У 1995 році Перше Президентство і Кворум Дванадцятьох Апостолів заявили, що сім’я є “центральною частиною Творцевого плану для вічної долі Його дітей”. Вони проголосили, що “щастя в сімейному житті найпевніше досягають, коли воно засновано на вченнях Господа Ісуса Христа” (“Сім’я: Проголошення світові”, Ліягона, жовт. 2004, с. 49). Нефій написав про сім’ю Легія і Сарії, своїх батьків. Ці порядні батьки (1 Нефій 1:1) прагнули виховувати і направляти свою сім’ю, керуючись Господніми вченнями, навіть в часи випробувань. Батьку Легію було дано побачити видіння небес, йому також довелося зазнати замахів на своє життя. Члени сім’ї убезпечили себе, залишивши Єрусалим, але були знову послані назад з небезпечним і важким завданням забрати пластини з латуні. Вірні сини підтримували своїх батьків і йшли за Господом, інші ж сини чинили опір. Читаючи ці перші розділи Книги Мормона, зверніть увагу, які зусилля докладала ця сім’я, щоб йти за Господом, і подивіться, як їхній приклад може направляти вас робити те саме.
Вступ до книги 1 Нефій—це стислий зміст цієї книги і є частиною оригінального тексту. Усі вступи у Книзі Мормона є частиною оригінального літопису, даного пророку Джозефу Сміту, у тому числі й вставки до окремих розділів (наприклад, див. Мосія 9 і Алма 21). Стислий зміст у заголовках кожного розділу був доданий пізніше, аби допомогти читачу краще зрозуміти розділ.
Упорядник Книги Мормона, Мормон, зіштовхнувся з великими труднощами, визначаючи, що саме йому включати у скорочений літопис. У своєму виборі він керувався принаймні двома настановами. По-перше, Господь сказав Мормону “писати те, що було наказано” (3 Нефій 26:12). По-друге, Мормон бачив наші дні і умови, які будуть тоді існувати (див. Мормон 8:34–35). Ми розуміємо, що потім, коли Мормон приймав редакторські рішення, саме ці два фактори були для нього визначальними.
1 Нефій 1:1. Зазнав багато скорбот, та був щедро благословенний
Нефій написав, що мав “багато скорбот”, але також він визнавав, що отримав від Господа і багато благословень. В його літописі описано багато випробувань, через які йому та іншим членам його сім’ї довелося пройти, залишаючись вірними і вдячними Господу. Нефій відчував велику прихильність Бога до себе, бо він прийшов до великого пізнання Його великодушності (див. 1 Нефій 2:16), і те, що він покладався на силу Бога, стало для Нефія підтримкою (див.2 Нефій 4:19–26). Зазнаючи страждань, Нефій сприймав їх у контексті Божого плану. (див. Boyd K. Packer, “Conversation with Teachers” [an evening with President Boyd K. Packer, Feb. 29, 2008], 7, www.ldsces.org).
На противагу цьому, ми також бачимо, що Ламану і Лемуїлу, як і багатьом іншим людям в Книзі Мормона, потрібно було часто зазнавати страждань, щоб нагадати їм про Господні благословення. Цей принцип з сумом не раз підтверджує пророк Мормон: “І таким чином ми бачимо, що доки Господь не покарає Свій народ багатьма скорботами, так, доки він не вразить їх смертю, і жахом, і голодом, і всілякою пошестю, вони не згадують про Нього” (Геламан 12:3).
Вірш 2 з 1 Нефій 1 вказує на те, що Легій і Нефій послуговувалися “мовою Єгиптян”, щоб записувати свою історію на золотих пластинах. Через чотириста сімдесят років цар Веніямин навчав своїх синів “мові Єгиптян”, якою писали не лише на золотих пластинах, але й на пластинах з латуні (Мосія 1:1–4). У Книзі Мормона термін “реформовані єгипетські” знаки зустрічається тільки в Мормон 9:32. Термін “реформовані єгипетські” знаки вводиться для того, щоб вказати на відмінність цієї мови від мови, якою послуговувалися Легій і Нефій. У Мормон 9:32–33 Мороній вказує, що в його дні, а це приблизно через тисячу років з часів Легія і Нефія, і єгипетська, і гебрейська мови стали іншими, ніж вони були, коли ними користувалися Легій і Нефій.
