок і спробував змусити мирового суддю підписати заяву. Адам знову відмовився, вимагаючи зустрічі з Джозефом. У цей момент пророк приєднався до переговорів і мирно врегулював справу, погодившись дозволити судді написати свою власну заяву та підписати її¹⁴.

Але мир довго не тривав. Невдовзі після цих переговорів Адам вимагав, щоб Джозефа і Лаймана заарештували за те, що вони оточили його дім з озброєними чоловіками та залякували його. Джозеф уникнув арешту, попросивши, щоб його судили в його окрузі Колдвелл, а не в Девіссі, де так багато громадян гнівалося на святих¹⁵.

Тим часом люди у всьому північному Міссурі скликали збори, щоб обговорити новини з Галлатіна та проблему зростаючої кількості святих, які поселялися серед них. Невеликі групи людей завдавали шкоди будинкам і амбарам членів Церкви в окрузі Девісс й напали на сусідні поселення святих останніх днів¹⁶.

Аби послабити напруженість, на початку вересня Джозеф повернувся до округи Девісс, щоб відповісти на звинувачення, висунуте проти нього. Під час слухання Адам визнав, що Джозеф не змушував його підписувати заяву. Не зважаючи на це, суддя наказав пророку повернутися через два місяці для суду¹⁷.

У святих були деякі союзники в уряді штату Міссурі, і незабаром було зібрано ополчення штату, щоб розігнати групи вігілантів. Але люди в окрузі Девісс і навколо неї все ще були налаштовані вигнати святих за її межі.

“Переслідувачі святих, — писав Джозеф своєму другові, — не дрімають у Міссурі”¹⁸.

В останній день серпня, Фібі й Уілфорд Вудрафф їхали вздовж білого пісочного берега, недалеко від будинку її батьків в штаті Мен. Був відлив. Хвилі Атлантичного океану добігали до берега і розбивалися об нього. Вдалині, неподалік від обрію, тихо пропливали кораблі; їхні важкі парусинові вітрила тріпав вітерець. Зграя птахів кружляла над головами і сіла на воду.

Зупинивши коня, Фібі зістрибнула вниз й зібрала мушлі, що лежали розкидані на піску. Вона хотіла взяти їх з собою на пам’ять, коли вони з Уілфордом переїдуть на захід до Сіону. Фібі прожила біля океану більшу частину свого життя, і мушлі були частиною домашнього ландшафту¹⁹.

З того часу як Уілфорда було покликано до Кворуму дванадцятьох, він дуже хотів повернутися до Міссурі. Його останній візит на острови Фокс тривав лише стільки, щоб запросити невелику групу святих поїхати з ним і з Фібі до Сіону. Він повернувся на континент розчарованим. Деякі члени філії погодилися поїхати з ними. А інші, зокрема Юстус і Бетсі Імс, перші люди, які охристилися на островах, залишилися там.

“Всі вони зрозуміють свою безрозсудність, коли буде надто пізно”, — сказав Уілфорд²⁰.

Але Фібі також не мала великого бажання їхати. Їй подобалося знову жити з батьками. Їхня домівка була затишна, тепла і знайома. Якби вона залишилася у штаті Мен, вона б ніколи не була далеко від сім’ї і друзів²¹. А Міссурі, з іншого боку, було майже дві з половиною тисячі кілометрів звідти. Якщо вона поїде, вона може не побачити знову свою сім’ю. Чи була вона готова на такі жертви?

Фібі розповіла про свої почуття Уілфорду. Він з розумінням поставився до її хвилювання, що сім’я буде далеко, але не поділяв її прив’язаності до дому. Він знав так само, як і вона, що Сіон був місцем безпеки й захисту.

“Я б пішов до землі Сіону або будь-куди, куди мене пошле Бог, — написав він у своєму щоденнику, — навіть, якби мені було потрібно залишити всіх батьків, матерів, братів і сестер, які можуть стати між Меном і Міссурі, і харчуватися лише вареними травами на своєму шляху”²².

