32 Крізь пекельну пітьму

“Крізь пекельну пітьму”, розділ 32, із серії Святі: Розповіді про Церкву Ісуса Христа в останні дні, том 1, Стяг істини, 1815–1846 (2018)

Розділ 32: “Крізь пекельну пітьму”

Розділ 32

Крізь пекельну пітьму

Вже була середина листопада 1838 року, святі у Фар-Уесті страждали від голоду та погодних умов. Міссурійські ополченці зруйнували їхні будинки та спустошили більшу частину запасів їжі в місті. Все, що ще залишалося на полях, померзло¹.

Генерал Джон Кларк, який замінив генерала Лукаса, який очолював ополченців Міссурі у Фар-Уесті, мав не більше симпатії до святих, ніж його попередник² . Він звинувачував їх в агресії та порушенні закону. “Ви самі накликали на себе ці біди, — сказав він їм, — виявляючи невдоволення та не підкоряючись нормам, прийнятим у суспільстві”.

Оскільки вже майже настала зима, генерал Кларк погодився дозволити святим залишитися у Фар-Уесті до весни. Але він радив їм переїхати звідти після зими. “Ніколи більше не створюйте свої організації з єпископами та президентами, — застерігав він їх, — бо ви знову викличете в людях заздрість до себе і знову матимете такі ж біди, що й зараз”³.

Ситуація біля Хонс-Мілл була ще гіршою. Наступного дня після кривавої розправи погромники наказали святим або покинути штат, або їх убʼють. Аманда Сміт та інші вцілілі хотіли виїхати, але погромники забрали коней, одяг, їжу та інші запаси, необхідні для тривалої подорожі. Багато поранених, таких як син Аманди, Алма, були не в змозі їхати кудись далеко⁴.

Жінки в поселенні проводили молитовні збори, просячи Господа зцілити їхніх поранених. Погромники, дізнавшись про ці збори, пригрозили стерти поселення з лиця землі, якщо ці жінки продовжуватимуть збиратися. Після того жінки молилися тихо, намагаючись зовсім не привертати до себе уваги під час підготовки до від’їзду.

Згодом Аманда перебралася зі своєю сім’єю з намету до хатини⁵ . Все ще оплакуючи своїх вбитих чоловіка та сина, вона мусила самотужки дбати про своїх маленьких чотирьох дітей. Її турбувало, що необхідно було надто довго залишатися біля Хонс-Мілл, поки її поранений син одужував. Але навіть якби вона з дітьми і змогла виїхати, то куди б вони подалися?

Саме це запитання ставили собі святі по всій північній частині штату Міссурі. Вони боялися, що ополченці втілять у життя наказ губернатора про повне винищення, якщо вони не поїдуть звідти до весни. Але без скерування провідників вони не мали жодної гадки, як вибиратися з Міссурі або де збиратися після того, як виберуться⁶.

Коли всі святі готувалися виїхати з Фар-Уеста, Фібі Вудрафф лежала хвора у придорожньому постоялому дворі в західній частині Огайо зі страшенними головними болями та гарячкою. Вони з Уілфордом пробиралися на захід упродовж двох місяців разом із святими з Фокс-Айленда, долаючи сніги і потрапляючи під дощі, аби дійти до Сіону. Багатьох дітей вражали хвороби, в тому числі її дочку Сару Емму⁷. Дві родини вже відпали від їхнього загону, вважаючи, що вони не дійдуть до Сіону тієї зими⁸.

Перш ніж зупинитися в постоялому дворі, Фібі відчувала у фургоні муки від кожного поштовху на нерівній дорозі⁹. Після того як одного дня вона майже перестала дихати, Уілфорд зупинив весь загін, щоб дати їй одужати.

Фібі була впевнена, що помирає. Уілфорд благословив її і старався зробити все, щоб полегшити її страждання, але через лихоманку її стан лише погіршувався. Зрештою вона покликала Уілфорда до себе, висловила своє свідчення про євангелію Ісуса Христа і закликала його мати віру, проходячи через випробування. Наступного дня вона вже перестала дихати і відчула, що її дух полишив її¹⁰.

Вона бачила, як Уілфорд дивився на її неживе тіло. Вона бачила, як двоє ангелів увійшли до кімнати. Один з них сказав, що вона мала зробити вибір. Вона могла піти з ними, щоб відпочивати в духовному світі, або повернутися до життя та проходити через випробування, що чекали на неї попереду.

Фібі знала: якщо вона залишиться, шлях буде нелегким. Чи хотіла вона повертатися до свого сповненого клопотів життя та непевного майбутнього? Вона побачила обличчя Уілфорда та Сари Емми, і відповідь одразу з’явилася.

“Так, — сказала вона, — Я це зроблю!”