Приблизно в 605 році до Р.Х. Вавилонське панування у світі поширилося й на Юдейське царство, коли царем Юдеї був Єгояким. Єгояким спробував повстати проти Вавилону. Вавилонське військо взяло Єрусалим в облогу. Єгоякима було або вбито, або забрано в полон. Седекію, дядька Єгоякима, було посаджено на трон Вавилоном. То був час великої злочестивості серед народу Юдеї—аморальність і продажність буйно процвітали. Такими були обставини у дні Легія. Невдовзі після того як Легій залишив ту місцевість, Седекія теж зробив спробу повстати проти Вавилону, однак це призвело до ще більшого руйнування Єрусалима приблизно у 587 році до Р.Х. Багатьох було вбито, більшість юдеїв, які залишилися в живих, були забрані в полон до Вавилону на 70 наступних років. Так виповнилися пророцтва Легія про Юдею: якщо вони не покаються, то будуть знищені.
Нефій сказав, що “багато пророків” з’явилося серед людей. Ми знаємо, що Єремія, Овдій, Наум, Авакум і Софонія—усі вони—були пророками-сучасниками, які пророкували в Юдейському царстві. В Єремія 35:15 вміщено схожий коментар про багатьох пророків, які були послані Господом застерегти людей (див. також 2 Хронік 36:15–16).
Нефій написав свій літопис приблизно через 30 років після того, як сім’я Легія залишила Єрусалим і вирушила в подорож до обіцяної землі (див. 1 Нефій 19:1–5; 2 Нефій 5:28–31). Цей літопис починається зі скороченого літопису його батька, що наведений в 1 Нефій 1–8. Скорочений Мормоном літопис Легія знаходився на 116 втрачених сторінках рукопису. Це був переклад з частини пластин, що називалися “Книга Легія” (див. УЗ 10, вступ до розділу; 10:42, виноска a; коментар до 1 Нефій 19:1–6 на сторінці 42).
Cтарійшина Девід А. Беднар, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, так описував “лагідні милості Господа”:
“Я свідчу, що лагідні милості Господа реальні і що вони не виявляються випадково або лише за збігом обставин. Часто вибір часу Господом для Його лагідних милостей допомагає нам розпізнати і зрозуміти їх.
… Лагідні милості Господа є дуже особистими й індивідуальними благословеннями, міццю, захистом, запевненням, проводом, люблячою добротою, утіхою, підтримкою і духовними дарами, які ми отримуємо від Господа Ісуса Христа, завдяки Йому і через Нього. Дійсно, Господь пристосовує “Свої милості до умов дітей людських” (УЗ 46:15).
… Один із шляхів, яким Спаситель приходить до кожного з нас,—через Його рясні й лагідні милості. Наприклад, якщо ми з вами стикаємося з проблемами і випробуваннями у житті, дар віри і відповідне відчуття особистої упевненості, що перевершує нашу власну здатність, є двома прикладами лагідних милостей Господа. Покаяння і прощення гріхів та спокій совісті є прикладами лагідних милостей Господа. І наполегливість, і мужність, що допомагають нам просуватися вперед з бадьорістю, незважаючи на фізичні обмеження і духовні проблеми, є прикладами лагідних милостей Господа” (у Conference Report, Apr. 2005, 105; або Ліягона, трав. 2005, сс. 99–100).
З 1 Нефій 1:20 ми дізнаємося, що далі в усіх своїх писаннях Нефій хоче показати нам, як Господь буде визволяти праведних. Прослідкуйте за цією повторюваною темою в усій книзі 1 Нефій.
