Після всього, що ми можемо зробити
Ми як члени Церкви Ісуса Христа зробили вибір не бути звичайними чоловіками й жінками.
Я чув, що ще ніколи ніхто не вмирав, промовляючи виступ на генеральній конференції. Якщо це станеться зі мною сьогодні, прийміть мої щирі вибачення.
Під час строкової служби в армії Аргентини, я читав книгу одного автора, ім’я якого не пам’ятаю. Він писав: “Я зробив вибір не бути звичайною людиною; це моє право—бути кимось неординарним, якщо можу”.
Бути кимось неординарним означає бути успішним, унікальним і видатним.
Ця фраза закарбувалася в моєму розумі й серці. Я відчував і відчуваю, що ми як члени Церкви Ісуса Христа зробили вибір не бути звичайними чоловіками й жінками. Останні слова—“якщо можу”—привели мене до роздумів, що для цього не достатньо самих лише хрищення і конфірмації, натомість ми маємо здійснювати і шанувати зобов’язання, укладене нами з Господом у той незабутній день.
Легій навчав свого сина Якова, говорячи: “Отже, люди вільні, коли вони в плоті; і все необхідне для людини надається їм. І вони вільні вибрати волю і вічне життя через великого Посередника для всіх людей, або вибрати неволю і смерть, що чекають на вас у полоні та під владою диявола; бо він прагне всіх людей зробити так само нещасними, як сам” (2 Нефій 2:27).
Безсумнівно, ми прагнемо свободи і вічного життя. Нас страхає сама думка про смерть і полон диявола.
Нефій ясно навчав того, що нам слід робити. Він сказав: “Бо ми знаємо, що це благодаттю ми спасенні після всього, що ми можемо зробити” (2 Нефій 25:23).
Я вірю, що перше, про що нам слід пам’ятати, коли робимо “все, що можемо зробити”—це покаятись у своїх гріхах. Нам ніколи не досягти нашого божественного потенціалу, якщо ми залишимось у своїх гріхах.
Я з ніжністю пригадую день свого хрищення у восьмирічному віці. Його виконали в будинку зборів філії Ліньєр—першому будинку зборів, побудованому Церквою у Південній Америці. Після хрищення, коли ми разом з сім’єю повертались додому, мій старший брат почав боротись зі мною, як він часто любив робити. Я викликнув: “Не чіпай мене! Я не можу грішити!” Пройшов час і я усвідомив, що неможливо залишатися безгрішним протягом всього свого життя.
Це важко—зносити спричинені нам страждання, але справжня мука в житті—то страждати від наслідків власних недоліків і гріхів, які ми самі накликаємо на себе.
Є лише один шлях, щоб позбутися цих страждань. Це—щире покаяння. Я пізнав, що якщо я можу представити Господу скрушене серце і упокорений дух, відчуваю смуток для Бога через свої гріхи, впокорюю себе, каюся у своїх помилках, то Він, завдяки Своїй чудовій спокутній жертві, може викреслити ці гріхи і не пам’ятати їх більше.
Аргентинський поет Хосе Хернандез у своїй відомій книзі “Martín Fierro” писав:
Багато речей людина втрачає,
Можливо їх знайде, коли не чекає.
Та, будьте ласкаві, запам’ятайте,
Нехай-то для вас буде школа:
Як втрачено сором, то знайте, знайте—
Його не повернеш ніколи.
(La Vuelta de Martín Fierro, part 2 of Martín Fierro [1879], canto 32; bilingual ed., trans. C. E. Ward [1967], 493)
Якщо ми не відчуваємо смуток для Бога, що виникає як наслідок наших гріхів чи неправедних вчинків, то для нас буде неможливим і далі залишатися видатними людьми.
Ще один важливий принцип, який слід пам’ятати, роблячи “все, що можемо зробити”—це шукати і використовувати можливості, якими життя за євангелією постійно наділяє нас, і визнавати, що саме Господь дав нам усе, що ми маємо. Він відповідальний за все, що є добрим в нашому житті.
Інша справа, яка повинна бути нашою постійною відповідальністю—це робити “все, що можемо зробити”, щоб ділитися євангелією щастя з усім людством.
Деякий час тому, я отримав листа від брата Рафаеля Переса Ціснероса з Галіції, Іспанія, в якому він розповів мені про своє навернення. У цьому листі говорилося:
“Я не мав жодної уяви про мету життя і справжнє значення сім’ї. Коли зрештою я дозволив місіонерам прийти до моєї оселі, я сказав їм: “Я послухаю ваше послання, але попереджаю, що ніщо не змусить мене змінити релігію”. Під час цієї першої зустрічі мої діти і дружина слухали з увагою. Я відчув себе відокремленим від решти. Я боявся і без роздумів пішов до своєї спальні. Я закрив двері та почав молитися усією своєю душею, як ніколи раніше: “Батьку, якщо правда, що ці юнаки Твої учні, і вони прийшли допомогти нам, будь ласка, дай мені про це знати”. Саме в цей момент я почав плакати, як мале дитя. Сльози лились потоком і я відчував щастя, як ніколи раніше. Радість і щастя сповнили всю мою душу. Я зрозумів, що Бог відповідає на мою молитву.
Ми христилися усією сім’єю і мали благословення запечататися у храмі в Швеції, через що я відчув себе найщасливішим чоловіком у світі”.
Мені здається, ця історія має мотивувати нас робити “все, що ми можемо зробити”, щоб ділитися благословеннями радості, які приходять через життя за євангелією щастя.
Остання думка, якою я хотів би поділитися з вами, полягає в тому, що ми повинні робити “все, що можемо зробити” до кінця свого земного випробування. Безсумнівно, у нас є живі приклади, такі як Президент Гордон Б. Хінклі та багато інших чоловіків і жінок, які продовжують віддано служити у віці, що може здатися іншим людям невідповідним.
Коли я служив президентом Іспанської Білбаоської місії, мене вразила особливість членів Церкви і місіонерів, з якими я познайомився; вони просували роботу вперед дуже вміло і з великою любов’ю, як роблять і багато відданих членів Церкви в інших частинах світу. Усім їм я висловлюю свою щиру повагу і захоплення.
Господь сказав, що Він “з радістю шану[є] тих, хто служить [Йому] в праведності та істині до кінця.
Великою буде їхня винагорода і вічною буде їхня слава” (УЗ 76:5–6).
Хай же в нашому розумі й серці завжди лунають слова Нефія:
“Прокинься, душе моя! Не схиляйся більше під гріхом…
Душа моя радітиме в Тобі, мій Боже і скеле мого спасіння” (2 Нефій 4:28, 30).
Я смиренно молюся, щоб Господь благословив нас робити “все, що ми можемо зробити”, на цьому “неординарному” шляху, який ми обрали, який—я свідчу—є істинним, в ім’я Ісуса Христа, амінь.