Протягом вересня Фібі і Уілфорд чекали членів філії з островів Фокс, щоб ті добралися до континенту і вони разом могли розпочати свою подорож на захід. З кожним днем нетерпіння Уілфорда наростало, а члени філії все не з’являлися. Рік вже добігав кінця. Чим довше вони чекали, тим більшою була іморність того, що погана погода стане перешкодою на їхньому шляху.

Також інші обставини змушували Фібі ще більше сумніватися щодо подорожі. Їхня дочка Сара Емма захворіла, у неї був сильний кашель, і Фібі замислилася над тим, чи буде розумно брати її у таку довгу подорож при холодній погоді²³. Потім у місцевій газеті з’явилося повідомлення з перебільшеними фактами про бійку в день виборів у далекій окрузі Девісс. Ця новина стривожила всіх.

“Не добре туди їхати, — сказали сусіди Фібі й Уілфорду. — Вас вб’ють”²⁴.

Через кілька днів прибули п’ятдесят святих з островів Фокс, готові до подорожі до Сіону. Фібі знала, що настав час їхати і що Уілфорду треба було приєднатися до Дванадцятьох у Міссурі. Але її зв’язки з домом і сім’єю були надто сильними. Подорож до Міссурі буде важкою, а Сара Емма все ще слабувала через хворобу. І зовсім не було гарантій, що на них не накинеться натовп, коли вони прибудуть до своєї нової домівки.

Однак Фібі все ще вірила у збирання святих. Вона вже залишала домівку, щоб піти за Господом, і вона мала бажання зробити це знову. Коли вона попрощалася зі своїми батьками, то відчула себе, як Рут зі Старого Завіту, — вона залишила дім і сім’ю заради своєї віри.

І хоча було дуже важко поїхати з дому, Фібі поклала довіру на Бога і сіла у фургон²⁵.

Наприкінці вересня двадцятиоднорічний Чарльз Хейлз прибув з групою канадських святих у містечко Ді-Вітт, штат Міссурі. Будучи одним з тисяч, що відгукнулися на заклик зібратися в Сіоні, раніше того року він разом з його батьками та братами і сестрами залишив Торонто. Ді-Вітт був у 113 кілометрах на південний схід від Фар-Уесту, де зупинялися подорожуючі на візках, щоб відпочити, поповнити провізію і продовжити подорож далі до округи Колдвелл²⁶.

Але коли Чарльз прибув, місто було в облозі. У Ді-Вітті жили близько чотирьох сотень святих і жителі того міста і навколишніх міст тиснули на них, щоб вони залишили цю місцевість. Вони наполягали на тому, щоб святі виїхали до першого жовтня, інакше їх буде вигнано. Джордж Хінкл, провідник святих у Ді-Вітті, відмовився залишати місто. Він сказав, що святі залишаться і будуть битися за своє право тут жити²⁷.

Чутки про те, що данійці готуються розпочати війну проти жителів Міссурі, збільшило напругу в Ді-Вітті. Багато мешканців почали мобілізуватися проти святих і тепер збиралися на околицях Ді-Вітту, готові атакувати місто у будь-який час. Святі надіслали звернення до губернатора Міссурі Лілбурна Боггза з проханням захистити їх²⁸.

Більшість канадських святих перебралися у Фар-Уест, намагаючись уникнути конфлікту, але Джордж попросив Чарльза залишитися і захищати Ді-Вітт від нападників. Чарльз був фермером і музикантом, і тому був більш знайомий з плугом або тромбоном, ніж зі зброєю. Але Джорджу потрібні були чоловіки, щоб будувати укріплення навколо Ді-Вітту і підготуватися до бою²⁹.

2 жовтня, наступного дня після кінцевого терміну, коли святі мали залишити поселення, зловмисники почали стріляти в них. Спершу святі не стріляли у відповідь. Але через два дні Чарльз і близько два десятки святих зайняли позиції вздовж своїх укріплень і почали стріляти у відповідь, поранивши одного чоловіка.

Натовп атакував укріплення, змусивши Чарльза та інших шукати укриття в домівках, що були поблизу³⁰. Зловмисники заблокували дороги, що вели у Ді-Вітт, перекривши постачання їжі та інших товарів до святих.

