27 Ми проголошуємо себе вільними

“Ми проголошуємо себе вільними”, розділ 27, із серії Святі: Розповіді про Церкву Ісуса Христа в останні дні, том 1, Стяг істини, 1815–1846 (2018)

Розділ 27: “Ми проголошуємо себе вільними”

Розділ 27

Ми проголошуємо себе вільними

У середині червня 1838 р. Уілфорд Вудрафф стояв на ґанку своїх батьків, знову маючи рішучість поділитися з ними відновленою євангелією Ісуса Христа. Після того як він заснував філію на островах Фокс, він повернувся на континент, щоб відвідати Фібі, яка скоро мала народити їхню першу дитину. Потім він деякий час, проповідував у Бостоні, Нью-Йорку та інших містах уздовж узбережжя. Дім його батьків був його останньою зупинкою перед поверненням на північ¹.

Уілфорд не бажав нічого більше, ніж побачити, що його сім’я прийняла істину. Його батько Афек провів все життя у пошуках істини, але безуспішно. Його сестра Юніс також бажала знайти більше світла у своєму житті² . Але коли Уілфорд говорив з ними про Церкву протягом кількох днів, він відчув, що щось утримує їх від прийняття вчень.

“Це дні великої невизначеності”, — зауважив Уілфорд³ . Його час вдома добігав кінця. Якби він залишився з його батьками довше, він би не встиг на народження своєї дитини.

Уілфорд молився за свою сім’ю ще більш завзято, але вони виявляли все менше бажання прийняти хрищення. “Диявол вплинув на весь дім великим гнівом і спокусами”, — зауважив він у своєму щоденнику⁴.

1 липня Уілфорд проповідував своїй сім’ї ще один раз, проголошуючи слова Христа, настільки палко, наскільки він міг. Зрештою його слова досягли їхніх сердець, і їхні занепокоєння зникли. Вони відчули Дух Бога і знали, що Уілфорд промовляв істину. Вони були готові діяти.

Уілфорд відразу привів свою сім’ю до каналу поруч з їхнім домом. Біля води вони заспівали гімн, а Уілфорд помолився. Потім він зайшов у воду й охристив свого батька, мачуху та сестру, а також тітку, двоюрідного брата та друга родини.

Піднявши останню людину з води, Уілфорд, радіючи, вийшов із каналу. “Не забувай це, — сказав він собі. — Вважай це милістю твого Бога”.

Вода стікала з їхнього волосся й одягу, і сім’я повернулася до будинку. Уілфорд по черзі клав руки на їхні голови і конфірмував їх у члени Церкви⁵.

Через два дні він попрощався зі своїми батьками і поспішив у Мен, сподіваючись, що приїде вчасно, щоб встигнути на народження своєї першої дитини⁶.

Тієї весни і літа святі збиралися в Міссурі великими групами. Джон Пейдж, місіонер, який досяг величезного успіху в Канаді, вирушив до Сіону на чолі великої групи навернених з околиць Торонто⁷. У Кертленді кворум сімдесятників готував бідні сім’ї до переїзду в Міссурі разом. Ділячись ресурсами та допомагаючи одне одному в дорозі, вони сподівалися безпечно дістатися до обіцяної землі⁸.

4 липня святі у Фар-Уесті провели парад, щоб відсвяткувати День незалежності країни і закласти наріжний камінь для нового храму. На чолі параду йшов Джозеф Сміт старший і невеликий військовий підрозділ. За ними йшло Перше Президентство та інші церковні провідники, зокрема й архітектор храму. Кавалерійський підрозділ велично рухався останнім у ході⁹.

Маршируючи зі святими, Сідні Рігдон звернув увагу на їхню єдність. Однак за останні кілька тижнів Церква провела ще кілька дисциплінарних заходів щодо розкольників. Невдовзі після справи з Олівером Каудері вища рада відлучила від Церкви Девіда Уітмера і Лаймана Джонсона¹⁰. Згодом рада єпископів докорила Уільяму Маклелліну за втрату довіри до Першого Президентства та потурання хтивим бажанням¹¹.

З того часу Уільям залишив Церкву і переїхав з Фар-Уесту, але Олівер, Девід й інші розкольники залишилися у цій місцевості. У червні Сідні засудив цих чоловіків публічно. Повторюючи слова з Проповіді на горі, він порівняв їх із сіллю, яка втратила свій смак, яка ні на що не годиться, крім того, щоб її викинули геть і розтоптали. Після цього Джозеф виявив підтримку щодо докору, однак закликав святих дотримуватися закону у своїх стосунках з розкольниками¹².

