Повільні на гнів
Нехай Господь благословить і надихне вас жити без гніву.
Мої любі брати, де б ви зараз не знаходилися: тут у Конференц-центрі чи в церковній залі за океанами. Як чудово, що ми можемо звертатися до вас тут, у Конференц-центрі, а ви можете чути сказане нами у такому віддаленому місці, як, наприклад, Кейптаун у Південно-Африканській Республіці.
Сьогодні темою свого виступу я обрав гнів. Я розумію, що це трохи незвичайно, але, на мою думку, вчасно.
Приповість у Старому Завіті стверджує: “Ліпший від силача, хто не скорий до гніву, хто ж панує над собою самим, ліпший від завойовника міста” (Приповісті 16:32).
Коли ми гніваємося, саме тоді й потрапляємо в біду. Нестриманість водіїв на дорогах, яка впливає на інших учасників руху, є наслідком мерзенного вияву гніву. Я осмілюся сказати, що більшість в’язнів потрапили до в’язниць тому, що зробили щось у гніві. Охоплені люттю, вони лаялися, втратили контроль над собою і тоді скоїли щось страшне, навіть убивство. Миті образи вилилися в роки каяття.
Ось яку історію розповідають про Чарльза В. Пенроуза. Він був наверненим до Церкви і служив місіонером у Англії протягом 11 років. Коли його було відкликано, він продав частину свого майна, щоб заплатити за подорож до Сіону. Дехто зі святих, які знали його, сказали, що він узяв церковну власність.
Це так розлютило його, що він піднявся на другий поверх свого будинку, сів і написав ці вірші, які тепер знайомі й вам. (Див. Karen Lynn Davidson, Our Latter-day Hymns: The Stories and the Messages [1988], 323.)
Стримуй почуття, мій брате,
Душу гнівом не вбивай,
Люті ти не піддавайся,
Глузд здоровий не втрачай.
Стримуй почуття, бо силу
Лиш у спокої знайдеш,
Пристрасті спотворять правду,
Якщо ти у шал впадеш.
Стримуй почуття. Ніколи
Осуду не піддавай
Ти ні ворогів, ні друзів
І пліткам не довіряй.
Перш ніж висновки зробити,
Досліди все до кінця.
Це відкрити може правду,
Що прихована була.
Стримуй почуття, мій брате,
Душу гнівом не вбивай,
Люті ти не піддавайся,
Глузд здоровий не втрачай.
(“School Thy Feelings”, Hymns, no. 336)
Багато років тому я працював на залізниці. Якось один стрілочник без діла ходив по платформі. Я попросив його перегнати вагон на іншу колію. Він вибухнув. Він кинув свого капелюха на землю й почав підстрибувати на ньому, лаючись як п’яний матрос. Я стояв і сміявся з його дитячої поведінки. Помітивши мій сміх, він сам почав сміятися над своїм безглуздим вчинком. Потім він спокійно пішов до локомотива, підігнав його до вагона й перегнав вагон на запасну колію.
Я пригадав вірш із Еклезіяста: “Не спіши в своїм дусі, щоб гніватися, бо гнів спочиває у надрах глупців” (Еклезіяст 7:9).
Гнів—мати всякого злого вчинку.
Я вирізав з ранкової газети історію, яка починалася такою фразою:
“З 2000 року більше половини американців, які могли б відсвяткувати 25-ту річницю свого шлюбу, розлучилися, живуть окремо або овдовіли до того, як досягнуть цієї дати” (Sam Roberts, “Most U.S. Marriages Don’t Get to Silver,” Deseret Morning News, Sept. 20, 2007, p. A1).
Звичайно, на вдівство важко впливати обом сторонам, але розлучення і роз’їзд можна контролювати.
Надто часто розлучення є плодом гніву. Чоловік і жінка, за їхніми словами, покохали одне одного. Вони здавалися одне одному чудовими. Вони не мали такого романтичного почуття більше ні до кого. Вони зекономили гроші, щоб купити діамантову каблучку. Вони одружилися. Вони насолоджувалися щастям—якийсь час. Потім незначні вчинки викликали критику. Маленькі струмочки переростали в потоки пошуку помилок. Чоловік і дружина віддалилися, відособилися, а потім, затаївши злобу й гіркоту, розлучилися.