Через дві ночі, 6 жовтня, Джозеф і Гайрум Сміти пробралися у місто разом з Лайманом Уайтом і невеликою групою озброєних чоловіків. Коли вони прибули, у святих майже закінчилася їжа та інша провізія. Якщо облога не закінчиться найближчим часом, голод і хвороби послаблять святих ще до того, як нападники влаштують новий обстріл³¹.

Лайман був готовий захищати Ді-Вітт до кінця, але після того, як Джозеф побачив, наскільки безвихідною була ситуація, він захотів знайти мирне вирішення конфлікту³². Він був упевнений, що якщо під час облоги хтось із жителів Міссурі буде вбитий, натовп обрушиться на поселення і знищить святих.

Джозеф звернувся з проханням про допомогу до губернатора Боггза, попросивши дружньо налаштованого жителя Міссурі віднести звернення. Посланець повернувся через чотири дні з новинами, що губернатор не буде захищати святих від нападів. Боггз наполягав, що конфлікт був лише їхньою із зловмисниками справою.

“Вони мусять розв’язати конфлікт у боротьбі”, — сказав він³³.

Коли вороги зібралися майже в кожній сусідній окрузі, а святі не отримували надійної підтримки від ополчення штату, Джозеф знав, що йому потрібно було припинити облогу. Він не хотів поступатися зловмисникам, але святі у Ді-Вітті були виснажені і їх було надзвичайно мало. Продовжувати захищати поселення було б фатальною помилкою. Він неохоче вирішив, що настав час залишити Ді-Вітт і відступити до Фар-Уесту.

Уранці 11 жовтня святі склали у візки свої невеликі статки, які могли взяти з собою, і вирушили через прерії³⁴. Чарльз хотів піти з ними, але інший канадський святий, який ще не був готовим поїхати, попросив його залишитися з ним і допомогти йому. Чарльз погодився, гадаючи, що він і його друг зможуть швидко наздогнати решту святих.

Але коли вони нарешті вибралися з міста, його друг повернувся, бо його кінь не зміг далі йти. Не бажаючи довше залишатися на ворожій території, Чарльз відправився в подорож пішки сам через незнайомі прерії. Він рухався на північній захід у бік округи Колдвелл, маючи лише туманне уявлення, куди йому слід йти³⁵.

15 жовтня, через кілька днів після того як святі з Ді-Вітту прибули у Фар-Уест, Джозеф зібрав всіх чоловіків у містечку. Сотні святих перемістилися до Фар-Уесту, рятуючись від натовпу по всьому північному Міссурі. Багато хто з них тепер жили у візках чи наметах, розкиданих по всьому містечку. Стало дуже холодно. Святі тіснилися і були у скрутному становищі³⁶.

Джозеф побачив, що ситуація виходить з-під контролю. Він отримував інформацію, що їхні вороги збиралися з усіх напрямків. Коли зловмисники напали на них в округах Джексон і Клей, святі намагалися перенести це з покірністю, уникаючи конфліктів і покладаючись на адвокатів і суддів, щоб відновити свої права. Але до чого це їх привело? Він втомився від знущань і хотів сміливіше виступити проти їхніх ворогів. У святих не було вибору.

“Ми намагалися достатньо довго, — вигукнув Джозеф до чоловіків, що зібралися навколо нього. — Хто є таким великим дурнем, щоб казати: “Закон! Закон!”, коли він завжди проти нас, і ніколи не на нашому боці?”

Коли роками вкрадалася земля, і злочини проти святих залишалися безкарними, в нього вже було мало довіри до політиків й адвокатів, а небажання губернатора допомогти святим лише зміцнило цю думку. “Ми візьмемо справу в свої руки і самі вирішимо ситуацію, — сказав Джозеф. — Ми зверталися до губернатора, і він нічого не зробив для нас. Ми звернулися до ополчення округи, і вони нічого не зробили”.

Він вважав, що представники самого штату були нічим не краще за зловмисників. “Ми поступилися нападникам у Ді-Вітті, — сказав він, — і зараз вони готуються напасти в окрузі Девісс”. Він не хотів дозволяти, щоб у святих забрали щось ще³⁷.

Пророк проголосив, що вони захищатимуться або загинуть у бою³⁸.