Коли Фібі прийняла рішення, віра Уілфорда відновилася. Він помазав її освяченою олією, поклав руки їй на голову і заборонив смерті мати над нею силу. Коли він закінчив, дихання Фібі відновилося. Вона розплющила очі і побачила, як два ангели виходять з кімнати¹¹.

Тим часом у Міссурі Джозеф, Гайрум та інші в’язні в тюрмі в Ліберті тулилися один до одного, намагаючись зігрітися. Маленька темниця була майже вся розташована під землею, її стіни були з каменю та деревини 1,2 метри завтовшки. Два малесеньких віконця під стелею пропускали трохи світла, але вони недостатньо пропускали повітря, щоб зник затхлий сморід в’язниці. Купи брудної соломи на кам’яній підлозі служили в’язням за ліжка, і коли в’язні, відчуваючи страшенний голод, їли огидну їжу, яку їм давали, що викликала блювоту¹².

Емма відвідала Джозефа на початку грудня, принісши йому новини про святих у Фар-Уесті¹³. Коли Джозеф слухав розповіді про їхні страждання, у ньому наростало обурення проти тих, хто їх зрадив. Він надиктував листа святим, у якому засуджував зраду, тих чоловіків, та заохочував святих бути стійкими.

“Сіон і надалі житиме, хоча зараз здається мертвим, — запевнив він їх. — Сам Бог миру буде з вами та підготує шлях визволення від ворога для ваших душ”¹⁴.

У лютому 1839 року дружина Гайрума, Мері, та її сестра Мерсі відвідали в’язнів з новонародженим сином Гайрума, Джозефом Ф. Смітом. Мері не бачила Гайрума з тих пір, як народила сина у листопаді. Виснажена пологами та сильними холодами, вона була надто слабкою для подорожі в Ліберті. Але Гайрум попросив її приїхати, і вона не знала, чи зможе ще колись його побачити¹⁵.

Усередині тюрми наглядач відкрив двері, і жінки спустилися в камеру, щоб залишитися з в’язнями на ніч. Тоді він закрив над ними двері на важкий замок¹⁶.

Ніхто тієї ночі не спав. Вигляд Джозефа, Гайрума та інших в’язнів — схудлих і брудних у їхній тісній камері — вразив жінок¹⁷. Гайрум тримав свого новонародженого сина і тихо розмовляв з Мері. Усі в’язні були стривожені. Наглядач та вартові завжди пильнували, будучи впевненими, що Джозеф і Гайрум планували втечу.

Наступного ранку Мері та Мерсі попрощалися з в’язнями та вибралися з камери. Поки вартові виводили їх назовні, петлі дверей заскреготали, коли їх опустили над темницею¹⁸.

Тієї зими у Фар-Уесті Бригам Янг та Гебер Кімболл отримали листа від Джозефа. “Управління справами Церкви переходить до вас, а саме: до Дванадцятьох апостолів”, — написав він. Він дав їм настанову призначити найстаршого з перших апостолів президентом кворуму замість Томаса Марша¹⁹. Девід Паттен був найстаршим, але він помер після вогнестрільного поранення на Крукед Ривер. Це означало, що тридцятисемирічний Бригам мав виводити святих з Міссурі.

Бригам вже зголосився допомагати вищий раді в Міссурі підтримувати порядок в Церкві та приймати рішення, поки Джозеф буде відсутній²⁰. Але потрібно було зробити більше.

Генерал Кларк дав святим часу лише до весни, щоб виїхати зі штату, але озброєні загони вже розʼїжджали містом, обіцяючи вбити кожного, хто там залишатиметься до кінця лютого. Святі були налякані. Більш забезпечені якнайшвидше виїхали, залишивши бідних самих давати собі раду ²¹.

29 січня Бригам закликав святих у Фар-Уесті укласти завіт допомагати одне одному евакуюватися зі штату. “Ми ніколи не покинемо бідних, — сказав він їм, — аж поки вони не будуть у безпеці, де їх не дістане наказ про винищення”.

Щоб подбати про потреби кожного святого, він з іншими провідниками у Фар-Уесті призначив комітет із семи чоловіків, які скеровували евакуацію²². Комітет збирав пожертви та необхідні речі для бідних і ретельно вивчав потреби святих. Декілька чоловіків розвідали шляхи по всьому штату, тримаючись прокладених доріг та уникаючи місцевостей, де ворожо ставилися до святих. Усі вибрані маршрути сходилися в одному місці біля річки Міссісіпі — східного кордону штату, на відстані 260 км.

Вони вирішили, що вихід з Міссурі відбудеться одночасно для всіх²³.