1 Нефій 2:5–10. Легій подорожує з Єрусалима до узбережжя Червоного моря
Від Єрусалима до Червоного моря було приблизно 290 кілометрів, і йти треба було жаркою, неродючою місцевістю, де в давнину було дуже багато грабіжників. Легій і його сім’я дійшли до узбережжя і ще “пройшли три дні” (див.1 Нефій 2:5–6). Це означає, що вони здійснили щонайменше 12-14-денний перехід від Єрусалима до їхнього тимчасового дому у долині Лемуїл. (Розгляньте в додатку карту “Вірогідний маршрут, яким йшла сім’я Легія”, сторінка 422).
Легієва вдячність Господу за провід і захист була виражена тим першим, що він зробив після того, як поставив свій намет: “Він спорудив жертовник з каміння, і приніс жертву Господу, і дякував Господу Богу нашому” (1 Нефій 2:7). Це перший з кількох прикладів у Книзі Мормона, коли вірні послідовники Христа приносили жертви і всеспалення, щоб подякувати Богу (див. 1 Нефій 7:22 ; Мосія 2:3–4).
Принісши жертву, Легій почав навчати своїх синів про те, як важливо залишатися стійким у виконанні Господніх заповідей. Щиро виявляти свою вдячність і слухняність Небесному Батьку необхідно всім Його дітям, якщо вони хочуть, щоб Він був задоволений ними. Господь навчав: “І нічим людина не ображає Бога, або ні на кого Його гнів не запалено, крім тих, хто не визнає Його руку в усьому і не слухається Його заповідей” (УЗ 59:21).
Старійшина М. Рассел Баллард, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, порадив нам упевнитися в тому, що наші молитви сповненні покірності і вдячності: “Я часто чую, як люди кажуть: “Я сказав Господу” це й це або “Я сказав Господу” те й те. Стережіться, щоб вам не “казати” Йому, а скоріше смиренно прагнути проводу і скерування від вашого Небесного Батька, і просити Його про них. Молитва повинна бути палкою і сповненою вдячності” (“Be Strong in the Lord, and in the Power of His Might” [CES fireside for young adults, Mar. 3, 2002], 3, www.ldsces.org).
Одна з причин, чому Сатана підбурює нас до ремствування,—це його бажання завадити нам наслідувати живих пророків, натхненних провідників і батьків. Старійшина Х. Росс Уоркмен, сімдесятник, пояснював, що “ремствування складається з трьох кроків, кожен з яких бере свій початок з попереднього й поступово зводить на шлях непослуху”. По-перше, коли люди ремствують, вони починають сумніватися. Вони засумнівалися “спочатку у своєму розумі, а потім посіяли цей сумнів у розумі інших”. По-друге, ті, хто ремствує, починають “давати пояснення і виправдовувати себе в тому, чому вони не роблять того, що їм було вказано зробити. … Таким чином вони виправдову[ють] непослух”. Їхнє самовиправдовування призводить до третього кроку: “Зволікання у виконанні заповіді”.
Господь викривав таку поведінку в наші дні: “Але той, хто не робить нічого, доки йому не накажуть, і сприймає наказ з непевним серцем, і виконує його ліниво, того проклято” (УЗ 58:29). …
Я пропоную вам зосередитися на заповіді сучасних пророків, яку вам найважче виконувати. Чи сумніваєтеся ви, що ця заповідь стосується вас? Чи ви маєте готове виправдання того, чому ви не можете виконувати цю заповідь? Чи відчуваєте ви незадоволення й роздратування до тих, хто нагадує вам про цю заповідь? Чи зволікаєте ви з її виконанням? Стережіться обману супротивника. Стережіться ремствування” (у Conference Report, Oct. 2001, 104–6; або Ліягона, січ. 2002, сс. 98–100).