Цей цикл знову і знову повторюється у тисячах випадків. Це—трагедія, і, як я вже сказав, у більшості випадків, це гіркий плід гніву.
На думку спадає мій власний шлюб. Моя вічна супутниця пішла з життя три з половиною роки тому. Але ми прожили разом 67 років. Я не пригадую, щоб ми колись сварилися. Вона їздила зі мною і виступала на всіх континентах, благаючи людей виявляти стриманість, доброту і любов.
У невеличкій статті, яку я прочитав кілька років тому, розповідається про таке:
“Одного разу чоловік, на якого звели наклеп у газеті, прийшов до Едварда Ейверетта, щоб порадитися, що йому робити. Ейверетт сказав: “Не роби нічого! Половина людей, які купили газету, не помітили статті. Половина людей, які помітили її, не прочитали. Половина тих, які прочитали статтю, не зрозуміли її. Половина тих, які зрозуміли, не повірили. А половина тих, які повірили—не мають для тебе значення” (“Sunny Side of the Street”, Nov. 1989; see also Zig Ziglar, Staying Up, Up, Up in a Down, Down World [2000], 174).
Так багато з нас роблять багато шуму з незначної причини. Ми так легко ображаємося. Якою щасливою є людина, яка може відкинути образливі зауваження інших і йти своїм шляхом.
Злоба, якщо її плекати, може перерости у серйозне захворювання. І як болісна недуга вона поглинає весь наш час і увагу. Гі де Мопасан написав цікаве оповідання, яке є ілюстрацією цього.
У ньому йдеться про дядечка Ошкона, який у базарний день пішов до міста. Він був хворий на ревматизм, тож, шкандибаючи дорогою, помітив мотузку, яка лежала перед ним. Ошкон підняв її й акуратно поклав у кишеню. Це помітив шорник, який не любив Ошкона.
У той же час меру повідомили, що було загублено гаманець з грішми. Виникла підозра, що те, що підняв Ошкон, і було гаманцем. Тож його звинуватили у крадіжці. Ошкон як тільки міг заперечував звинувачення. Після обшуку його речей було знайдено лише мотузку, але наклеп, зведений на нього, настільки його турбував, що повністю заволодів його думками. Куди б Ошкон не пішов, він надокучав людям, розповідаючи цю історію. Він настільки всім набрид, що люди почали від нього відмахуватися. Ошкон захворів. “Його свідомість згасала, а в кінці грудня він зліг.
Він помер на початку січня, і в передсмертній агонії доводив свою невинність, повторюючи: “Мотузочка, мотузочка. Погляньте, пане мер, ось вона” (Див. “The Piece of String,” http://www.online-literature.com/ Maupassant/270/.)
Розповідають історію, що якось репортери брали інтерв’ю у одного чоловіка на його день народження. Той чоловік був дуже похилого віку. Його запитували, як йому вдалося стільки прожити.
Він відповів: “Коли ми з дружиною уклали шлюб, то домовилися, що якщо почнеться сварка, один з нас має вийти з дому. Я завдячую своїм довголіттям тому факту, що багато дихав свіжим повітрям упродовж свого подружнього життя”.
За певних обставин гнів може бути виправданим. У Писаннях сказано, що Ісус вигнав з храму грошомінів зі словами: “Дім Мій—буде домом молитви”, а ви робите з нього печеру розбійників” (Матвій 21:13). Але навіть ці слова були швидше докором, а не виявом неконтрольованого гніву.
А тепер, мої любі брати, завершуючи, я прошу вас: тримайте себе в руках, посміхайтеся. Це допоможе перемагати гнів. Нехай ваші слова будуть сповнені любові й миру, вдячності й поваги. Якщо ви будете так робити, у вашому житті не буде суму. Ви збережете шлюб і сімейні стосунки. Ви будете набагато щасливіші. Ви зробите більше добра. Ви будете мати прекрасне відчуття спокою.
Нехай Господь благословить і надихне вас жити без гніву, без будь-якої гіркоти, але виявляти до інших дружбу, вдячність і любов. Я про це смиренно молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.