2007
Місіс Петтон, історія продовжується!
Листопад 2007 р. року


Місіс Петтон, історія продовжується!

Я переконаний, що наш Небесний Батько знав про її потреби і хотів, аби вона почула втішливі євангельські істини.

Сьогодні мені не вистачає мого колеги, Джеймса Е. Фауста, і я виражаю свою любов його дружині і рідним. Я впевнений, що зараз він служить Господу в іншому місці. Я вітаю щойно підтриманих генеральних авторитетів, президента Айрінга, старійшину Кука і старійшину Гонзалеза, і запевняю їх у своїй повній підтримці.

38 років тому у виступі на генеральній конференції, що проводилася в Скинії на Храмовій площі, я розповідав про свого друга дитинства, Артура Петтона, який передчасно помер. Виступ називався “Місіс Петтон, Артур живий”1. Я звертався у виступі до матері Артура, місіс Петтон, яка не була членом Церкви. Хоча я майже не сподівався, що місіс Петтон таки почує мій виступ, я хотів поділитися зі слухачами славетним євангельським посланням надії і любові. Нещодавно я відчув спонукання знову згадати про Артура і розповісти вам, що надихнуло мій перший виступ.

По-перше, дозвольте розповісти про Артура. У нього було біляве кучеряве волосся і широченна посмішка. Він був довшим за інших хлопців у класі. Мабуть, завдяки цьому Артур зміг обдурити військкома, коли в 1940 році Європу охопили зіткнення, що вилилися в Другу світову війну, і записатися до ВМС лише у 15 років. Для Артура і більшості хлопців війна здавалася захопливою пригодою. Я пам’ятаю, як ми були під враженням від його вигляду у формі ВМС. Як ми бажали бути старшими чи хоча б довшими, аби також іти на службу!

Юність—дуже особлива пора життя. Як писав Лонгфелло:

Яка прекрасна юність! Яскравістю як сяє,

Ілюзіями та прагненнями душу наповняє!

Книга починань, історія без кінця,

Геройські вчинки, дружні серця2.

Мати Артура надзвичайно пишалася синьою зіркою, що висіла на вікні вітальні. Це вказувало кожному перехожому на те, що її син був мобілізований і носив форму своєї країни. Коли я проходив повз будинок, часто вона відчиняла двері і запрошувала мене почитати свіжий лист від Артура. Її очі наповнювалися сльозами, і мене просили читати вголос. Артур був усім для своєї матері-вдови.

Досі в пам’яті образ натруджених рук місіс Петтон, якими вона обережно клала лист назад у конверт. То були долоні трудівниці—місіс Петтон була прибиральницею в офісній будівлі в центрі міста. Кожного дня, окрім неділі, можна було побачити, як вона йшла тротуаром з відром і щіткою в руках, із туго затягнутим в пучок сивим волоссям, виснажена від праці й згорблена від років.

У березні 1944 року, коли війна була в розпалі, Артура перевели з есмінця ВМС США “Дорсі” на авіаносець “Уайт-Плейнс”. Біля острова Сайпан на півдні Тихоокеанського регіону судно було атаковано. Серед інших пропалих без вісті в морі був Артур.

Блакитна зірка зникла зі свого священного місця на вікні будинку Петтонів. Її місце посіла золота, яка вказувала, що той, кого символізувала синя зірка, загинув у бою. В житті місіс Петтон погасло світло. Вона животіла в безпросвітній темряві й безмежному відчаю.

Помолившись у серці, я ступив на знайому доріжку до будинку Петтонів, не знаючи, які слова втішення можуть вимовити уста якогось хлопчини.

Двері відчинилися, і місіс Петтон обійняла мене, неначе власного сина. Дім став каплицею, коли скорботна мати і зовсім незрілий хлопець прихилили коліна в молитві.

Підвівшись із колін, місіс Петтон поглянула мені в очі і сказала: “Томмі, я не ходжу до церкви, а ти ходиш. Скажи мені, Артур житиме знов?” Наскільки я міг, я свідчив їй, що Артур дійсно житиме знову.

На тій давній генеральній конференції, коли я розповідав цю історію, то згадав, що втратив зв’язок з місіс Петтон, але хотів би ще раз відповісти на її запитання, чи “Артур житиме знов?”