Проповідь Сідні надихнула деяких святих, які об’єдналися тижнем раніше, захищати Церкву від розкольників¹³. Ці чоловіки називали себе різними іменами, але вони більше за все були відомими як данійці, чия назва походить він назви коліна Дана у Старому Завіті. Джозеф не організовував цю групу, але, ймовірно, що він схвалював деякі їхні дії¹⁴.

У своєму прагненні оберігати Церкву данійці заріклися захищати права святих від того, що вони вважали загрозами зсередини та ззовні Церкви. Багато хто з них бачив, як розкольники зруйнували громаду у Кертленді, наразили на небезпеку Джозефа та інших через напади зловмисників та поставили під загрозу ідеали Сіону. Разом вони обіцяли захищати громаду в Фар-Уесті від подібних загроз.

Приблизно в той час, коли Сідні публічно засудив розкольників, данійці попередили Олівера, Девіда та інших, що ті мають залишити округу Колдвелл, інакше вони зіткнуться з жахливими наслідками. Протягом кількох днів чоловіки назавжди залишили цю місцевість¹⁵.

Коли парад 4 липня прибув на міську площу, святі підняли американський прапор на верхівці високого стовпа і зібралися навколо викопаного фундаменту храму. Біля країв виритої ями для фундаменту вони дивилися, як робітники обережно встановлювали наріжний камінь. Потім Сідні забрався на платформу, що стояла неподалік, і з неї звернувся до присутніх¹⁶.

Дотримуючись американської традиції виголошувати палкі, емоційні промови на День незалежності, Сідні потужно говорив святим про свободу, переслідування, яких вони зазнали і важливу роль храмів у їхньому духовному зростанні. У кінці промови він застеріг ворогів Церкви, щоб ті залишили святих у спокої.

“Наші права більше не порушуватимуться безкарно, — заявив він. — Людина чи група людей, які спробують це зробити, зроблять це ціною свого життя”.

Він запевнив присутніх, що святі не будуть агресорами, але вони захищатимуть свої права. “Зловмисники, які нападають на нас, щоб заважати нам, — вигукнув він, — це буде між нами і ними, війна на знищення, бо ми будемо слідувати за ними, доки не проллється остання крапля їхньої крові, або їм доведеться знищити нас.

Святі більше не залишатимуть свої домівки або врожай. Вони більше не будуть терпіти свої переслідування покірно. З цього дня ми проголошуємо себе вільними, — заявив Сідні, — з метою й рішучістю, які ніколи не можуть бути порушені! Більше ніколи!!!”¹⁷

“Осанна, — підхопили святі. — Осанна!”¹⁸

Поки святі збиралися у Фар-Уесті, за сотні кілометрів звідти, у східній Канаді, проповідував місіонер на ім’я Елайджа Ейбл. Однієї ночі йому наснився хвилюючий сон. Він побачив Юніс Франклін, жінку, яку він охристив у Нью-Йорку, сповнену сумнівів щодо Книги Мормона та Джозефа Сміта. Її занепокоєння не давало їй спати. Вона не могла їсти. Вона відчувала себе обманутою¹⁹.

Елайджа негайно вирушив у Нью-Йорк. Він зустрів Юніс і її чоловіка Чарльза тієї весни, коли проповідував у їхньому місті²⁰. Елайджа проповідував їм простою й невигадливою мовою. Він був темношкірим чоловіком, народженим у бідності, і у нього майже не було можливостей навчатися.

Але, подібно до інших місіонерів, його було висвячено у священство Мелхиседекове, він отримав обряди у Кертлендському храмі й отримав обдарування силою²¹. Нестачу освіти він заповнив вірою й силою Духа.

Його проповідь вразила Юніс, але Чарльз протистояв йому і намагався сперечатися з ним. Елайджа підійшов до Чарльза, поклав свою руку на його плече і сказав: “Завтра я прийду до вас, щоб побачитись і поговорити з вами”.

Наступного дня Елайджа прийшов у дім Франклінів і навчав їх про Джозефа Сміта, однак Чарльза неможливо було переконати.

“Вам потрібна ознака, щоб ви повірили?” — запитав Елайджа.

“Так”, — сказав Чарльз.

“У вас буде те, що ви просите, — сказав Елайджа йому, — але це принесе вам біль”.

Коли Елайджа повернувся через деякий час, він дізнався, що Чарльз зазнав багато горя до того, як врешті-решт помолився про прощення. На той час і Юніс, і він були готові приєднатися до церкви, і Елайджа охристив їх²².

Тоді Юніс була впевнена у своїй вірі. Що відбувалося з нею з того часу?