На початку лютого Емма виїхала з Фар-Уесту зі своїми чотирма дітьми — восьмирічною Джулією, шестирічним Джозефом III, дворічним Фредеріком та семимісячним Александром²⁴. Майже все, що вони з Джозефом мали, було розкрадено або залишено у Фар-Уесті, тож вона подорожувала з друзями, які надали фургон та коней для подорожі. Вона також везла із собою важливі папери Джозефа²⁵.

Сім’я понад тиждень їхала через весь штат Міссурі по замерзлій землі. Під час подорожі один з їхніх коней помер. Коли вони доїхали до Міссісіпі, то побачили, що цю широку ріку скувала крига, бо стояла сувора зима. Пороми не могли переправлятися з берега на берег, але товщина криги дозволяла перетнути річку пішки.

Тримаючи Фредеріка та Александра на руках, Емма ступила на лід. Маленький Джозеф вчепився в її спідницю з одного боку, а Джулія міцно трималася за неї з іншого. Всі троє обережно йшли слизьким льодом, поки їхні ноги нарешті не ступили на далекий берег річки²⁶.

Тепер вже Емма була в безпеці за межами Міссурі. На її подив, люди у сусідньому містечку Квінсі, Іллінойс, виявилися добрішими, ніж вона очікувала. Вони допомагали святим перебратися через вкриту льодом річку, жертвували харчі та одяг, надавали притулок та роботу тим, хто найбільш цього потребував²⁷.

“Я все ще жива і готова витерпіти заради тебе ще більше, якщо на те буде воля небес”, — написала вона чоловікові після приїзду. З дітьми теж все було добре, ось тільки Фредерік захворів.

“Ніхто, крім Бога, не знає, що я думала і що відчувала, — написала вона, — коли полишала наш будинок і домівку, і майже все, що ми мали, окрім наших маленьких дітей, і долала шлях зі штату Міссурі, залишивши тебе замкненим у тій в’язниці, що навіває тугу”.

Та все ж вона довіряла божественній справедливості і мала надію на кращі дні. “Якщо Бог не записує наші страждання і не помститься за наші біди тим, хто у них винен, — написала вона, — значить, я дуже помиляюся”²⁸.

Коли святі тікали з Міссурі, Алма Сміт все ще через свою рану не міг виїхати з Хонс-Мілл. Аманда продовжувала доглядати за своїм сином, сподіваючись, що Господь зцілить його стегно.

“Мамо, думаєш Господь може це зробити?” — Алма запитав її одного дня.

“Так, синку, — сказала вона. — Він показав це мені у видінні”²⁹.

З часом погромники біля поселення ставали все агресивнішими. Вони встановили крайній термін, до якого святі мусили виїхати з їхньої місцевості. Коли той день настав, стегно Алми все ще не загоїлося, і Аманда відмовилася їхати. Сповнена страху і бажання помолитися вголос, вона заховалася у купі кукурудзиння і благала Господа про силу і допомогу. Коли вона закінчила молитися, до неї долинув голос і вона почула знайомі слова з гімну:

“І тих, що ідуть до Ісусових ніг,
Ворожій руці не віддам Я повік.
І душу, що йде крізь пекельну пітьму,
Ніколи, ніколи не кину саму”30.

Ці слова зміцнили Аманду, вона відчула, що нічого не зможе їй зашкодити³¹. Невдовзі після того, коли вона пішла по воду до струмка, вона почула крики дітей в будинку. Нажахана, вона кинулася до дверей — і побачила, як Алма бігає по кімнаті.

“Я одужав, мамо, я одужав!” — кричав він. Гнучкий хрящ утворився в місці пошкодження кістки у стегні, дозволяючи йому ходити.

Оскільки Алма тепер вже міг подорожувати, Аманда зібрала сім’ю і направилася до міссурійця, який вкрав її коня, вимагаючи повернути тварину. Він сказав, що вона може його забрати, якщо заплатить п’ять доларів за те, що він його годував.

Проігнорувавши його, Аманда зайшла на його подвір’я, забрала свого коня і відправилася в Іллінойс зі своїми дітьми³².

Оскільки кожного дня все більше святих виїжджали з Фар-Уеста, Друзілла Хендрікс хвилювалася, що їх з сім’єю залишать там самих. Айзек Ліні, святий, який дістав поранення чотирма кулями у Хонс-Мілл, запевнив її, що їх не залишать. Але Друзілла не знала, як її чоловік зможе подолати таку подорож.

Джеймс все ще був паралізований після поранення в шию біля Крукед Ривер. Після сутички Друзілла знайшла його серед інших поранених вдома у сусіда. Попри важке горе, вона зібралася з силами, довела Джеймса додому і спробувала різними засобами повернути відчуття його кінцівкам. Нічого не допомагало.

