29 Бог і свобода

“Бог і свобода”, розділ 29, із серії Святі: Розповіді про Церкву Ісуса Христа в останні дні, том 1, Стяг істини, 1815–1846 (2018)

Розділ 29: “Бог і свобода”

Розділ 29

Бог і свобода

Після того як Ді-Вітт було захоплено, учасники облоги міста рушили на північ до Адам-онді-Аману. У сусідніх округах почали формуватися додаткові загони зловмисників, щоб атакувати Фар-Уест і поселення вздовж Шоал-Кріку. Вони присягнули вигнати святих з округи Девісс в округу Колдвелл, а з Колдвелла в пекло¹ . Генерал Елекзендер Доніфан, офіцер ополчення штату, який у минулому надавав юридичну допомогу Церкві, наполегливо заохочував ополчення округи Колдвелл, яке було офіційним підрозділом ополчення штату і яке складалося переважно зі святих останніх днів, захищати свої громади від ворогів.

Знаючи, що святі в окрузі Девісс були у смертельній небезпеці, Джозеф і Сідні наказали ополченню округи Колдвелл та іншим озброєним чоловікам прибути до Адам-онді-Амана. Джозеф і Гайрум поїхали верхи на конях на північ з групою чоловіків².

16 жовтня 1838 р., коли військові загони розбили табір біля Адам-онді-Амана, в окрузі випало багато снігу. Униз по річці жила Агнес Сміт і вона вже готувалася лягати спати. Агнес була дружиною молодшого брата Джозефа, Дона Карлоса, який був у від’їзді. Вона була вдома сама з двома маленькими дочками.

Десь близько опівночі група чоловіків увірвалася в її дім й оточила її. Налякана Агнес взяла на руки своїх дочок, а потім зловмисники викинули їх з будинку на сніг, наставивши на них зброю.

Без пальто або ковдр, які могли зігріти їх, Агнес з дівчатками тулилися одне до одного, коли чоловіки підпалювали їхній будинок. Полум’я швидко поширювалося, викидаючи густий чорний дим у нічне небо. Незабаром все, чим володіла Агнес, було поглинуто полум’ям.

Агнес знала, що їй треба було тікати. Найбезпечнішим місцем, куди можна було піти, був Адам-онді-Аман, лише в п’яти кілометрах звідти, але вже було темно, скрізь було снігу по щиколотку, і її дівчатка не були достатньо дорослими, щоб самостійно дійти туди. Подорож тривала б кілька годин, але який у неї був вибір? Вона не могла залишатися вдома.

Несучи дочок на собі, Агнес відправилася на захід, а нападники продовжували виганяти й інших святих на сніг і підпалювати їхні домівки. Її ноги намокли й оніміли від холоду, а руки і спина боліли від того, що вона несла дітей.

Незабаром Агнес підійшла до крижаного струмка, що тягнувся на кілометри в обидва боки. Струмок був глибоким, але його можна було перейти вбрід. Було небезпечним промокнути в таку холодну погоду, однак сподівана допомога була лише за кілька кілометрів. Йти вперед для неї було єдиним варіантом, якщо вона хотіла, щоб її дочки були в безпеці.

Піднявши дівчаток вище, Агнес зайшла у струмок, доки її не охопила течія і вона не опинилася по пояс у воді³.

Рано-вранці 17 жовтня Агнес та її дочки, хитаючись зайшли в Адам-онді-Аман. Вони страшенно замерзли і втомилися. Інші постраждалі від цього нападу прибули туди у такому ж тяжкому стані. Серед них було багато жінок та дітей, одягнені у щось легке прямо поверх їхніх нічних сорочок. Вони сказали, що нападники вигнали їх з їхніх земель, підпалили їхні домівки, розігнали їхню велику рогату худобу, коней та овець⁴.

Вигляд біженців шокував Джозефа. У промові четвертого липня Сідні сказав, що святі не підуть у наступ. Але якщо їхніх ворогів не зупинити, те, що сталося зі святими в Ді-Вітті, могло статися в Адам-онді-Амані.

Сподіваючись послабити нападників і швидко покласти край конфлікту, святі вирішили здійснити напад на сусідні поселення, які підтримували та споряджали їхніх ворогів. Розділивши своїх людей на чотири загони, провідники Церкви та ополчення наказали здійснити набіги на Галлатін та два інших поселення. Четвертий загін мав патрулювати навколишню місцевість пішки⁵.

Наступного ранку, 18 жовтня, спустився густий туман. Девід Петтен виїхав з Адам-онді-Аману з сотнею озброєних чоловіків, прямуючи до Галлатіна⁶. Коли вони заїхали в місто, то воно було пустим, крім кількох людей, які відстали і відразу втекли, коли прибули чоловіки.

