Слабкі і прості цієї Церкви
Жоден член Церкви не вважається Господом вищим або меншим за інших.
Ми вшановуємо пам’ять президента Джеймса Е. Фауста. Нам не вистачає його. Сьогодні з нами його кохана дружина Рут, і ми виражаємо свою любов до неї. Ми також вітаємо тих, кого було призначено на згадані Президентом Хінклі посади.
Від усіх нас, кого було сьогодні підтримано, скажу, що ми зобов’язуємося робити все якнайкраще, аби бути гідними наданої нам довіри.
Ми підтримали вищих чинів Церкви—це урочиста і священна дія. Ця дія завжди має місце при покликанні або звільненні з покликання провідників чи учителів, а також при реорганізації у колі, приході, кворумі чи допоміжній організації (див. УЗ 124:123, 144; див. також УЗ 20:65–67; 26:2). Вона притаманна тільки Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів.
Ми завжди знаємо, хто покликається вести або навчати, і маємо нагоду підтримати або заперечити рішення. Це не людська вигадка, адже так було встановлено в одкровеннях: “Не буде дано нікому йти, щоб проповідувати Мою євангелію, або розбудовувати Мою Церкву, якщо його не буде висвячено тим, хто має повноваження, і Церкві не буде відомо, що він має повноваження і що його було належним чином висвячено главами Церкви” (УЗ 42:11; курсив додано). Таким чином, Церква захищається від самозванців, які хотіли б перебрати контроль над кворумом, приходом, колом або Церквою.
Є ще один принцип, притаманний виключно Господній Церкві. Посади всіх учителів і провідників обіймаються членами Церкви. Це також було визначено в Писаннях. Один вірш в Ученні і Завітах назавжди встановив порядок провідництва в Церкві. Він безпрецедентний, однозначно не притаманний тодішнім чи сучасним християнським церквам:
“Отже, Я, Господь, знаючи про лихо, яке прийде на жителів землі, покликав Мого слугу Джозефа Сміта молодшого і говорив до нього з небес, і дав йому заповіді; …
Немічне світу з’явиться і зламає могутніх і сильних. …
Щоб кожна людина могла говорити в ім’я Господа Бога, саме Спасителя світу.
Щоб віра також могла збільшитися на землі;
Щоб Мій вічний завіт міг бути встановленим;
Щоб повноту Моєї євангелії могло бути проголошено слабкими й простими до кінців землі, і перед царями і правителями.
Ось, Я є Бог і сказав це; ці заповіді від Мене, і їх було дано Моїм слугам у їхній слабкості відповідно до звичаю їхньої мови, щоб вони могли прийти до розуміння” (УЗ 1:17, 19–24).
Я глибоко вдячний за цей уривок з Писань, в якому пояснюється, що Господь візьме “немічне світу”.
Кожен член Церкви має обов’язок прийняти покликання служити.
Президент Дж. Рубен Кларк мол. сказав: “У служінні Господу важливо не де ви служите, а як. У Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів особа обіймає посаду, на яку належним чином покликана, і вона ані прагне цього місця, ані відмовляється від нього” (in Conference Report, Apr. 1951, 154). У Церкві немає професійного духовенства. Для покликання на керівні посади [людина] береться із середовища громад, і так по всьому світу. У нас немає духовних семінарій для підготовки професійних провідників.
Усе, що робиться в Церкві,—провідництво, викладання, покликáння, висвячення, моління, спів, підготовка причастя, проведення нарад і все інше—робиться звичайними членами Церкви, “немічним світу”.
Ми бачимо, як християнським церквам важко наростити духовенство. В нас такої проблеми немає. Де проповідується євангелія і встановлено Церкву, там невичерпний запас відданих братів і сестер, які мають свідчення й охоче відгукуються на заклик служити. Вони присвячують себе роботі Господа і живуть за нормами, які вимагаються від них.
Після хрищення членам Церкви дається дар Святого Духа (див. УЗ 33:15; 35:6). Святий Дух учитиме і втішатиме їх. Тепер вони готові приймати провід, підказки і виправлення, що їх вимагатимуть їхня посада або потреби. (Див. Іван 14:26; УЗ 50:14; 52:9; 75:10).