Раптом одного недільного ранку здивована Юніс побачила Елайджу біля своїх дверей. Вона накопичувала все, що її непокоїло, до того часу, коли побачить його знову. Юніс хотіла йому сказати, що Книга Мормона була вигадкою і Джозеф Сміт був лжепророком. Але, побачивши Елайджу біля своїх дверей, Юніс запросила його додому.

“Сестро, — сказав Елайджа після короткої бесіди з нею, — вас спокушали не так довго, як спокушали Спасителя після Його хрищення. У Нього були одні спокуси, а у вас — інші”. Він сказав Юніс і Чарльзу, що того вечора буде проповідувати у сусідній школі. Елайджа попросив їх сказати їхнім сусідам про це і попрощався з ними.

Юніс не хотіла йти на збори, але потім повернулася до свого чоловіка і сказала: “Я піду, щоб послухати, що він скаже”.

Коли Юніс сіла у школі, щоб послухати, на неї знову вплинули слова Елайджи. Він навчав про вірш у Новому Завіті. “Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування”²³. Голос Елайджи і послання відновленої євангелії відкрило серце Юніс до Духа. Упевненість, яку вона раніше мала, повернулася у повній мірі. Вона знала, що Джозеф Сміт був пророком Бога і що Книга Мормона була істинною.

Елайджа пообіцяв повернутися через два тижні. Але після того, як він пішов, Юніс побачила в місті листівки, в яких неправдиво звинувачували Елайджу у вбивстві жінки і п’ятьох дітей. На листівках було написано про винагороду для того, хто схопить його.

“Що ти тепер думаєш про свого мормонського старійшину?” — питали її деякі сусіди. Вони були впевнені, що Елайджа буде заарештований ще до того, як у нього знову з’явиться можливість проповідувати у місті.

Юніс не вірила, що Елайджа когось убив. “Він прийде і виконає свій обов’язок, — сказала вона, — і Бог захистить його”²⁴.

Вона підозрювала, що противники Церкви сфабрикували історію. Для білих людей було звичайним поширювати неправду про темношкірих, навіть там, де рабство було незаконним. Суворі закони та звичаї обмежували спілкування між чорними та білими, й іноді люди знаходили жорстокі способи їх дотримання²⁵.

Як Елайджа і обіцяв, він повернувся за два тижні, щоб провести ще одну проповідь. Школа була заповнена. Здавалося, що кожен хотів побачити його арешт, а то й гірше.

Елайджа сів. Через кілька хвилин він встав і сказав: “Мої друзі, мене представили як того, хто вбив жінку і п’ятьох дітей, і за мою особу дається велика винагорода. І ось я тут”.

Юніс оглянула кімнату. Ніхто не ворухнувся.

“Якщо хтось має намір щось зробити зі мною, зараз настав ваш час, — продовжував Елайджа. — Але коли я почну мою службу, не смійте торкатися мене”.

Елайджа помовчав, чекаючи на реакцію. У тривожній тиші всі присутні дивилися на нього. Пройшло ще кілька хвилин, потім він заспівав гімн, помолився і промовив потужну проповідь.

Перед тим як поїхати з міста, Елайджа поговорив з Юніс і Чарльзом. “Продавайте своє майно і йдіть далі на захід”, — порадив він їм. У місцевості зростало упереджене ставлення до святих, а за шістдесят п’ять кілометрів від них була філія Церкви. Господь не хотів, щоб Його народ жив за своєю релігією наодинці.

Юніс і Чарльз прислухалися до поради і невдовзі переїхали ближче до філії²⁶.

А в Міссурі Джозеф був оптимістично налаштованим щодо майбутнього Церкви. Він видав брошуру з промовою Сідні, яку той виголосив 4 липня. Джозеф хотів, щоб всі в Міссурі знали, що святі більше не будуть залякуватися нападниками і розкольниками²⁷.

Однак старі проблеми не давали спокою. Більшість боргів Церкви все ще були не виплачені. Багато святих залишилися ні з чим через постійні переслідування, загальнодержавні економічні проблеми, фінансовий колапс у Кертленді та дороговартісний переїзд до Міссурі. До того ж Господь заборонив Першому Президентству брати гроші в борг²⁸. Церкві потрібні були гроші, але все ще не було надійного способу, як їх заробити²⁹.

Нещодавно єпископи Церкви, Едвард Партридж і Ньюел Уітні, запропонували десятину як спосіб дотримання закону посвячення. Джозеф знав, що святі мають посвячувати своє майно, але він не був впевнений, скільки з цього майна Господь вимагає в якості десятини³⁰.