Я розповів про Спасителя світу, Який ходив курними шляхами поселень, які ми зараз благоговійно звемо Святою Землею, Який сліпим давав зір, глухим—слух, кульгавим—здоров’я, а мертвим—життя. Про Того, Хто з ніжністю і любов’ю запевнив нас: “Я—дорога, і правда, і життя”3.

Я сказав, що план життя і пояснення його вічного шляху були дані нам Господарем небес і землі, Господом Ісусом Христом. Щоб зрозуміти значення смерті, ми мусимо збагнути мету життя.

Я зауважив, що в цьому розподілі Господь проголосив: “А тепер, істинно Я кажу вам, Я був від початку з Батьком, і Я є Першонародженим”4. “Людина була також з Богом спочатку”5.

Пророк Єремія записав:

“І прийшло мені слово Господнє, говорячи:

“Ще поки тебе вформував … Я пізнав був тебе, і ще поки ти вийшов … тебе посвятив, дав тебе за пророка народам”6.

З того величного світу духів ми вийшли на сцену життя, щоби довести свою слухняність в усьому, що Бог повелить. На землі ми з безпорадного немовляти виростаємо у допитливу дитину, а потім досягаємо дорослої зрілості. Ми відчуваємо радість і смуток, справдження надій і розчарування, успіх і провал. Ми смакуємо насолоду, але й куштуємо гіркоту. Таке вже земне життя.

Потім в кожному житті відбувається подія, відома як смерть. Вона нікого не обходить. Усі мусять пройти крізь неї.

Для більшості у незваному гості, яким є смерть, є щось зловісне й таємниче. Мабуть, саме страх невідомого змушує багатьох боятися її настання.

Артур Петтон помер миттєво. Інші йдуть повільно. Відкрите слово Бога каже нам, що “духи всіх людей, як тільки вони залишають смертне тіло, … переносяться додому до Того Бога, Який дав їм життя”7.

Я запевнив місіс Петтон і всіх слухачів, що Бог ніколи не полишить їх—що Він послав Свого Єдинонародженого Сина у світ, щоб навчати нас прикладом тому, як ми маємо жити. Його Син помер на хресті, щоби викупити все людство. Його слова невтішній Марті та учням приносять нам спокій сьогодні:

“Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене,—хоч і вмре, буде жити.

І кожен, хто живе та хто вірує в Мене,—повіки не вмре”8.

“Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас? …

Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я—були й ви”9.

Я повторив свідчення Івана Богослова й апостола Павла. Іван писав:

“І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом; …

І дало море мертвих, що в ньому”10.

Павло проголосив: “Як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть”11.

Я сказав, що до ранку славетного воскресіння ми ходимо вірою. “Тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім—обличчям в обличчя”12.

Я запевнив місіс Петтон, що Ісус запросив її та всіх інших:

“Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені,—і Я вас заспокою!

Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий,–і знайдете спокій душам своїм”13.

У виступі я пояснив місіс Петтон, що це знання підтримає її в її горі, що вона не опиниться в трагічній ситуації невіруючої, яка, втративши сина, сказала, спостерігаючи за тим, як труну опускали в землю-матінку: “Бувай, хлопчику мій. Прощавай назавжди”. Натомість, з піднятою головою, непохитною мужністю і незламною вірою вона могла підняти погляд понад блакитні хвилі Тихого океану і прошепотіти: “Бувай, Артуре, мій дорогий сину. Бувай—до зустрічі”.

Я процитував слова Теннісона, сказані нібито Артуром до неї:

Захід сонця і перша вечірня зірка,

Я виразно чую, як хтось кличе мене.

Нехай не стогне хвилеріз так гірко,

Востаннє, море, я іду до тебе!

Вже сутінки спадають, ринди дзвін лунає,

І після цього темрява кромішня наступає.

Нехай не знано буде смутку розставання,

Коли ступаю я на борт.

Хоч “Час” і “Місце”—з виміру земного,

Потік мене віднести може в далечінь.

Надіюся побачити Керманича Святого,

Коли я перейду за хвилеріз у моря синь14.