Старійшина Рассел М. Нельсон, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, зауважив, що Писання обіцяють “тридцять чотири рази, що люди будуть процвітати на землі, якщо тільки вони будуть виконувати заповіді Бога” (у Conference Report, Apr. 1985, 15; або Ensign, May 1985, 13). У Писаннях слово процвітання може мати також й інше значення і не обов’язково бути пов’язаним лише з фінансовими прибутками. Більш того, процвітання не означає, що в житті не буде випробувань. Легій і віддані члени його сім’ї виконували заповіді, і все ж їм довелося багато страждати (див. 1 Нефій 15:5; 18:15–17; 2 Нефій 2:1–2).
Президент Джозеф Ф. Сміт (1838–1918) навчав, що людина, яка виконує заповіді, буде підтримуватися Господом і мати процвітання від Нього: “Людина, яка залишається з царством Божим, людина, яка вірна цьому народові й зберігає себе чистою й незаплямованою світом, є такою людиною, яку Бог прийме, підтримає, і вона процвітатиме на землі незалежно від того, чи вона буде на волі, чи в тюремній камері; зрештою все буде гаразд з нею” (Учення Президентів Церкви: Джозеф Ф. Сміт, с. 105).
Коментуючи 1 Нефій 3:7, старійшина Рассел М. Нельсон зауважив: “Я навчився ставити не знаки питання, а знаки оклику, коли до мене приходять покликання через натхненні канали керування священством” (у Conference Report, Apr. 1984, 76–77; або Ensign, May 1984, 52).
Старійшина Дональд Л. Стейлі, сімдесятник, навів слова Президента Езри Тефта Бенсона (1899–1994), щоб навчати про силу, яка приходить завдяки послушності: “Якого б віку ми не були і на якому б етапі життя ми не знаходилися, щоденний послух євангельським принципам є єдиним надійним шляхом до вічного щастя. Президент Езра Тефт Бенсон виразив це з найбільшою проникливістю, сказавши: “Коли послушність для нас перестає бути подразником і стає тим, чого ми прагнемо, у той момент Бог обдарує нас силою” (у Conference Report, Apr. 1998, 108; або Ensign, May 1998, 82).
Президент Генрі Б. Айрінг, з Першого Президентства, підтверджував, що потрібно молитися й вірити, щоб слухатися Господніх заповідей:
“Ким би ми не були, якими б важкими не були наші обставини, ми можемо знати: те, що наш Батько наказує нам робити, щоб ми стали гідними благословень вічного життя, не буде перевищувати наші сили. …
Ми маємо молитися з вірою, аби знати, що нам робити, і ми повинні молитися з рішучістю про те, щоб слухатися, але ми можемо знати, що робити, і бути впевненими, що шлях для нас вже підготовлений Господом” (“The Family” [CES fireside for young adults, Nov. 5, 1995], 1, www.ldsces.org).
Старійшина Брюс Р. Мак-Конкі (1915–1985), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, дав нам таке пояснення: “Нефій взяв собі в партнери Бога. Якби йому не вдалося здобути пластини, то це означало б, що це не вдалося й Богу. А оскільки Богу не може щось не вдатися, то на Нефія було покладено завдання здобути пластини або покласти життя у намаганні їх здобути” (у Conference Report, Apr. 1982, 49–50; або Ensign, May 1982, 33).