Протягом тижнів, що настали після вигнання святих з Фар-Уеста, вона продала свою землю і почала працювати, щоб заробити на переїзд на схід. Їй вдалося заробити достатньо, щоб придбати запаси та невеликий фургон, але не вистачало на упряжку тварин.

Не маючи тварин, які б везли її фургон, Друзілла розуміла, що вони застрягнуть у Міссурі. Після того як Джеймсу дали благословення священства, у нього відновилася здатність руху в плечах і ногах, але він не міг довго ходити. Щоб безпечно вивезти його зі штату, потрібна була упряжка.

Чим ближчим ставав останній день виїзду, тим більше Друзілла тривожилася. Вона почала отримувати погрози від погромників, які казали, що прийдуть і вб’ють її чоловіка.

Одного вечора, коли Друзілла годувала грудьми малюка, сидячи на ліжку біля Джеймса, надворі загавкав собака. “Мамо! — закричав Уільям, її старший син. — Погромники йдуть!” За мить вони почули, як до них вже грюкають у двері.

Друзілла запитала, хто там. З вулиці крикнули, що її це не стосується, і пригрозив виламати двері, якщо вона не відкриє. Друзілла сказала комусь із дітей відкрити двері, і скоро кімната вже наповнилася озброєними чоловіками з накладними бородами, щоб їх важче було упізнати.

“Вставай”, — вони наказали Друзіллі.

Боячись, що вони вб’ють її чоловіка, якщо вона відійде від нього, Друзілла не ворухнулась. Один з чоловіків схопив свічку зі столу, що стояв поряд, і почав обшукувати будинок. Погромники сказали, що вони шукають данійця у цьому районі.

Вони заглянули під ліжко й обшукали задню частину будинку. Тоді вони стягнули ковдри з Джеймса і спробували допитати його, але він був надто слабкий, щоб багато говорити. У тьмяному освітленні він мав слабкий і блідий вигляд.

Погромники попросили води, і Друзілла сказала їм, де її взяти. Напившись, чоловіки почали заряджати свої пістолі. “Все готово”, — сказав один з них.

Друзілла бачила, як вони клали пальці на спускові гачки своїх пістолів. Вони встали, і Друзілла приготувалася до пострілів. Чоловіки на хвилину затрималися в кімнаті, а тоді вийшли і поїхали кіньми геть.

Трохи згодом Джеймса пожалів лікар. Він порадив Друзіллі, як йому допомогти. Повільно Джеймс набирався сил. Їхній друг Айзек знайшов упряжку тварин для сім’ї.

Це все, що їм було потрібно, щоб назавжди залишити Міссурі³³.

Коли Уілфорд і Фібі Вудрафф приїхали в Іллінойс з філією Фокс-Айлендз, вони дізналися про вигнання святих з Міссурі. В середині березня, коли більше членів Церкви осіли в Квінсі, Вудраффи розпочали свою подорож до жвавого містечка на річці, щоб возз’єднатися зі святими і зустрітися з церковними провідниками³⁴.

Едвард Партридж, який до свого звільнення страждав декілька тижнів у міссурійській тюрмі, допомагав керувати Церквою у Квінсі, хоч і мав слабке здоров’я. Гебер та інші старші провідники тим часом все ще керували евакуацією з Міссурі³⁵.

Уілфорд і Фібі дізналися, що Емма з дітьми жила у будинку Сари та Джона Клівлендів, Джон був місцевим суддею. Вони також дізналися, що батьки та брати і сестри пророка тепер жили в Квінсі та поблизу цього містечка, як і Бригам та Мері Енн Янг, і Джон та Леонора Тейлор³⁶.

Наступного дня Бригам оголосив, що евакуаційний комітет у Фар-Уесті потребував грошей та упряжок тварин, щоб допомогти п’ятдесятьом бідним сім’ям виїхати з Міссурі. Хоча святі у Квінсі й самі бідували, він попросив їх простягнути руку милосердя тим, кому було значно гірше. Відгукнувшись на заклик, святі пожертвували п’ятдесят доларів та декілька упряжок³⁷.

Наступного дня Уілфорд поїхав на берег річки Міссісіпі, щоб відвідати табір новоприбулих членів Церкви. День був холодним і дощовим, біженці юрмилися у багнюці, вони були втомлені й голодні³⁸. Якими б добрими не були люди у Квінсі, Уілфорд розумів, що святим потрібне своє власне місце.

На щастя, єпископ Партридж та інші спілкувалися з чоловіком на ім’я Айзек Галланд, який хотів продати їм болотисту землю поблизу вигину річки, що був на північ від Квінсі. Це було не дуже схоже на землю, що текла молоком і медом, як вони уявляли собі Сіон, але ця ділянка була готова до продажу і могла стати новим місцем збирання святих³⁹.