“Обдаровані силою”, розділ 46, із серії Святі: Розповіді про Церкву Ісуса Христа в останні дні, том 1, Стяг істини, 1815–1846 (2018)
Розділ 46: “Обдаровані силою“
Розділ 46
Обдаровані силою
Восени 1844 року Кворум Дванадцятьох розіслав послання для всіх святих. “Найважливіше, — оголосили вони, — це повністю і з усією серйозністю зосередитися на храмі”. Вони заохочували святих надсилати гроші, матеріали та робітників, щоб пришвидшити роботу. Обдарування силою чекало на них. Але їм потрібно було мати місце, щоб отримати його1.
Так само, як і апостоли, святі хотіли швидко закінчити роботу. Наприкінці вересня Пітер Моган написав Уілларду Річардсу про нову вугільну шахту, яка належала святим, за 320 км вгору по річці Міссісіпі. Пітер і Мері нещодавно продали свій дім у Наву і використали гроші, щоб придбати шахту для Церкви. Вони переселили свою сім’ю до маленької хижі поблизу місця роботи. Але Пітер прагнув повернутися до Наву, щоб обробляти камінь для дому Господа.
“Єдина думка, яка мене не полишає, — сказав він Уілларду, — це те, що храм зараз в процесі будівництва, а я позбавлений привілею допомагати в цьому”2.
Стіни храму піднімалися все вище, і Бригам був сповнений рішучості продовжувати роботу, яку розпочав Джозеф. Як і пророк, він часто молився разом зі святими, які отримали ендаумент, і просив Господа зберегти та об’єднати Церкву. У підвалі храму знову почалися хрищення за померлих, які припинилися після смерті Джозефа. Старійшини та сімдесятники повернулися до місіонерського служіння у більшій кількості3.
Але випробування завжди були поряд. У вересні Бригам і Дванадцять Апостолів дізналися, що Сідні Рігдон робить змову проти них і каже, що Джозеф був неправдивим пророком. Сідні було звинувачено у відступництві, і єпископ Уітні та вища рада відлучили його від Церкви. Невдовзі після цього Сідні залишив Наву. Він висловив передбачення, що святі ніколи не добудують храм4.
Емма Сміт все ще хвилювалась за благополуччя своєї сім’ї і також відмовилася повністю підтримати апостолів. Вона співпрацювала з довіреною особою, яку призначили апостоли, щоб розібратися з майном Джозефа, але суперечки навколо його документів та іншого майна пригнічували її. Також її непокоїло те, що апостоли продовжували навчати про множинний шлюб та практикували його приватно5.
Жінки, які були запечатані з Джозефом як множинні дружини, не претендували на його майно. Після його смерті деякі з них повернулися до своїх родин. Інші жінки одружилися з членами Дванадцятьох, які уклали завіт піклуватися про них і забезпечувати їх у відсутність Джозефа. Апостоли продовжували запроваджувати множинний шлюб серед святих, не розголошуючи про це. Вони також продовжували укладати множинний шлюб з іншими жінками і започатковували сім’ї з ними6.
На початку 1845 року найбільші випробування, які з’явилися у святих, були не пов’язані з Церквою. Томас Шарп та восьмеро інших чоловіків були звинувачені у вбивстві Джозефа і Гайрума, але ніхто зі святих не очікував, що їх буде засуджено. Тим часом законодавці штату намагалися послабити політичний вплив членів Церкви і скасували статут міста Наву. Губернатор Форд підтримав ці зусилля, і наприкінці січня 1845 року законодавці позбавили святих, які жили в Наву, права створювати та впроваджувати закони, вони розпустили Легіон Наву, а також місцеву поліцію7.
Бригам боявся, що без цього захисту вороги святих зможуть легко напасти на них. Проте до завершення храму ще було далеко, і якби святі покинули місто, то вони навряд чи могли сподіватися отримати ендаумент. Святим потрібен був час, щоб завершити дану Господом роботу. Але рішення залишитися в Наву, хоча б ще на рік, могло поставити під загрозу життя всіх святих.
Бригам став на коліна й помолився, щоб дізнатися, що святим треба робити. Господь дав просту відповідь: залишайтесь і добудуйте храм8.