Цей принцип наділяє Церкву рисою, відмінною від усіх інших християнських церков у світі. Ми опинилися в особливій ситуації, коли маємо невичерпний запас учителів і провідників в кожній країні, кожному коліні, язику і народі—по всьому світу. Серед членів Церкви існує унікальна рівність. Ніхто з нас не повинен вважати себе ціннішим за іншого. (Див. УЗ 38:24–25). “Не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду” (Дії 10:34–35; див. також Римлянам 2:11; УЗ 1:35; 38:16).
В юності я був домашнім учителем у дуже літньої сестри. Вона вчила мене зі свого життєвого досвіду.
Коли вона була дівчинкою, Президент Бригам Янг приїхав до Бригам-Сіті, що було великою подією в місті, названому на його честь. Щоби вшанувати його, діти Початкового товариства в білому вишикувалися вздовж дороги в місто, кожен з кошиком квітів, які вони мали кидати перед екіпажем Президента Церкви.
Щось роздратувало її. Замість того, щоб кинути квіти, вона жбурнула камінь перед екіпажем і сказала: “Він анітрохи не кращий за мого дідуся Лавлунда”. Хтось почув це, і її суворо насварили.
Знаю точно, що Президент Бригам Янг першим би підтримав маленьку Джені Стід. Він не вважав себе кращим за дідуся Лавлунда або будь-якого гідного члена Церкви.
Сам Господь сказав дуже прямо: “А хто з вас бути першим бажає,—нехай буде він вам за раба” (Матвій 20:27). “Того і призначено бути найвеличнішим, незважаючи на те, що він є найменшим і слугою всім” (УЗ 50:26).
Багато років тому, коли я вперше отримав посаду, і через це в газетах з’явилася моя фотографія, хтось почув, як один з моїх шкільних учителів, очевидно приголомшений новиною, сказав: “Це доводить, що, дивлячись на жабу, не скажеш, як високо вона підстрибне!”
Образ тієї жаби, яка сидить в багнюці замість того, щоб стрибати, ілюструє почуття невідповідності, яке я пережив, поринувши в покладені на мене обов’язки.
Такі почуття впокорюють, аби людина не вважала себе кращою за інших, за будь-кого.
Мене довгий час спантеличувало дещо інше. 46 років тому я (у свої 37) працював керівником семінарії. А покликання моє було—помічник учителя класу в Ліндонському приході.
Як же я здивувався, коли мене запросили зустрітися з Президентом Девідом О. Мак-Кеєм! Він узяв мене за обидві руки і покликав бути одним з генеральних авторитетів—помічником у Кворумі Дванадцятьох Апостолів.
Через кілька днів я прибув до Солт-Лейк-Сіті на зустріч з Першим Президентством, щоб мене рукопоклали як одного з генеральних авторитетів Церкви. Тоді я вперше зустрівся з Першим Президентством —Президентом Девідом О. Мак-Кеєм і його радниками: президентом Х’ю Б. Брауном і президентом Генрі Д. Мойлем.
Президент Мак-Кей сказав, що один з обов’язків помічника Дванадцятьох—бути разом з Кворумом Дванадцятьох Апостолів особливим свідком і складати свідчення, що Ісус є Христос. Сказане далі приголомшило мене: “Перед тим як перейти до рукопокладання, я попрошу вас скласти нам своє свідчення. Ми хочемо знати, чи є воно у вас”.
Я постарався, як міг. Я склав свідчення так, як зробив би це на зборах посту і свідчень у себе в приході. На мій подив, Брати з Президентства виглядали задоволеними і перейшли до посвячення мене в чин.
Це мене дуже спантеличило, адже я гадав, що людина, яку покликають у такий чин, повинна мати надзвичайне, особливе і величезне свідчення і духовну силу.
Мене це довго непокоїло, доки я зрештою не зрозумів, що вже маю все необхідне: тверде свідчення в серці про відновлення повноти євангелії через пророка Джозефа Сміта, що у нас є Небесний Батько і що Ісус Христос—наш Викупитель. Можливо, я далеко не все знав про це, але у мене таки було свідчення, і я хотів учитися.
Мабуть, я нічим не відрізнявся від тих, про кого говориться в Книзі Мормона: “І той, хто прийде до Мене із скрушеним серцем і упокореним духом, того Я хрищу вогнем і Святим Духом, саме так, як Ламанійців, через їхню віру в Мене в час їхнього навернення було хрищено вогнем і Святим Духом, і вони не знали цього” (3 Нефій 9:20; курсив додано).
