Зносячи випробування разом

Єпископ Ричард С. Еджлі

Перший радник у Верховному єпископаті

Приход організовано для того, щоби служити потребам тих, хто стикається навіть з найтяжчими і найболіснішими для серця випробуваннями.

Кілька років тому оглядач-гуморист з місцевої газети торкнувся однієї серйозної теми, що змушувала замислитися над нею. Я цитую з його статті: “В Юті бути мормоном, що регулярно ходить до церкви, означає жити настільки близько до сусідів по приходу, що майже нічого не відбувається без того, щоби вся громада не дізналася про це максимум за п’ять хвилин”.

Він продовжує: “Таке близьке, так би мовити “ніс-до-носа” проживання може бути докучливим… Але це є також однією з наших найсильніших якостей”.

Автор продовжує: “У вівторок на роботі я побачив денний випуск теленовин. В автомобільній аварії було вщент розбито мікроавтобус. Молоду матір і двох маленьких дітей терміново перевозили в лікарню гелікоптером і каретами швидкої допомоги… Через кілька годин я дізнався, що той мікроавтобус належав молодій сім’ї, що жила на протилежному боці вулиці поруч з нашим домом в Геррімені, це були Ерік та Джина Квіглі.

Я не тільки зустрічаюся з Квіглі в церкві,… ми разом з ними були за столом на вечірці з сусідами напередодні аварії. Наші онуки гралися з їхніми дочками, Б’янкою та Мірандою…

Чотирнадцятимісячна Міранда зазнала серйозної травми голови і померла через три дні в дитячій лікарні “Праймері”.

Ось де вся ця увага до чужих справ… виправдовує себе. Хоча аварія сталася за кілька миль від дому, навіть пил не встиг осісти, як хтось з нашого приходу вже зупинився і допомагав під час цієї аварії. Усі інші члени нашого приходу знали про це ще до того, як прибула поліція та карета швидкої допомоги.

Члени приходу ходили в усі три шпиталі, зв’язалися з Еріком на роботі і організували робочі команди. Люди, які не змогли надати допомогу одразу, палали бажанням хоч якось допомогти.

За 48 годин траву на подвір’ї Квіглі було підстрижено, в домі прибрано, білизну випрано, холодильник продуктами заповнено, родичів нагодовано і відкрито в місцевому банку благодійний рахунок для потреб сім’ї. Ми б і собаку їхнього помили б, якби він був.

Автор закінчує статтю такою глибокою думкою: “Є позитивні моменти в цьому житті під “приходським мікроскопом”… Те, що стається з кількома людьми, стосується всіх” (“Well-Being of Others Is Our Business,” Salt Lake Tribune, July 30, 2005, C1).

Співчуття, виявлене дбайливими членами приходу після тієї трагічної аварії, і служіння, виконане ними, не є унікальними. Пророк Книги Мормона Алма пояснював майбутнім послідовникам Христа: “Оскільки ви жадаєте прийти до кошари Бога і називатися Його народом, і бажаєте нести тягарі один одного, так щоб вони були легшими; Так, і бажаєте сумувати з тими, хто сумує; так, і співчувати тим, хто потребує співчуття…”, тоді, як пояснював Алма, вони підготовлені до хрищення (див. Мосія 18:8–9). Цей уривок з Писань є фундаментом для священнослужіння й піклування в дусі найщирішого співчуття.

Приход організовано для того, щоби служити потребам тих, хто стикається навіть з найтяжчими і найболіснішими для серця випробуваннями. Єпископ, якого часто звуть “батьком” приходу, завжди поруч, щоби надати пораду і ресурси. Але також поруч і провідники Мелхиседекового і Ааронового священства, президентство Товариства допомоги, домашні вчителі, візитні вчительки і члени приходу— завжди члени приходу. Усі поруч, щоби надати заспокоєння і виявити співчуття в часи потреби.

Ми мали і свою долю болісних трагедій в осередку найближчих сусідів. У жовтні 1998 р. 19-літній Зак Ньютон, який жив лише за три будинки від нас на схід, трагічно загинув в автокатастрофі.