Вранці першого березня тридцятивосьмирічний Льюїс Дана був першим американським індіанцем, який став членом Ради п’ятдесятьох. Після смерті Джозефа Рада не проводила збори. Проте, коли статут Наву було скасовано і святі зрозуміли, що їм скоро доведеться залишити місто, Дванадцять Апостолів скликали раду, щоб допомогти керувати містом і спланувати його евакуацію.
Льюїс належав до народу Онейда, і разом зі своєю сім’єю він охристився в 1840 році. Він служив на кількох місіях, у тому числі на індіанській території на заході Сполучених Штатів, і наважився дістатися до Скелястих гір. Бригам знав, що Льюїс мав друзів і родичів серед індіанців на заході, і тому запросив його приєднатися до Ради й поділитися своїми спостереженнями про тамтешніх людей і землі.
“В ім’я Господа, — звернувся Льюїс до Ради, — я готовий зробити все, що можу”9.
З роками у святих виникла глибока образа на керівників країни за те, що вони відмовлялися їм допомогти. Церковні провідники прийняли рішення залишити країну та здійснити план Джозефа — встановити нове місце збирання, де вони могли б підняти прапор до народів, як передрік пророк Ісая, і жити за законами Бога в мирі. Як і Джозеф, Бригам хотів, щоб нове місце збирання було на Заході, серед індіанців, яких він сподівався зібрати разом як гілку розсіяного Ізраїля.
У своєму зверненні до Ради Бригам запропонував відправити Льюїса та кількох інших членів Ради в експедицію на захід, щоб вони там зустрілися з індіанцями з різних народів і пояснили, чому святі мають намір переселятися на захід. Також вони могли б визначити варіанти місць для збирання святих10.
Гебер Кімболл погодився з планом. “Поки ці чоловіки шукатимуть прийнятне місце,—сказав він,—храм буде завершено, і святі отримають свій ендаумент”11.
Рада схвалила експедицію і Льюїс погодився її очолити. Решту березня та квітня він відвідував засідання Ради та давав поради її членам, як найкраще спорядити експедицію та досягти її цілей12. До кінця квітня Рада призначила чотирьох чоловіків, щоб приєднатися до Льюїса в подорожі. До цієї групи входив брат Бригама, Фінеас, і новонавернений на ім’я Соломон Тіндалл, індіанець з племені Мохеган, усиновлений племенем Делавер13.
Експедиція незабаром виїхала з Наву і відправилась у південно-західному напрямку через Міссурі до території за межами штату14.
На острові Тубуаї в південній частині Тихого океану Еддісон Пратт підрахував, що минуло майже два роки відтоді, як він залишив дружину та дітей у Наву. Хоча Луїза, безсумнівно, писала йому так само, як і він писав додому при кожній нагоді, Еддісон не отримував ніяких листів від своєї родини.
Все ж він був вдячний жителям Тубуаї за те, що допомагали йому почуватися як вдома. На маленькому острові жило близько двохсот людей. Еддісон багато працював, вивчив їхню мову і подружився з багатьма людьми. Протягом року перебування на місії він охристив шістдесят людей, серед яких була Репа — найстарша дочка місцевого короля. Він також охристив подружню пару Набота і Теліі, які поділилися з ним усім, що мали, і ставилися до нього як до члена сім’ї. Еддісону було надзвичайно приємно чути, як Набота і Теліі молилися за святих у Наву і дякували Богу, що він відправив Еддісона на місію15.
Хоча Еддісон сильно сумував за домом, коли думав про Луїзу і їхніх дочок, але це також дало йому можливість роздумувати над причиною їхньої жертви. Він був у Тубуаї через любов до Ісуса Христа і його бажання, щоб діти Бога отримали спасіння. Коли Еддісон ходив по острову і відвідував святих, які жили там, він часто відчував тепло і любов, які зворушували його і оточуючих до сліз.
“У мене тут є друзі, які могли з’явитися лише завдяки узам вічної євангелії”, — згадував він у своєму щоденнику16.
Через три місяці, у липні 1845 року, Еддісон дізнався про смерть Джозефа та Гайрума в листі від Ноа Роджерса, іншого місіонера, який тоді служив на Таїті. Коли Еддісон читав про вбивства, здавалося, кров у його жилах захолола17.
Приблизно через тиждень Ноа знову написав Еддісону. Місіонерська робота на Таїті та навколишніх островах була менш успішною, ніж робота Еддісона на Тубуаї, і новини з Наву збентежили Ноа. У нього вдома залишилась дружина та дев’ятеро дітей, і він хвилювався за їхню безпеку. Вони багато страждали під час конфлікту в Міссурі, і він не хотів, щоб вони зносили ще більше випробувань без нього. Він планував повернутися додому наступним кораблем18.