Джозеф також непокоївся щодо Кворуму дванадцятьох. Два дні тому у Фар-Уест надійшов лист від Гебера Кімболла та Орсона Гайда, в якому говорилося, що обидва апостоли безпечно дісталися Кертленда з їхньої місії в Англії. Гебер повернувся до Вайлет і своїх дітей і вони готувалися до переїзду в Міссурі³¹. Шість інших апостолів — Томас Марш, Девід Петтен, Бригам Янг, Парлі й Орсон Пратти й Уільям Сміт — були в Міссурі чи на місіях, залишаючись вірними в їхній вірі. Але інші чотири апостоли покинули Церкву, залишивши вільні місця в кворумі³².

8 липня Джозеф та інші провідники молилися про ці проблеми й отримали багато одкровень. Господь уповноважив святого на ім’я Олівер Ґрейнджер представляти Перше Президентство у виплаті церковного боргу. Майно, яке залишили святі у Кертленді, мало бути продано і дохід від цього мав бути відданий у рахунок боргу³³.

Потім Господь відповів на запитання Джозефа про десятину. “Я вимагаю, щоб весь надлишок їхнього майна було передано в руки єпископа Моєї Церкви в Сіоні, — проголосив Він, — для будівництва Мого дому і для закладання основ Сіону”. Пожертвувавши те, що могли заощадити, продовжував Господь, святі мали платити десяту частину свого прибутку з року в рік.

“Якщо Мій народ не виконуватиме цього закону, щоб святити його”, — проголосив Господь, — “вона [ця земля] не буде землею Сіону для вас”³⁴.

Стосовно Дванадцятьох Господь наказав Томасу Маршу залишатися у Фар-Уесті, щоб допомогти з церковним видавництвом, а інших апостолів покликав проповідувати. “Якщо вони робитимуть це в усій невибагливості серця, у лагідності, та смиренні, та довготерпінні, — пообіцяв Господь, — Я забезпечу їхні сімʼї; і широкі двері буде відкрито для них віднині”.

Господь хотів, щоб наступного року Дванадцятеро поїхали за кордон. Він наказав кворуму зібратися на храмовій ділянці у Фар-Уесті 26 квітня 1839 р., трохи менше ніж через рік, і звідти вирушити на нову місію в Англію³⁵.

Зрештою Він назвав імена чотирьох чоловіків, які мали зайняти місця в кворумі. Два нових апостоли, Джон Тейлор і Джон Пейдж, були в Канаді. Ще один, Уіллард Річардс, служив у президентстві місії в Англії. Четвертий, Уілфорд Вудрафф, який через кілька днів мав стати батьком, був у Мені³⁶.

14 липня Фібі Вудрафф народила дочку, Сару Емму. Уілфорд був дуже щасливий, що дитина народилася здоровою і що пологи для його дружини пройшли без ускладнень³⁷. Поки вона одужувала, Уілфорд допомагав Сарі, сестрі Фібі, яка була вдовою. “Я провів день, косячи траву”, — написав він у щоденнику. — Це щось нове для мене, ввечері я відчуваю втому”³⁸.

Через кілька днів прийшло повідомлення від Джозефа Болла, місіонера, який працював на островах Фокс, де йшлося про те, що розкольники в Кертленді надіслали новонаверненим Уілфорда листи, намагаючись похитнути їхню віру. Більшість святих на островах Фокс проігнорували листи, але декілька людей залишили Церкву — зокрема і ті, кого Уілфорд хотів привезти до Міссурі пізніше того року³⁹.

Через два тижні після народження Сари Емми Уілфорд вирушив на острови Фокс, щоб зміцнити святих і допомогти їм підготуватися до подорожі в Сіон. “О, мій Боже, благослови мою дорогу, — молився Уілфорд, коли залишав Фібі. — Благослови мою дружину і немовля, яке Ти дав нам, коли я буду відсутнім”⁴⁰.

Коли трохи більше ніж через тиждень він прибув на острови, на нього вже чекав лист від Томаса Марша з Міссурі. “Господь наказав, щоб Дванадцятеро зібралися у цьому місці якомога швидше, — було написано в ньому. — А тому, нехай стане вам відомо, брате Вудраффе, що вас призначено зайняти місце одного з Дванадцятьох апостолів”. Господь очікував, щоб Уілфорд прибув у Фар-Уест якомога швидше, щоб підготуватися до місії в Англії.

Уілфорд не був зовсім здивований новинами. За кілька тижнів до цього він відчув, що його буде покликано апостолом, але він нікому про це не сказав. Однак тієї ночі він не міг заснути — тисячі думок крутилися в його голові⁴¹.