Менш ніж через два роки після цього, в липні, 19-літній Андреа Річардс, який жив через дорогу від Ньютонів, теж загинув у жахливій автокатастрофі.

Одного суботнього дня в липні 2006 р. Тревіс Бестіан, 28-літній колишній місіонер і його 15-літня сестра Дезайрі, які жили через дорогу від нас, за два будинки на північ, загинули в жахливій автокатастрофі.

Через місяць після цього, в серпні 2006 р., 32-літній Ерік Голд, який виріс у сусідньому будинку поруч з нами, раптово помер. Інші в нашій місцевості також зазнавали нещасть, що розбивали серця, і ніхто не бачив, як вони зносили їх, так що про це знали лише вони і Бог.

Пішли з життя п’ятеро чоловік, і можна було б подумати, що це надзвичайно велика кількість випробувань для такого маленького осередку сусідів. Та я віддаю перевагу думці, що ця кількість тільки здається великою, тому що поряд—турботливий приход, члени якого знають, коли виникає нагальна і раптова потреба. Це той приход, члени якого слідують увіщуванню Алми і Спасителя—і ці члени приходу дбають, і люблять, і носять тягарі одне одного, вони готові плакати з тими, хто плаче, вони готові втішати тих, хто потребує втіхи, вони всі випробування зносять разом.

В усіх цих випадках ми бачили вилив любові, служіння і співчуття, і це надихало всіх. Приїжджали єпископи, бралися до справи домашні та візитні вчителі, а кворуми Мелхиседекового і Ааронового священства та Товариство допомоги організовувалися, щоби дбати і про духовні, і про мирські потреби. Холодильники наповнювали продуктами, в домах прибирали, траву підстригали, кущі підрізали, паркани фарбували, благословення надавали, і завжди було поруч надійне плече, до якого можна було притулитися й поплакати. Члени приходу були скрізь навколо.

У кожному з цих випадків сім’ї, які втрачали своїх любих, виявляли зрослу віру, зрослу любов до Спасителя, зрослу вдячність за Спокуту і глибоку вдячність за організацію, що відгукувалася на найглибші емоційні та духовні потреби членів Церкви. Ці сім’ї тепер говорять про те, як їм відкрився Господь у їхніх бідах. Вони описують багато дорогих для них почуттів, які приходили, коли їм було боляче. Вони свідчать, що трагедії можуть відкривати благословення. Вони славлять Господа і готові повторити за Йовом: “Господь дав, і Господь узяв… Нехай буде благословенне Господнє Ім’я!” (Йов 1:21).

Несучи тягарі одне одного як члени приходу, ми засвоїли кілька уроків:

1. Господня організація є повністю відповідною, щоби дізнаватися і піклуватися про тих, хто мають навіть найтяжчі емоційні та духовні потреби.

2. Біда може наблизити нас до Бога і дати нам оновлену і просвітлену вдячність за молитву і за Спокуту, яка вгамовує біль і страждання в усіх проявах.

3. Члени Церкви, які самі переживають трагедії, часто знаходять у собі збільшену здатність любити, співчувати і розуміти. Вони приходять до людей з заспокоєнням і співчуттям і першими, і останніми, і часто роблять це краще за всіх.

4. Приход, як і сім’я, зближується, коли люди зносять випробування разом—те, що стається з одним, стається з усіма.

5. І, мабуть, найважливішим є те, що кожен з нас може бути більш співчутливим і дбайливим, бо кожен з нас переживав свої особисті випробування і події, які надали нам досвід. Ми можемо зносити випробування разом.

Я радію, що належу до такої люблячої і дбайливої організації. Ніхто краще не знає, як нести тягарі одне одного, плакати з тими, хто плаче, і заспокоювати тих, хто потребує заспокоєння. Я називаю це “терпіти разом”. Те, що трапляється з одним, трапляється з усіма. Ми зносимо це разом.

Я молюся, щоб ми були знаряддям у полегшенні людських тягарів, в ім’я Ісуса Христа, амінь.