Еддісон мав всі причини наслідувати його приклад. Смерть Джозефа змусила його боятися за свою сім’ю і Церкву. “Які будуть наслідки цього, — писав він у своєму щоденнику, — тільки Господь знає”19.
Через кілька днів Ноа відплив, але Еддісон вирішив залишитися зі святими в Тубуаї. Наступної неділі він виголосив три проповіді місцевим діалектом і одну англійською20.
В Іллінойсі Луїза Пратт відвідала своїх друзів Ерастуса і Рухаму Дербі в Беар-Крік, невеликому поселенні на південь від Наву21. Поки вона була там, зловмисники підпалили сусіднє поселення святих. Ерастус одразу пішов захищати поселення, залишивши двох жінок охороняти будинок, якщо натовп також нападе на Беар-Крік.
Тієї ночі Рухама була надто налякана, щоб заснути, і твердо вирішила стояти на варті, поки Луїза спала. Коли Луїза прокинулася вранці, то побачила, що її подруга була виснаженою, але все ще на сторожі. Напружений день пройшов без особливих подій. Ввечері того дня Луїза спробувала переконати Рухаму дозволити їй вночі стояти на сторожі. Спочатку Рухама здавалася занадто наляканою, щоб довіряти їй, але Луїза зрештою вмовила її заснути.
Коли Ерастус повернувся через кілька днів, обидві жінки були виснажені, але неушкоджені. Ерастус розповів їм, що святі в сусідньому поселенні жили в наметах і фургонах, не маючи можливості заховатися від дощу і нічного холоду22. Коли Бригам дізнався про це, то закликав святих, які не жили у Наву, приїхати до міста, адже там було безпечніше. Він також сподівався, що зможе зменшити агресію черні та отримати більше часу для виконання Господньої заповіді закінчити храм, пообіцявши губернатору Форду, що святі покинуть цю територію до весни23.
Коли Луїза дізналася про це, вона не знала, що робити. Еддісон перебував на іншому кінці землі, і вона не відчувала, що має можливість або ресурси самостійно перевезти свою сім’ю. Чим більше вона думала про переїзд з Наву, тим більше починала хвилюватися24.
Після тижня дощів небо над Наву прояснилося якраз напередодні конференції Церкви у жовтні 1845 року. День видався надзвичайно теплим. Святі з усіх куточків міста піднялися на пагорб до храму, щоб зайняти місце в щойно збудованому залі для зборів на першому поверсі. Хоча більша частина інтер’єру була в основному незавершеною, зовнішні стіни та дах будівлі були готові, а купольна дзвіниця сяяла на сонці25.
У Бригама краялося серце, коли він спостерігав, як святі збираються в залі для зборів. Він не хотів залишати храм чи Наву, але нещодавні напади зловмисників були лише тінню того, що могло статися, якби святі залишилися в місті надовго26. Тієї весни чоловіків, звинувачених у вбивстві Джозефа та Гайрума, було виправдано. Для святих це стало ще одним доказом того, що їхні права та свободи не будуть поважатися в Іллінойсі27.
Звіти Льюїса Дани про експедицію до індіанців були хорошими, і протягом останніх кількох тижнів апостоли та Рада п’ятдесятьох обговорювали варіанти місцезнаходження нового місця збирання. Провідники Церкви зацікавилися долиною Великого Солоного озера, що була на протилежному боці Скелястих гір. Описи долини Солоного озера були багатообіцяючими, і Бригам вважав, що святі могли оселитися поблизу, і зрештою поширити свої поселення й оселитися вздовж узбережжя Тихого океану28.
Але долина лежала за тисячу чотириста миль (2253 км) через велику невідому пустелю з кількома дорогами й майже без магазинів, де можна було б купити їжу та припаси. Святі вже знали, що їм потрібно залишити Наву, але чи могли вони вирушити в таку довгу й потенційно небезпечну подорож?
Бригам був упевнений, що з Господньою допомогою вони зможуть це зробити. Він планував підтримати та заспокоїти членів Церкви на конференції. Парлі Пратт виступив першим у другій половині дня, піднімаючи тему про плани Церкви рухатися на захід. “Господь планує привести нас до ширшого поля діяльності, де буде більше простору для зростання і збільшення святих, — проголосив він, — і де ми зможемо насолоджуватися чудовими принципами свободи та рівноправ’я”.