Коли я завершував тоді свій виступ, то склав перед місіс Петтон своє свідчення як особливого свідка, кажучи їй, що Бог, наш Батько, не забув про неї, що через щиру молитву вона може спілкуватися з Ним. Що у Нього також був Син, Який загинув,—Сам Господь Ісус Христос. Що Він є нашим захисником перед Батьком, Князем миру, нашим Спасителем і небесним Викупителем, і що одного дня ми побачимо Його лицем до лиця.

Я сподівався, що моє послання до місіс Петтон досягне і торкнеться інших, хто втратив близьких.

А тепер, брати і сестри, я поділюся з вами рештою цієї історії. Я виголосив промову 6 квітня 1969 року. Як я сказав, я майже не сподівався, що місіс Петтон почує цей виступ. Я не міг припустити, що вона слухатиме генеральну конференцію. Я вже згадував, що вона не була членом Церкви. А тоді я дізнався, що відбулося майже диво. Не маючи й гадки, хто виступатиме на конференції або на які теми будуть виступи, члени Церкви, сусіди місіс Терези Петтон у Каліфорнії, куди вона переїхала, запросили її до себе послухати сесію конференції. Вона прийняла запрошення і слухала саме ту сесію, на якій я звертався у промові саме до неї.

У перший тиждень травня 1969 року я на превеликий подив і радість одержав листа зі штампом з Помони, шт. Каліфорнія, датованого 29 квітня 1969 року. Він був від місіс Терези Петтон. Ділюся з вами уривком з того листа:

“Любий Томмі!

Сподіваюся, ти не проти, якщо я зватиму тебе Томмі, бо завжди саме так тебе згадую. Навіть не знаю, як віддячити тобі за твою втішливу промову.

Артуру було 15 років, коли він вступив до ВМС. Він загинув за місяць до свого 19-річчя, 5 липня 1944 року.

Так мило з твого боку, що ти згадуєш про нас. Не знаю, як віддячити тобі за втішливі слова—і тоді, коли не стало Артура, і зараз у твоєму виступі. За ці роки у мене з’явилося багато запитань, і ти відповів на них. Тепер я спокійна за Артура. … Нехай Бог завжди благословляє та оберігає тебе!

З любов’ю,

Тереза Петтон”15

Мої брати і сестри, я не вірю, що то був збіг, що я відчув натхнення виступити саме з такою промовою на генеральній конференції у квітні 1969 року. І я не вірю, що то був збіг, що місіс Терезу Петтон сусіди запросили до себе додому послухати саме ту сесію конференції. Я переконаний, що наш Небесний Батько знав про її потреби і хотів, аби вона почула втішливі євангельські істини.

Хоча місіс Петтон вже давно пішла з цього життя, я відчував особливе натхнення розповісти вам про те, як наш Небесний Батько благословив її і допоміг їй, вдові, в її потребі. З усією силою своєї душі я свідчу, що наш Небесний Батько любить кожного з нас. Він чує молитви смиренних сердець, Він чує заклики про допомогу, як Він почув місіс Петтон. Його Син, наш Спаситель і Викупитель, говорить кожному з нас сьогодні: “Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду”16.

Чи чекатимемо ми цього стуку? Чи почуємо ми цей голос? Чи відчинимо двері Господу, щоби прийняти допомогу, яку Він так бажає надати? Молюся, щоб було так, в ім’я Ісуса Христа, амінь.

Посилання

  1. In Conference Report, Apr. 1969, 126–129.

  2. “Morituri Salutamus”, in The Complete Poetical Works of Henry Wadsworth Longfellow (1883), 259.

  3. Іван 14:6.

  4. УЗ 93:21.

  5. УЗ 93:29.

  6. Єремія 1:4, 5.

  7. Алма 40:11.

  8. Іван 11:25, 26.

  9. Іван 14:2, 3.

  10. Об’явлення 20:12, 13.

  11. 1 Коринтянам 15:22.

  12. 1 Коринтянам 13:12.

  13. Матвій 11:28, 29.

  14. Alfred Tennyson, “Crossing the Bar”, in Poems of the English Race, ed. Raymond Macdonald Alden (1921), 362.

  15. З особистої кореспонденції Томаса С. Монсона.

  16. Одкровення 3:20.