Коли вулиці обезлюдніли, вершники увірвалися в крамницю і забрали товари, необхідні для біженців-святих в Адам-онді-Амані. Кілька чоловіків вийшли з крамниці з важкими ящиками та бочками, які вони поклали на вози, що привезли з собою. Коли полиці були спустошені, чоловіки перейшли в інші магазини та будинки, забираючи ковдри, постільну білизну, пальта та одяг.

Набіг тривав кілька годин. Після того, як вони взяли все, що могли нести, чоловіки підпалили магазин та інші будівлі і виїхали з міста⁷.

З вершини пагорба, звідки відкривався вид на Адам-онді-Аман, святі бачили віддалений стовп диму, що піднімався в небо над Галлатіном⁸. Томас Марш, який прибув до поселення з ополченням, боявся такого розвитку конфлікту. Він був упевнений, що напади налаштують уряд штату проти Церкви і спричинять страждання невинних людей. Томас вважав, що Джозеф і Сідні перебільшили загрозу від нападників у своїх палких промовах і проповідях. Навіть коли побиті біженці хлинули до поселення, він відмовлявся вірити, що напади на їхні будинки були чимось іншим, ніж окремими випадками.

Томас став рідко погоджуватися з Джозефом. Минулого року, коли він поїхав в Кертленд, щоб підготувати апостолів до місії в Англії, Томас розчарувався, коли дізнався, що місію розпочали без нього. Господь порадив йому, щоб він був смиренним і не поставав проти пророка. Однак він все ще сумнівався в успіху Британської місії і що вона розквітне без його провідництва.

Пізніше, після переїзду до Міссурі, між його дружиною Елізабет і іншою жінкою, з якою вона домовилася про передачу молока для виробництва сиру, виникла суперечка. Після того, як єпископ і вища рада заслухали випадок і винесли рішення проти Елізабет, Томас звернувся з цією справою до Джозефа і Першого Президентства. Вони також прийняли рішення проти неї⁹.

Цей випадок зачепив гордість Томаса і йому було важко приховати свою образу. Він розсердився і хотів, щоб всі також почали сердитися. Вже двічі Джозеф спитав його, чи він збирався відійти від Церкви. “Коли ви побачите, як я піду з Церкви,— відповів Томас, — ви побачите, як піде хороша людина”¹⁰.

Не пройшло багато часу, як він почав бачити лише найгірше в пророкові. Він звинуватив Джозефа у кризі в Міссурі та знайшов провину в його реакції на насильство. Він також знав інших, хто відчував те саме, зокрема і апостол Орсон Гайд, чия віра знову похитнулася після повернення з Англії¹¹.

Невдовзі після того, як загони повернулися після рейдів до Адам-онді-Амана, надійшли повідомлення про те, що до Фар-Уесту наближається натовп. Занепокоєні звісткою, загони святих поспішили назад до округи Колдвелл, щоб захистити місто та свої сім’ї¹².

Томас повернувся разом з ними, але не для того, щоб захищати місто. Натомість він зібрав свої речі й покинув Фар-Уест під покровом ночі. Він вірив, що божественна кара ось-ось обрушиться на Джозефа та святих, які пішли за ним. Якщо нападники чи уряд знищать Фар-Уест, подумав він, це станеться тому, що цього захотів Бог¹³.

Подорожуючи на південь, Томас хотів забратися подалі від Міссурі. Але перш ніж покинути штат, йому потрібно було написати документ¹⁴.

У той час коли набіги і бої охопили всю північну частину Міссурі, зник Чарльз Хейлз. Покинувши Ді-Вітт, він блукав прерією, не впевнений, чи дорога, якою він прямував, вела до Фар-Уесту. Минули тижні відтоді, як він востаннє бачив свою сім’ю. Він не міг дізнатися, чи вони дісталися Фар-Уесту і чи були в безпеці від нападників.

Найкраще, що він міг зробити, це продовжувати йти, уникаючи будь-яких прямих зіткнень, і сподіватися, що скоро когось зустріне, хто зможе вказати йому правильний напрямок.

Одного вечора він побачив чоловіка, який збирав кукурудзу на обробленому полі. Здавалося, чоловік був один і без зброї. Якщо він не співчував або вороже ставився до святих, найгірше, що він міг зробити, це вигнати Чарльза з його власності. Але якщо він виявиться доброзичливим, то можливо запропонує місце для нічлігу і щось поїсти.

Підійшовши до фермера, Чарльз запитав, чи він може прихистити його на ніч. Фермер не відповів на запитання, а натомість спитав, чи Чарльз був “мормоном”.