Іноді вимагається сміливість, щоб бути веденими Духом. Наставатимуть часи, коли логіка й аргументація світу пропонуватимуть діяти у спосіб, який є протилежним Господньому вченню. Старійшина Джон Х. Гроберг, сімдесятник, закликав нас:
“З готовністю йдіть на виважені ризики. Ми живемо у вік аргументів, логіки, фактів і цифр. Вони можуть бути корисними, якщо не випускати з виду віру в Господа, Ісуса Христа. Але якщо перевага надаватиметься їм, а не вірі в Нього, тоді вони стають некорисними і навіть можуть бути дуже небезпечними. У своєму житті я зрозумів, що найкращі з рішень, які я будь-коли приймав, не могли б бути прийнятими, якби вони основувалися лише на логіці чи аргументах. …
…Нефій визначив для себе, що буде робити те, чого від нього хотів Бог, навіть якщо це було б всупереч логіці. У Писаннях, в 1 Нефій 4:6, нам сказано, що він пішов, не знаючи наперед, що повинен робити, але знаючи, що він має слухатися Бога і здобути пластини. …
Я припускаю, що якби Нефій поклався лише на розсудливість, то він зі своїми братами так і залишився б чекати поза стінами Єрусалима. Я іноді думаю, що якщо ми надто багато прислухаємося до аргументації й логіки і недостатньо довіряємо Богу, то можемо виявити, що все ще чекаємо за стінами Його святого міста”, (“Trust in the Lord” [CES fireside for young adults, May 1, 1994], 3, www.ldsces.org).
Яке є виправдання для такої праведної людини, як Нефій, коли вона забирає життя іншої людини? Пророк Джозеф Сміт (1805–1844) навчав, що це Господь встановлює, що є правильним, а що хибним: “Бог сказав: “Не вбивай!”, а іншим разом Він сказав: “Ти їх понищиш”. Це принцип, за яким ведеться небесне управління—через одкровення, пристосоване до обставин, в яких опиняються діти царства. Усе, чого вимагає Бог, є правильним, що б це не було, хоч ми можемо й не розуміти причини ще довгий час після того, як закінчаться події. Якщо ми перше прагнемо царства Божого, усе хороше нам додасться. Так було з Соломоном: спершу він попросив мудрості, і Бог дав її йому, і давав за кожним бажанням його серця, навіть те, що могло вважатися огидним всіма тими, хто лише частково розуміє порядок небесний, але що в реальності було правильним, оскільки Бог дав це і освятив через особливе одкровення” (History of the Church, 5:135).
Деякі люди неправильно відчували, що Дух Господа спонукав їх зробити те, що суперечить тому, що Господь вже наказав робити, так як це було у випадку з Нефієм. Сьогодні нам не потрібно турбуватися з приводу того, що Господь може спонукати нас зробити те, що суперечить діючим заповідям. Президент Гарольд Б. Лі (1899–1973) навчав нас, кому Господь дасть такі підказки: “Коли є щось відмінне від того, що Господь вже нам сказав, тоді Він відкриє це Своєму пророку і нікому іншому” (Stand Ye in Holy Places [1974], 159).
Зображення
Нефій з мечем Лавана
Художник Вальтер Рейн, люб’язно надано Музеєм церковної історії і мистецтва
Слід пам’ятати, що Господь дав Лавану щонайменше два шанси віддати пластини з латуні без ризику втрати життя. Лаван був брехуном, злодієм, і він принаймні двічі прагнув учинити вбивство. За крадіжку й замах на вбивство можна було покарати смертю (див. Вихід 21:14; 22:2; Повторення Закону 24:7). Господь хотів, щоб Легій і його нащадки мали літопис з Писаннями, навіть якщо для цього “одна людина загине” (1 Нефій 4:13). Пластини з латуні благословили не лише нефійців і мюлекійців, але завдяки ним також були зроблені окремі записи на золотих пластинах (наприклад, цитати з писань Ісаї та алегорію Зиноса). Книга Мормона вже благословила і буде благословляти життя мільйонів людей і народів. Зрештоя, усе це вирішилося в той момент, коли Нефій стояв над Лаваном і послухався голосу Духа.
Коли Зорам усвідомив, що він був з Нефієм, а не зі своїм господарем Лаваном, він “затремтів, і вже збирався втекти” (1 Нефій 4:30). Однак його страх зник, коли Нефій пообіцяв цьому слузі, що йому не завдадуть ніякої шкоди і він зможе бути вільною людиною, якщо піде у пустиню з синами Легія. Коли Зорам у свою чергу теж присягнув, що він залишиться з Нефієм і його братами, їхні “побоювання щодо нього зникли” (вірш 37). Обоє—Зорам і Нефій—ілюструють потенційну силу, яку дає людині її цілісність.