Джордж А. Сміт виступив наступним і говорив про переслідування, яких святі зазнали в Міссурі. Через загрозу, яку ніс наказ про знищення, вони евакуювалися зі штату всі разом, обіцяючи нікого не залишити. Джордж хотів, щоб святі вчинили цього разу так само, надаючи допомогу тим, хто не міг подорожувати без підтримки.
Коли Джордж закінчив виступ, Бригам запропонував присутнім укласти завіт один з одним і Господом, що вони не залишать без допомоги нікого, хто захоче поїхати на захід. Гебер Кімболл закликав усіх висловити підтримку, і святі підняли руки, підтверджуючи свою готовність виконати своє обіцяння.
“Якщо ви будете вірні своєму завіту, — обіцяв Бригам, — я дам пророче обіцяння, що Великий Бог обдарує свій народ можливостями виконати це обіцяння в повноті”29.
У наступні місяці після конференції святі використовували кожні пилу, молоток, ковадло та швейну голку, щоб виготовити та спорядити візки для подорожі на захід. Будівельники також подвоїли свої зусилля. Вони намагалися добудувати храм настільки, щоб святі могли отримати обряди до того, як вони залишать місто30.
Поки робітники готували горище храму для ендаументу та запечатування, у підвалі проводилися хрищення за померлих. За скеруванням Господа Бригам навчав, що чоловіки більше не повинні христитися за жінок, а жінки — за чоловіків31.
“За свого життя Джозеф не отримав повноти вчення, пов’язаного з доктриною викуплення, — навчав Бригам святих на початку того року, — але він залишив ключ тим, хто розуміє, як отримати і навчити цей великий народ усього необхідного для їхнього спасіння і піднесення в целестіальному царстві нашого Бога”.
Зміна у проведенні обряду показала, що Господь продовжував відкривати Свою волю Своєму народу. “Господь увесь час вів цей народ у такий спосіб, — проголосив Бригам, — даючи їм тут трохи і там трохи. Отже, Він збільшує мудрість Своїх людей, і той, хто отримує трохи і дякує за це, буде отримувати все більше і більше”32.
До грудня горище храму було закінчено, і апостоли підготували його для ендаументу. Разом з іншими святими вони повісили важкі штори, щоб розділити велику кімнату на кілька менших і прикрасили їх рослинами та розписом на стінах. У східній частині горища вони відгородили великий простір для целестіальної кімнати, яка була найсвятішим місцем у храмі, і прикрасили його дзеркалами, картинами, картами та чудовим мармуровим годинником33.
Потім апостоли запросили святих увійти до храму, щоб отримати їхні благословення. Чоловіки та жінки, які раніше отримали ендаумент, тепер по черзі виконували різні функції під час церемонії. Вони проводили святих кімнатами храму, де святим більше розповідали про Божий план щодо Його дітей. Святі також укладали з Богом нові завіти, обіцяючи жити за євангелією та присвятити себе розбудові Його царства34.
Вайлет Кімболл і Енн Уітні провели для жінок обряди омовіння та помазання. Потім Елайза Сноу провела жінок через решту обрядів. В цьому їй допомагали інші жінки, які раніше отримали ендаумент. Бригам покликав Мерсі Томпсон приїхати до храму на цілий день, щоб допомагати там у проведенні роботи35.
Після початку нового року апостоли почали запечатувати пари разом на час і на вічність. Невдовзі більше тисячі пар уклали новий і вічний завіт шлюбу. Серед них були Саллі та Уільям Фелпс, Люсі та Ісаак Морлі, Енн та Філо Діббл, Керолайн та Джонатан Кросбі, Лідія та Ньюел Найт, Друзілла та Джеймс Хендрікс, а також інші жінки та чоловіки, які слідували за Церквою з місця на місце, посвячуючи свої життя Сіону.
Апостоли також запечатували дітей до батьків і чоловіків і жінок до подружжів, які вже померли. Джозеф Найт старший, який радів разом з Джозефом того ранку, коли той приніс золоті пластини додому, був запечатаний до своєї дружини Поллі. Вона була першою святою, яку поховали в окрузі Джексон, штат Міссурі. Деякі святі також брали участь у особливих запечатуваннях для усиновлення, щоб приєднатися до вічних сімей близьких друзів36.