Знаючи, що це може коштувати йому їжі та теплого місця для сну, Чарльз сказав, що так. Потім фермер сказав, що він нічим не міг допомогти, і додав, що Чарльз був далеко від Фар-Уесту.

“Я зовсім не знаю місцевість”, — сказав Чарльз фермеру. Він сказав, що заблукав і не може йти далі. Його ноги були в пухирях і боліли. Вже вечоріло, і попереду його чекала ще одна холодна ніч у прерії.

Здавалося, фермер пожалів його. Він розповів Чарльзу, що якісь люди зупинилися під час облоги Ді-Вітту в його будинку. Це були нападники і вони змусили його присягнути ніколи не дозволяти святим останніх днів залишатися у нього вдома.

Але потім він сказав Чарльзу, де той може знайти притулок неподалік, і підказав, як дістатися Фар-Уесту. Це було небагато, але це все, чим він міг допомогти.

Чарльз подякував чоловікові й знову пішов у сутінки¹⁵.

Ввечері 24 жовтня Друзілла Хендрікс з острахом виглянула у вікно свого дому в окрузі Колдвелл. У сусідньому Фар-Уесті святі були на сторожі. Рейди святих в окрузі Девісс змусили багатьох їхніх союзників із ополчення Міссурі обернутися проти них і звинуватити їх в усьому конфлікті¹⁶. Тепер за кілька кілометрів на південь від дому Друзілли зловмисники підпалили прерію, яка покрилася чорним густим димом¹⁷.

Через непевність, що нависла над ними, Друзілла та її чоловік Джеймс приготувалися залишити свій дім і втекти до Фар-Уесту. Знаючи, що найближчими тижнями їжі може не вистачати, вони зібрали зі свого городу капусту, нашаткували і заквасили її.

Вони працювали до пізньої ночі. Близько десятої години Друзілла з Джеймсом пішли на подвір’я, щоб знайти камінь і покласти його на капусту, щоб вона сквасилася. Йдучи позаду Джеймса, Друзілла чітко бачила його високу постать у тьмяному місячному світлі. Вона була вражена тим, який він був високий, і сильно здивувалася, коли до неї прийшла думка, що вона, можливо, більше ніколи не побачить його знову таким високим.

Пізніше, коли роботу було закінчено, і Друзілла з Джеймсом пішли спати, у двері постукав їхній сусід Чарльз Річ. Він повідомив, що нападники атакували поселення на півдні. Сім’ї святих були вигнані з домівок, а двоє чи троє чоловіків були побиті та взяті в полон. Він і Девід Петтен зараз організовували рятувальну групу, щоб їх повернути.

Друзілла встала й запалила вогонь, поки Джеймс запрягав коня. Потім вона схопила пістолети Джеймса і поклала їх у кишені його пальта. Коли він зайшов у дім, вона взяла його меч і обережно причепила його до його поясу. Одягнувши своє пальто, Джеймс попрощався і сів на коня. Потім Друзілла простягнула йому ще один пістолет.

“Дивись, щоб тобі не вистрелили у спину”, — сказала вона¹⁸.

Майже одразу, як Чарльз Хейлз прибув до Фар-Уесту, його попросили приєднатися до рятувальної групи. Хоча Чарльз був виснажений і у нього боліли ноги, він позичив коня та рушницю й вирушив із сорока іншими чоловіками¹⁹.

Вони їхали на південь, збираючи людей із віддалених поселень, доки кількість чоловіків у їхньому загоні не зросла приблизно до сімдесяти п’яти. Полонених утримували в таборі вздовж річки Крукед, за дев’ятнадцять кілометрів від Фар-Уесту. Серед чоловіків, які їхали з Чарльзом, був Парлі Пратт, апостол, який охристив його в Канаді.

Ніч була темна й напружена. Єдиний звук, який вони чули, був стукіт копит і брязкіт зброї в піхвах і кобурах. Вдалині вони бачили сяйво вогнища у прерії. Час від часу над головою спалахував метеор²⁰.

Чоловіки прибули до річки Крукед ще до світанку. Підійшовши до ворожого табору, вони зійшли з коней і розбилися на групи. “Покладайтеся на Господа для перемоги”, — сказав Девід Петтен, коли вони зібралися. Він наказав їм іти за ним до броду на річці²¹.

Чарльз та інші чоловіки мовчки йшли до низького пагорбу, поки не побачили вздовж річки багаття. Піднявшись на пагорб, вони почули різкий голос вартового: “Хто йде?”

“Друзі”, — сказав Девід.

“Ви озброєні?” — запитав вартовий.

“Так”.