Старійшина Річард Г. Скотт, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, зазначив, що цілісність є основою духовної сили: “Основою характеру є цілісність. Достойний характер буде зміцнювати вашу здатність слухняно діяти відповідно до підказок Духа. Праведний характер—це те, якими ви стаєте. Він важливіший за те, чим ви володієте, про що ви дізналися або чого досягли. Він дозволяє, щоб вам довіряли. Праведний характер формує основу духовної сили. Він дозволяє вам у часи випробувань і перевірок правильно приймати складні, дуже важливі рішення, навіть якщо вони здаються приголомшуючими” (у Conference Report, Apr. 2003, 80; або Ліягона, трав. 2003, с. 77).
У Книзі Мормона є багато прикладів, коли люди дають клятву. Дати клятву у часи Нефія і в тій культурі було дуже серйозною справою. “Принцип, за яким клятва вважалася зобов’язуючою, один раз сформульовано в [Євреям 6:16], де клятва визначається як остаточне звернення до божественної влади затвердити заявлене. Всемогутній представляється як Той, Хто підтверджує клятву або оголошує її недійсною, тобто клятва дається у найбезсумнівнішій і найурочистішій манері. За таким же принципом, найбільш зобовязуючою завжди вважалася та клятва, в якій було звернення до найвищої влади; це стосувалося і людей, і громад. Завдяки цьому принципу, звернення до Божого імені, з одного боку, і до поганських божеств, з іншого боку, подається в Писаннях як перевірка на відданість” (William Smith, ed., A Dictionary of the Bible [n.d.], “Oath,” 467; див. також коментар до 1 Нефій 4:30–37 на сторінці 15).
Один із дослідників так пояснив силу клятви, яка давалась у давні часи:
“Яким вражаючим для західного читача є дивовижний ефект клятви Нефія Зораму, який, почувши кілька слів, що приймалися як умова, відразу ж погоджується на неї; стосовно ж братів сказано, що як тільки Зорам “присягнув нам, що з цього часу і надалі він буде жити з нами, … наші побоювання щодо нього зникли”. (1 Нефій 4:35, 37).
Така реакція обох сторін виправдана, якщо кожна з них усвідомлює, що клятва—це те, що є найсвященнішим і найнепорушнішим серед людей, що живуть у пустині, та серед їхніх нащадків: “Араб навряд чи порушить свою клятву, навіть під загрозою смерті”, бо “немає нічого міцнішого і нічого священнішого за клятву між кочівниками”, і навіть між арабами-горожанами, якщо така клятва дається ними за певних умов. “Для бедуїнів дати клятву—це священна справа,—каже один авторитетний фахівець.— Горе тому, хто клянеться неправдиво; його соціальне становище похитнеться, а репутація буде заплямована. Ніхто не прийме його свідчення, і він повинен буде також сплатити штраф”.
Однак не кожна клятва буде такою зобов’язуючою. Щоб клятва була найбільш зобов’язуючою і найбільш урочистою, клястися необхідно було життям когось або чогось, навіть нехай і просто травинки. Єдиною клятвою, яка є страшнішою за клятву “моїм життям” або (менш поширену) “моєю власною головою”, є клятва ва хаят Аллах—“життям Бога” або “як Господь живий”, яка є рівнозначною давньоєврейській клятві хаі Елогим. Сьогодні ця клятва бездумно промовляється представниками міського соціального дна, а в давнину вона була страшною річчю, такою вона залишається й дотепер серед людей, що живуть у пустині. “Я підтвердив свою відповідь так, як це роблять бедуїни”,—розповідає [Чарльз] М. Доуті. “Його життям…”,—сказав він. “Добре, клянусь життям Аллаха (Бога)!” — відповів я точно так, як клянуться кочівники, коли це стосується більш важливих справ; коли ж йдеться про менш важливі справи, вони кажуть життям твоїм. В арабів та юдеїв, за словами [Сем’юела] Розенблатта, “клятва, в якій не згадуєть ім’я Бога, не є клятвою”, а в юдейському та мусульманському суспільствах клятви “життям Бога” є дуже поширеними”.