Кожен обряд був втіленням Господнього плану з поєднання ланок святих та їхніх сімей з Господом і одне з одним завдяки силі священства37.
Тієї зими вороги Церкви були стурбовані, бо переживали, чи святі дотримаються обіцяння поїхати весною. Бригама та інших апостолів хибно звинуватили у злочинах, що змусило їх переховуватися, а іноді навіть ховатися в храмі38. Ходили чутки, що уряд США поставив під сумнів вірність святих і хотів надіслати війська, щоб вони не покинули країну та не приєдналися до інших держав, які контролювали західні землі39.
Відчуваючи нагальну потребу вирушати, апостоли вирішили, що церковні провідники, їхні сім’ї та інші святі, які зазнавали переслідувань, мають вирушити в дорогу якомога швидше. Вони вважали, що переправа через річку Міссісіпі в штат Айова може ще на деякий час стримати їхніх ворогів і запобігти подальшому насильству.
На початку січня 1846 року апостоли завершили свої плани виходу з Наву з Радою п’ятдесятьох. Перед від’їздом вони призначили відповідальних за управління майном, яке вони залишали. Цим людям доручалося продати все, що вони могли, щоб допомогти бідним здійснити подорож. Вони також хотіли, щоб кілька чоловіків залишилися для завершення та освячення храму.
Тепер Бригам і Дванадцять Апостолів мали намір зібрати святих у долинах за Скелястими горами. Після посту та щоденних молитов у храмі, Бригам побачив у видінні Джозефа, який вказував на вершину гори, на якій майорів прапор. Джозеф сказав йому побудувати місто під тінню тієї гори.
Бригам вважав, що небагато людей захочуть поселитися в тому регіоні, бо він був менш родючим, ніж рівнини на схід від гір. Він сподівався, що гори також захистять їх від ворогів і створять помірний клімат. Бригам також планував, що коли вони оселяться в долинах, то зможуть заснувати порти на тихоокеанському узбережжі, щоб зустрічати емігрантів з Англії та східних Сполучених Штатів40.
Рада знову зібралася через два дні, і Бригам ще раз згадав про бажання Джозефа виконати пророцтво Ісаї та підняти прапор для народів. “Слово пророків може бути підтверджено, — сказав Бригам раді, — лише якщо дім Господа буде зведено на вершинах гір і прапор свободи буде з гордістю майоріти над долинами посеред гір”.
“Я знаю, де це місце, — проголосив він, — і знаю, як зробити прапор”41.
2 лютого, після того як тисячі святих отримали храмові обряди, апостоли оголосили, що вони припинять храмову роботу та натомість підготують човни для переправи фургонів через крижану річку Міссісіпі. Бригам послав гінців до голів груп, які мали їхати на фургонах, наказавши їм бути готовими вирушити протягом чотирьох годин. Потім він продовжив проводити для святих обряд ендаументу до пізнього вечора. Храмові записи ретельно велися, щоб кожен обряд був записаний належним чином42.
Коли Бригам прокинувся наступного дня, біля храму його зустрів натовп святих, які прагнули отримати ендаумент. Бригам сказав їм, що було б нерозумно відкладати від’їзд. Якщо вони залишаться, щоб провести більше ендаументів, їхній вихід із міста може бути перекритий або заблокований. Він пообіцяв, що вони побудують більше храмів і матимуть більше можливостей отримати свої благословення на заході.
Потім Бригам пішов, очікуючи, що святі розійдуться, але натомість вони піднялися сходами до храму і заповнили його зали. Бригам повернувся і пішов за ними всередину. Їхні схвильовані обличчя змусили його передумати. Вони знали, що їм потрібне обдарування силою, щоб витримати майбутні труднощі, подолати жало смерті та повернутися до присутності Бога.
Протягом решти того дня храмові працівники виконали обряди для сотень святих43. Наступного дня, 4 лютого 1846 року, ще п’ятсот святих отримали ендаумент, в той час як перші фургони вирушили з Наву.
Нарешті 8 лютого Бригам і апостоли зустрілися на верхньому поверсі храму. Вони стали навколішки навколо олтаря і молилися, просячи Божого благословення для людей, які прямували на захід, і для тих, хто залишався в Наву, щоб вони завершили будівництво храму та посвятили його Господу44.