“Тоді складіть зброю”.

“Приходь і візьми її”²².

“Покладіть її!”

У непорозумінні, що сталося після цього, вартовий вистрілив у святих, і молодий чоловік, що стояв біля Чарльза, зігнувся, коли куля влучила в його тулуб. Вартовий миттєво відступив, спускаючись з пагорба²³.

“Боріться за свободу, — крикнув Девід. — Заряджайте, хлопці!”

Чарльз і чоловіки побігли вниз пагорбом і сформували ряди вздовж дороги та за деревами і чагарниками ліщини. Чоловіки, що знаходились трохи нижче від них, у таборі, вибігали з наметів і ховалися вздовж берега річки. Перш ніж рятувальники встигли зробити залп по табору, вони почули, як ворожий капітан крикнув: “Хлопці, дайте їм!”²⁴

Ворожий вогонь без нанесення ушкоджень просвистів над головою Чарльза, але Джеймс Хендрікс, який зайняв позицію вздовж дороги, отримав кулю в шию і впав на землю²⁵.

“Вогонь!” — закричав Девід Петтен, і ранок вибухнув пострілами.

Коли чоловіки з обох сторін перезаряджали зброю, на полі бою панувала моторошна тиша. Чарльз Річ вигукнув: “Бог і свобода!” і святі повторювали це знову і знову, доки Девід Паттен не наказав знову заряджати.

Святі кинулися вниз з пагорба, коли нападники зробили ще один постріл, перш ніж відступити за річку. Коли Девід перезаряджав зброю, він побачив заблукалого чоловіка й погнався за ним. Чоловік розвернувся і, побачивши біле пальто Девіда, впритул вистрілив в апостола. Куля потрапила йому в живіт і він упав²⁶.

Коли міссурійці розсіялися, перестрілка закінчилася. Чоловік з табору й один зі святих лежали мертві в полі. Девід Петтен і ще один святий помирали²⁷. Джеймс Хендрікс був ще при тямі, але не відчував нічого нижче шиї²⁸.

Чарльз Хейлз і більшість чоловіків у групі не були поранені або мали незначні ушкодження. Вони дослідили табір ворогів і знайшли захоплених святих. Потім вони віднесли Джеймса і Девіда вгору на пагорб у візок разом з іншими пораненими.

До сходу сонця святі вже їхали назад на конях на північ до Фар-Уесту²⁹.

Невдовзі після закінчення бою на стіл губернатора Міссурі, Лілбурна Боггза, поклали звіти з перебільшеними фактами про сутичку на річці Крукед. У деяких звітах стверджувалося, що під час бою святі вбили п’ятдесят жителів Міссурі. Інші говорили, що кількість загиблих наближалася до шістдесяти. Оскільки про битву поширювалося так багато чуток, Боггз не міг дізнатися, що насправді сталося.

У часи прикордонних конфліктів нашвидкуруч організовані ополченці часто виглядали й діяли як беззаконні вігіланти. Того ранку святі напали не на натовп, як вони припускали, а на ополчення штату Міссурі. А це вважалося бунтом проти штату³⁰.

Будучи старожилом Індепенденса, Боггз підтримав вигнання святих з округи Джексон і не мав бажання захищати їхні права. Однак до цього часу він не ставав ні на чий бік у цьому конфлікті, навіть, коли обидві сторони благали його про допомогу³¹. Коли повідомлення про агресію святих останніх днів стали поширюватися, жителі всього штату писали йому, вимагаючи застосувати дії проти святих.

Серед листів і заяв, які потрапили на стіл губернатора, було письмове свідчення під присягою від апостола Церкви Томаса Марша, який стверджував, що Джозеф мав намір захопити штат, державу і, зрештою, весь світ.

“Кожен справжній мормон вірить, що пророцтва Сміта є вищими за закон країни”, — попередив Томас³². До цього письмового свідчення було додано підтвердження його істинності від Орсона Гайда³³.

Ці документи дали Боггзу все необхідне, щоб розпочати справу проти святих. Невдовзі після зіткнення біля річки Крукед він наказав кільком підрозділам ополченців штату Міссурі приборкати загони святих останніх днів і змусити святих підкоритися. Він також видав виконавчий наказ генералу, який керував першою дивізією військ Міссурі.

“Інформація про найжахливішу поведінку, — написав губернатор 27 жовтня 1838 р., — довела, що мормони відкрито й явно порушують закони і розпочали війну проти жителів цього штату. Таким чином, вашим наказом є прискорити вашу операцію з усією можливою швидкістю. З мормонами слід поводитися, як з ворогами, і їх слід винищити або вигнати зі штату”³⁴.