Тож ми бачимо, що єдине, чим Нефій міг, наскільки це було можливо, в одну мить заспокоїти тремтячого Зорама,—це промовити ту клятву, порушити яку жодній людині навіть не спаде на думку, клятву, яка є найурочистішою з усіх клятв у семітів: “Як Господь живий і як я живий!” (1 Неф. 4:32)”. (Hugh Nibley, An Approach to the Book of Mormon, 2nd ed. [1964], 104–5).
Пластини з латуні містили давні Писання. Вони були дуже цінними для сім’ї Легія і майбутніх мешканців Америки так само, як Біблія та Писання останніх днів для нас сьогодні. Старійшина Брюс Р. Мак-Конкі використав уривки з Книги Мормона, щоб описати ці пластини та їхню важливість. Він пояснив, що пластини з латуні були “літописом Юдеїв” (1 Нефій 3:3), записом багатьох пророцтв від самого початку і до [часів] Єремії, і містили частину пророцтв, проголошених самим Єремією. Вони містили в собі закон Мойсея, п’ять книг Мойсея та родовід предків нефійців. (1 Нефій 3:3, 20; 4:15–16; 5:11–14).
Вони містили більше записів, ніж є в Старому Завіті, який ми тепер маємо. (1 Нефій 13:23). На них були збережені пророцтва Зинока, Неума, Зиноса, Йосипа, сина Якова, і, можливо, багатьох інших пророків, і в багатьох з цих писань передрікалося те, що стосувалося нефійців. (1 Неф. 19:10, 21 ; 2 Неф. 4:2, 15 ; 3 Неф. 10:17).
“Важко переоцінити те, наскільки цінними були пластини з латуні для нефійців. Завдяки цим пластинам вони змогли зберегти свою мову (1 Неф. 3:19), значною мірою цивілізацію та релігійне знання народу, від якого вони походили. (1 Неф. 22:30). З іншого боку, мюлекійці, які були виведені з Єрусалима десь через 11 років після виходу з нього Легія і які не мали літопису, подібного тому, що був на пластинах з латуні, невдовзі впали у відступництво й невіру та втратили свою мову, цивілізацію і релігію. (Омній 14–18).
Від пророка до пророка і від покоління до покоління пластини з латуні передавалися і зберігалися нефійцями. (Мосія 1:16; 28:20; 3 Неф. 1:2). Господь пообіцяв у певний час у майбутньому явити їх і зазначив, що вони за цей час не потьмяніють і утримуватимуть свою яскравість, а писання, що є на них, мають “дій[ти] до всіх народів, колін, язиків і людей” (Алма 37:3–5; 1 Неф. 5:18–19).” (Mormon Doctrine, 2nd ed. [1966], 103).
Чому, на вашу думку, Ламан і Лемуїл ремствували? (Див. 1 Нефій 2:11–13). Чому Нефій підтримав свого батька? (Див. вірші 16, 19). Що визначає, будете ви ремствувати на Господніх слуг чи будете підтримувати їх?
Що вказує на те, що Нефій мав велику віру? Як, на вашу думку, він здобув її?
Запропоновані завдання
Подумайте, на які жертви пішла сім’я Легія, щоб отримати пластини з латуні. Порівняйте їх з жертвуваннями, які вимагались, щоб Книга Мормона з’явилась у наші дні (див. УЗ 135:6). Поговоріть з другом чи членом сім’ї про цінність Писань і ваше бажання застосовувати ці безцінні літописи.