Протягом наступних днів і тижнів групи святих завантажували свої фургони та волів на плоскодонки та переправляли їх через річку, приєднуючись до тих, хто переправився раніше. Коли святі підіймалися по крутому пагорбу за кілька миль на захід від річки, багато хто озирнувся на Наву, щоб емоційно попрощатися з храмом45.
День за днем Луїза Пратт спостерігала, як її друзі та сусіди залишали місто. Думка про подорож на захід наодинці без допомоги Еддісона все ще лякала її. Усі очікували, що подорож буде сповнена непередбачених небезпек, але досі ніхто не запитав її, чи готова вона почати її. І жоден із чоловіків, які покликали Еддісона на місію, не запропонував їй допомогти переїхати.
“Сестро Пратт, — сказав їй друг одного дня після того, як вона висловила свої почуття, — вони очікують, що ти будеш достатньо розумною, щоб самостійно йти вперед без допомоги і навіть надавати її іншим”.
Луїза на хвилину замислилася над цим. “Ну що ж, — сказала вона, — я покажу їм, на що я здатна”46.
Навколо Емілі Партридж падав сніг, поки вона сиділа на поваленому дереві, тремтячи від холоду, на західному березі Міссісіпі. Її мати та сестри перетнули річку шість днів тому й розташувалися неподалік, але Емілі не знала, де саме. Як і багато святих, які залишили Наву, вона була втомлена, голодна і сповнена хвилювань про майбутню подорож. Це був четвертий раз, як її вигнали з дому за її віру47.
Майже стільки, скільки Емілі себе пам’ятала, вона була святою останніх днів. У дитинстві вона спостерігала, як її батько й мати страждали від переслідувань і бідності, щоб служити Ісусу Христу та заснувати Сіон. До того, як їй виповнилося шістнадцять років, зловмисники вигнали її родину з Міссурі. На той час Емілі провела більшу частину свого життя у пошуках притулку та спокою.
Зараз їй було майже двадцять два і вона починала ще одну подорож. Після смерті Джозефа вона вийшла заміж за Бригама Янга як множинна дружина. У жовтні минулого року у них народився син Едвард Партридж Янг, якого назвали на честь її батька. Через два місяці Емілі увійшла до храму й отримала ендаумент.
Якщо її хлопчик переживе подорож, то він виросте в горах, у безпеці від зловмисників, які зустрічалися його матері у молодості. Але на відміну від Емілі він ніколи не дізнається про життя в окрузі Джексон чи Наву. Він ніколи не зустріне Джозефа Сміта і не почує, як він проповідує святим у недільний день.
Перед тим, як перетнути річку, Емілі зайшла в Особняк Наву, щоб побачити немовля Джозефа та Емми, Девіда Гайрума, який народився через п’ять місяців після смерті пророка. Непорозуміння між Еммою та Емілі минули. Емма запросила Емілі до себе додому і приязно ставилася до неї.
Емма з дітьми не їхала на захід. Неприйняття множинного шлюбу і триваючі суперечки щодо власності продовжували ускладнювати її стосунки з Церквою та Дванадцятьма Апостолами. Вона продовжувала вірити в Книгу Мормона і мала сильне свідчення про пророче покликання свого чоловіка. Але вона вирішила не слідувати за апостолами, а залишитися в Наву з іншими членами сім’ї Смітів48.
Поки Емілі сиділа на березі Міссісіпі і великі сніжинки збиралися на її одязі, їй ставало все холодніше. Бригам все ще був у Наву, спостерігаючи за виходом святих звідти, тож вона встала й ходила з дитиною від одного багаття до іншого, шукаючи тепла та знайоме обличчя. Незабаром вона знайшла свою сестру Елайзу і приєдналася до табору святих у місці під назвою Шугар-Крік. Там вона побачила сім’ї, які юрмилися в наметах і фургонах, тримаючись разом, щоб зігрітися і знайти затишок, незважаючи на холод і невідоме майбутнє49.
Ніхто в таборі не знав, що на них чекає вранці. Однак святі не ходили в темряві наосліп. Вони уклали завіти з Богом у храмі, зміцнюючи свою віру в Його силу скеровувати та підтримувати їх у подорожі. Кожен з них вірив, що десь на заході за вершинами Скелястих гір, вони знайдуть місце, щоб зібратися разом, побудувати інший храм і встановити царство Боже на землі50.