З роками я побачив, наскільки вкрай важливим є те просте свідчення. Я зрозумів, що наш Небесний Батько є Батьком наших духів (див. Числа 16:22; Євреям 12:9; УЗ 93:29). Він є батьком з усією ніжною любов’ю батька. Ісус сказав: “Бо Отець любить Сам вас за те, що ви полюбили Мене та й увірували, що Я вийшов від Бога” (Іван 16:27).
Колись ми з президентом Меріоном Г. Ромні зустрічалися з президентами місій та їхніми дружинами у швейцарській Женеві. Він розповів їм, що за 50 років до того, коли служив місіонером в Австралії, він одного дня пішов у бібліотеку навчатися. Коли він вийшов, надворі було темно. Він подивився на зоряне небо, і це сталося. Дух торкнувся його, і в душі зародилося тверде свідчення.
Він сказав тим президентам місій, що його знання як члена Першого Президентства про те, що Бог Батько є, що Ісус є Христос, Син Божий, Єдинонароджений від Батька, і що повноту євангелії відновлено, є не більшим, ніж тоді, коли він 50 років тому був юним місіонером у Австралії. Він сказав, що його свідчення змінилося в тому, що набагато легше отримати відповідь від Господа. Господня присутність була близько, і він знав Господа набагато краще, ніж 50 років тому.
Існує природна схильність дивитися на тих, кого покликано на чільні посади, і вважати їх або їхні сім’ї вищими або ціннішими в Церкві, ніж звичайних членів Церкви. Нам якось здається, що вони цінніші для Господа, ніж ми. Але це насправді зовсім не так!
Ми з дружиною страшенно розстроїлися б, якби дізналися, що хтось із наших дітей вважає, що ми вважаємо себе ціннішими для сім’ї або для Церкви, ніж вони, або гадали, що одне покликання в Церкві вважається вищим за інше, або що будь-яке покликання розглядається як менш значуще.
Нещодавно один з наших синів був підтриманий як провідник місіонерської роботи приходу. Його дружина сказала нам, в якому він захваті від покликання. Воно підходить для надзвичайно важких умов його праці. У нього місіонерський дух, і він знайде застосування своєму знанню іспанської, яке підтримував ще з днів місіонерського служіння. Ми також надзвичайно задоволені його покликанням.
Те, що роблять мій син з дружиною і малими дітьми, перевищує все, що вони могли б робити у Церкві чи поза нею. Будь-яке служіння не важливіше для Господа, ніж відданість одне одному і своїм малим дітям. І так з усіма нашими дітьми. Кінцева мета всієї діяльності Церкви стосується домівки і сім’ї.
Ми, генеральні авторитети Церкви, такі самі, як ви, а ви такі ж самі, як ми. У вас той самий доступ до сил одкровення для ваших сімей, вашої роботи і ваших покликань, як і в нас.
Це правда, що в Церкві всьому існує порядок. Коли вас покликають у чин, ви отримуєте одкровення, що належить цьому чину і що не буде дано нікому іншому.
Жоден член Церкви не вважається Господом вищим або меншим за інших. Це просто не так, і годі! Пам’ятайте, що Він—батько, наш Батько. Господь “не дивиться … на обличчя”.
Ми не цінніші для розвитку Господньої роботи, ніж брат Туотаї Палетуа і його дружина з Нукуалофи, Тонга; або брат Карлос Сіфуентос і його дружина із Сантьяго, Чилі; або брат Петер Далебут і його дружина з Нідерландів; або брат Тацуї Сато і його дружина з Японії; або сотні інших, з якими я познайомився, подорожуючи світом. Це не так, і годі!
І так Церква просувається вперед. Її несуть на своїх плечах гідні члени Церкви, які живуть звичайним життям у звичайних сім’ях, ведені Святим Духом і Світлом Христовим, що в них.
Я свідчу, що євангелія істинна і що цінність душ є великою в очах Бога—кожної душі! Я свідчу, що бути членами Церкви—це наше благословення. У мене є свідчення, яке відповідає моєму нинішньому покликанню. Воно було у мене, відколи я багато років тому зустрівся з Першим Президентством. Я складаю його перед вами в ім’я Ісуса Христа, амінь.